Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бо, гадалося їй, оте тендітне й тоненьке, що стиха вителенькує в кожній людині і зветься її життям, насправді не людині належить, а тому єдиному Господарю, через якого все сталося... І не випадково самогубців не дозволяють на кладовищах ховати, бо самогубець не на своє насправді підняв руку, не на свою власність, він перевищив дозволене і допустиме...

— Дитино, тобі погано? — обірвав думки її старий козак, приставлений заряджати мушкета; обірвав на півдорозі думки, що в’язалися осінньою павутиною і кінця їм не видно було.

— Ні, батьку, — сполошено стрепенулася було і, заплющивши очі, смикнула, не цілячись, за гачок мушкета.

Гримнув постріл, вітер відносив дим, а коли розплющила очі, то ще встигла побачити, як той старший начальник, незграбно змахнувши рукою, мов неслухняним веслом, почав повільно хилитися вбік і сповзати з коня.

На другу мішень свою Василина вже не заплющувала очей, тільки якось занадто ретельно і довго мірилася, третього вибрала за найбагатшим одягом, наскільки те розрізнити могла, а ще наступні і запам’ятовуватися перестали...

37

Юрій Немирич з невеликим загоном йшов між Кобижчою і Свидовцем, йшов поміж визрілих пшениць і вусатих ячменів, що відливали густою насиченою жовтизною, — і від того тихого світла навіть обличчя, видавалося, перебирали кольори жнивних полів. От тільки не видно женців на порожньому полі, що серпа зачекалося, з негаданої причини ті, хто завше не шкодував мозолів задля цієї землі, раптом забули свій предковічний обов’язок перед нею, натомість всупереч слову Христовому з неабияким заповзяттям взялися нищити та губити собі подібних — і не було вже їм інтересу до лану, що стиха осипатися починав...

Раптом попереду з’явилася хмара куряви, доволі розмашиста, не схожа зовсім на куряву від сільської череди. На всяк випадок Немирич, від гріха подалі, звернув на бічну дорогу, що вела крізь нестарий сосняк. Загін рухався такою ж розміреною риссю, хіба більш сторожко вершники роззиралися по боках.

Раптом з виляском пролунало кілька пострілів, висипали з лісу кінні і піші, дзенькнули, схрещуючись, шаблі. Немирич не зразу міг оцінити число нападників, що сипалися й далі, мов з лихого мішка, він відбивався разом зі своїм загоном. Шабля його вправлялася з висвистом, орудувати нею йому було доволі зручно ще й тому, що з обох боків прикривали два козаки, ладні хлопаки, яким, видавалося, за іграшку подібні напади й засідки.

Судячи з усього, міркував тим часом Немирич, нападниками були дейнеки полковника Тимофія Цицюри, що став на московський бік. В одязі обшарпаному, погано озброєні — піші інколи мали хіба вила одні чи дрючки, вони дивували Юрія особливим якимось блиском в очах. «Недарма ж їх дейнеками нарекли, від турецького однойменного слова «кий чи дрючок», — думалося з гіркотою.

А в зблискові їх очей бачився Немиричу мисливський азарт і жадібність виголоднілого хижака, невтолима спрага легкої дармівщини, бо відібрати готове куди простіше, ніж вижати лан, що вже осипатися почав; недарма ж поміж небосяцького люду утвердилась думка, що дейнеки більше грабують, аніж збираються московському царю помогти свій же край воювати, хоча московити, ніде правду сховати, таки вправно їх руками жар загрібали. Але, диво дивнеє, не було у Немирича зараз ненависті до цих озлоблених та з люті перекошених облич, до цього наброду, що цілив шаблею, списом або й вилами кожної миті в нього і його побратимів: забагато лихих подій за останні часи траплялося, щоб звичайний народ, що сумирно собі копирсався у власній землиці, до сьогоднішнього стану довести... Як запалахкотіла Україна одинадцять літ тому, то полум’я те після Жовтих Вод, Корсуня та Пилявців так і досі ще не згасало; навіть і не одинадцять літ, бо й в тридцятих ще згарищ стачало, і в двадцяті роки люду на цій вогненній землі сьорбонути чималенько лиха судилося. Тож далеко не кожному, духом некріпкому, вдавалося вистояти на ногах, коли від домівки лиш попіл вітер розвіював і сім’я вся загинула; несло тоді слабкодухого у дейнеки, у зграї, де розбій ставав щоденним життям, і тим життям нещасні ще й хизувалися.

— Цілься он в того, з золотими ґудзиками! — долинав до Немирича з-поміж шумовиння бою надтріснутий голос якогось дейнеки, і Юрій не зразу втямив, що то мають саме його на увазі — мідні, дбайливо начищені ним ґудзики, що виблискували на сонці, нападники за золоті сприймали.

Ще смикнувся він було вирватися із оточення, та намарне, щільне кільце не пробити...

Невправних, ненавчених супротивників вояки Немирича сікли і кришили, але з сосняку все нові дейнеки з гучним криком вискакували, козака-охоронця поряд з Юрієм куля звалила, і тепер йому відбиватися стало куди клопітніше. А ще через якусь хвилю впав і другий козак, під самим же Юрієм кінь, судорожно захрипівши, почав осідати та на бік завалюватися.

Вихопивши ногу із стремена, Немирич тепер відбивався пішки, дивлячись, як прорубують собі дорогу до нього для помочі інші козаки. Дивне життя, промайнула думка, ти полишив сім’ю, маєтності неабиякі, чи не найбільші у цій країні, яких з надлишком вистачило б навіть правнукам, і подався щось здобувати — для кого? Для ось цього дядька з одутлуватим лицем, наче з перепою, а може, і справді з перепою після вдалих трофеїв з одинокого хутора, після грабунку безпомічного старця чи одинокої жінки, отого дядька, що невміло і кострубато хоче якось шаблюкою, мов коцюбою, марно тебе дістати?

А що поганого, як і для нього?

Що поганого в тому, якщо ця веремія велика заварилася задля всіх, і при тім числі задля тих, кого життя потоптало, душі у мул виквацяло, для кого пограбований шмат сала чи жіноча запаска стали щемким неабияким святом? Хто випере душу таку і на росі та сонці вибілить? Добре щасливим і праведним, тільки від неправедних всі відвертаються...

Але ж не всі подалися в дейнеки, хоч як випадало несолоно, велемудра доля не раз молотила людину, наче снопа, — встояти все ж на ногах їй вдалося. Он Василина з Матвієм, попри молодість, видається, сповна скуштували терпкого смаку життя, та іншу дорогу собі облюбували. Куля сліпа Василину наздогнала вже зовсім наприкінці під Конотопом, коли зримо розгром московитів всім бачився, а менше, ніж через годину, гарматне ядро пошматувало груди Матвію...

— Жупан панський побережи! — знов кричав той самий надтріснутий голос, що блискучі ґудзики перед тим уподобав.

Несподівано Юрій відчув, як в спину кольнуло, перш то було мов звична колька, та вже у наступну хвилю біль немилосердно обпік усі груди; ще з тих грудей вихопилося «Ісусе Христе, спаси мене!»; але вже сонце, що безрушно зависло над незжатими полями, раптом стало чомусь дивовижно швидко збільшуватися у розмірах і за якусь мить розлилося та заполонило усеньке небо: це всеохоплююче сяйво спалахнуло неймовірно стрімко і так само згасло, змінившись на густу й непроникну, чорно-синю темінь.

— Жупан твій, а взувка моя!

— Гроші, дурні, шукайте!

— Під сідлом у його коня золота, певне, пуд!

— Куди, падла, сунешся! Жупан мій і все у кишенях моє!

Застиглий погляд Немирича дивився тепер вже у вспокоєне небо, а його самого в усі боки шарпали, поспіхом здирали взуття і одяг та з тою самою нетерплячкою нишпорили кишенями; і чим довше нишпорили, тим розчарованішими, а потім і роздратованішими, аж зеленими ставали їхні обличчя.

— Ані шеляга... Скупиндра! — сказав той, з одутловатим лицем, і спересердя вістрям шаблі штрикнув вже голе тіло, бо одяг вмить рознесли.

— Бовдур! — мовив знервовано інший і собі штрикнув шаблею.

— Худоба!

— Бевзь!

Вони підходили по черзі, і кожен штрикав безпомічне тіло, докидаючи і своє лайливе слівце.