Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Небагато минуло часу від їх гіркої минулої зустрічі, і води у Тясмині теж небагато збігло, та сталось чимало подій. Як вертався Матвій в котрий раз із Москви, то в двох перегонах від Чигирина зустрів Тьомкіна на заїжджім дворі. Сперш вигляд хотів зробити, що не впізнав, легше дивитись було йому на звіра якого чи гадину, але нараз, наче шилом, шпигонула несподівана, дика і неймовірна для нього думка: а якщо напоїти Тьомкіна та розбалакати?

Стільки випити, певне, Матвієві ще не доводилося: і пив, і під стіл виливав, і водою, як змога була, розводив; Тьомкін же, на превеликий подив, жодної чарки не обминув, лилося у нього, мов у діжу розсохлу...

А як розчервонілися вже обоє, наче їм щоки хто снігом шорстким і намерзлим натер, вихопився раптом Тьомкін, як голий із маку, вихопився з тим, що муляло йому і що так зачекався Матвій:

— А сучка твоя по башці сокирою... мені мало не забулдирила, — жалі, які колобродили у душі, врешті вихлюпнулися, на сповідь Тьомкіна занесло. — Не цвірінчав би оце з тобою й не мукав, коли б раптом не випав фарт...

В Матвія аж в грудях нараз запекло, наче ковтнув, з окропу щойно, таку гарячу ще картоплину: який же він бовдур, все допитувався у Василини, чи сама відчинила вдруге чи ні...

Коли врешті таки виповнився питвом бездонний міхур Тьомкіна і він подався з корчми за найближчий ріг, Матвій теж вийшов навзирці. Подив лише в очах Тьомкіна спалахнув та запізнілий здогад, бо ніколи страхові ще було взятися, як вдарив його ножем знизу вгору в живіт Матвій і з силою ножа провернув; забулькало там, полилося, а Тьомкін, підгикнувши чомусь, на коліна повільно став осідати і завалюватися потому на лівий бік.

Який же він бовдур, беззахисна, невправна баба навіть сокирою боронилася, а він все себе шкодував, квокчучи, як йому тяжко.

Воно й справді таки непереливки велося Матвієві. Як спитали на допиті, чи буде він служити їх Приказові Таємному, то сперш заперечливо лише покрутив з боку в бік головою.

— Я купець, — ледве чутно з вуст прошелестіло.

Витримав тоді і «ходіння по шпицях», і «коня» дерев’яного, тільки як підвели до багаття, коли побачив, як шкіра шкварчить на спині у нещасного, якого на вертлюгові над полум’ям прив’язаного тримали, тільки тоді процідив до слідчого з Таємного Приказу:

— Згода... Згода служити вам.

Він врешті злякався, Матвій повинен був врешті злякатися.

Виряджаючи в першу подорож у Москву, Немирич говорив неголосно і розмірено, як притомлений дяк на клиросі:

— Конче потрібно стати більшим чи меншим служкою в Таємному Приказі, конче здобути у них довіру... Але це «конче» повинно мати межу, а нею є ваше життя. Досвід Василя Верещаки чогось має всіх нас навчити.

Матвій знав про Верещаку. Жодне засідання польського сейму довгий час не проходило без його присутності, а все чуте небавом на папір лягало і ставало відомим Богдану Хмельницькому. В перемозі козацького війська під Пилявою, небагато навіть з найближчого гетьманського оточення знали про те, неабияка заслуга була Василя Верещаки. І під Збаражем вельми знадобляться його донесення, і ще не один, і не два рази...

— Згубила людину втрата пильності, — нагадав Немирич. — Необачно листа гетьману за іконкою заховав... Знайшов, небіжчик, де секретні донесення зберігати: ще б на столі для чужого ока залишив.

Дивовижне життя, якесь подвійне, у Матвія настало. Він тепер постійно бував в дорозі — то в Москву, то з Москви в Чигирин, в гетьманську канцелярію доповідав все побачене й чуте в царській столиці, а там мав викласти найправдоподібніше заготовлене й спечене в канцелярії під неусипним оком Виговського та Немирича... Те життя нагадувало йому перехід по тоненькій жердині над прірвою: навіть подих легкого вітру, видавалося, може рівновагу порушити, а ще жердина час від часу потріскує і зламатися здатна в будь-яку мить; йому багато щодня потребувалося сил, щоб не глянути вниз та в голові щоб з переляку не зашумеляло: там прірва ген-ген унизу, дно не побачити навіть, хіба як камінець який упаде, то за собою інші потягне, і, врешті, обвалом завершиться все, гулом каміння громоподібним.

...А як переступив Матвій поріг домівки власної та зустрівся з Василининим поглядом, то хвилю яку чувся слупом безмовним, а тоді на коліна став:

— Прости мене, не все я знав і не те думав...

Василині ж, диво дивнеє, геть байдуже було до цієї людини, що навколішки перед нею опустилася зараз, їй зовсім інше на голову спало: чом так, що колись були досить кріпкі духом тутешні чоловіки, могли за землю свою, сім’ю та родину в найважчі часи постояти; що трапитися могло, аби лицарі із загадкових причин тюхтіями розкислими поставали: дух не витримав і надломився від набігів сусідніх без кінця і без краю, чи земля ця благодатна й плодюча ледащами поробила — коли в інших краях для кусня хліба мозолів чималенько потребувалося, то тут істинно приткни голоблю в ріллю, і віз небавом цілісінький виросте; що стряслося із людом?

— Йди з очей, чоловіче, — мовила Василина, сказала тоном байдужим, безстороннім, як кажуть «он за вікном дощ іде» чи щось тому подібне. — А як хочеш, то я з цього дому краще піду...

Матвій мовчки звівся на ноги і, не піднімаючи голови, ступив до дверей — за ними була вже ніч, темна й ворожа, густа і непроникна...

32

Інколи листи і пакунки книг, адресовані Немиричу, за старою пам’яттю йшли у рідний Черняхів, інколи ганялися за ним місяцями курними степовими дорогами, долали ріки, поля і луки, пагорби й видолини, доки не наздоганяли врешті та влягались покірно йому на стіл. Так було і цього разу, коли джура приніс листа і оберемок книг з Лейдена та Оксфорда — старі друзі надсилали новинки, які інколи по неблизьких дорогах підстаркуватими ставали.

Писав Юрію зараз Юге де Терлон, французький посол при шведському дворі, з яким Немирич заприятелював, ще коли сам служив у шведського короля.

Якось Терлон звернувся до Юрія з доволі непростим проханням:

— Його величність король Людовік XIV доручив мені набрати на службу Франції чотири тисячі козаків... В бібліотеці його величності є книга Боплана «Опис України», отож, перечитавши її, король спинив свій вибір на козацтві, як воїнстві надійному і хороброму, вигідному для найму. Але ж в мене у тих краях ані душі впливової — чи, як друг, не поможете?

— Змилуйтеся, мсьє, — засумнівався Немирич. — Я ж не в Чигирині служу, а в шведського короля...

— Не прибіднюйтеся, — наполягав французький посол. — Ваші зв’язки при гетьманському дворі невідомі хіба тутешній кухарці.

Врешті Терлон вкоськав-таки Немирича, і при черговій поїздці у Чигирин він виклопотав дозвіл та домовився про набір козацтва для Франції з кількома старшинами. Зараз же Терлон прохав, аби припинити набір — змінилася ситуація, Людовік уклав договір з Англією, і потреба в найманих вояках відкладалася.