Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Слава тобі, Господи, — перехрестився втішено Юрій. — Тут і так ледве дишеться, а ще б мусили втратити чотири тисячі шабель, — діватися нікуди, мали б тримати слово».

Як не сутужно з часом, але Юрій щомоці старався не розірвати давніх зв’язків з європейськими освітніми та культурними центрами, а також попри плин років і обставин не розгубити друзів. За давно заведеним порядком і Немиричу, і Виговському надходили, окрім листів, регулярно газети з провідних столиць — тлумача, як правило, не потребувалося, бо й Виговський знав кілька мов, і Юрій майже десятком їх володів ще з часів власних спудейських літ. Як випадала трішки вільніша хвилька, то можна було погортати французькі «Gaze e de France» і «L’Espion des cours de princes Chretiens», англійські «Le Mercure Anglais» і «The Moderate Intelligencer», німецьку «Frankfur Post-Zeitung», голландські видання. Уважний читач міг день за днем відслідковувати події, які відбувалися на українських теренах. Немирич особливо ретельно переглядав «Gaze e de France», де з номера в номер йшли повідомлення з козацьких земель.

Гірша справа була з книгами, які відслідковувати куди складніше, та ще й між подіями та виходом видання часу чималенько збігало. І все ж, окрім книг Боплана і Шевальє, на полицях в Немирича тіснилися двотомна «Історія громадянських війн останнього часу» Майоліно Бізаччіоні, «Скіфсько-козацька війна» Йоахіма Пасторія, праці Лінажа де Васьєна, Еразма Франціска, те, що вдавалось зібрати з праць В. Сірі, Г. Пріорате, С. Пудендорфа.

Інколи, читаючи чергову працю про Визвольну війну, Юрій хіба зубами спересердя міг скрегонути: не так, кричати хотілося, не так тут було, подивіться нарешті на нас очима умитими!..

Сперш захопився Юрій було шостим томом «Театру Європи», де поважне місце, хіба вісімдесят сторінок, Визвольній війні в Україні відведено. Хмельницький тут «козацький генерал», «генералісимус», «хоробрий та хитрий», старшини у гетьмана «досвідчені генерал-лейтенанти», хоробрі та мужні.

І все ж деінде з рядків аж капає жовта злоба, ніяк не вдається автору приховати ворожість до повсталого козацького люду. То вже потім Юрій списався з друзями, і ті оповіли, що автор тих вісімдесяти сторінок, німецький історик Й. Г. Шледер, брав усе здебільшого з голосу німецьких найманців, яким не раз від козаків діставалося... По Тридцятилітній війні в Німеччині не бракувало люду, що ні до якої праці не здатен був, хіба з мечем міг вправлятися. Вони вербувалися скрізь, де вдавалося, не бракувало їх в польській армії, — тільки під Берестечком супроти козацтва двадцятитисячний корпус ішов.

Як переконати істориків тих, що за шаблі взялися русини не з добра вельми великого, що воля людині може бути дорожча безпечного спокою?

Диво дивнеє, непросто траплялося переконати навіть тих, кого знав особисто і в неупередженості їх не мав спочатку найменшого сумніву.

Хіба років через п’ять після виходу книги «Скіфсько-козацька війна» Йоахима Пасторія судилося Немиричу зустрітися з автором.

— Вас вигнали з своєї землі за щиру віру, заледве прихисток знайшли у нас, у русинів, але люду тутешнього ви так і не зрозуміли, — дорікнув було Юрій знайомому давньому.

Немирич приязно ставився до Пасторія, сілезького німця, такого ж антитриринітарія, як і сам у роки, коли писалася книга. Йоахим Пасторій здобув солідну освіту, але як почалися гоніння на польських теренах на люд цієї реформаторської течії, то заледве спокій знайшовся вченому на волинських обширах. Немирич ще помагав Пасторію влаштуватися вчителем, аби мав він свій шматок хліба.

— Марно картаєте, — відсварювався Йоахим. — Моє діло: знайти його величність факт і описати цілком безсторонньо.

«Ага, — сердився в думці Немирич, — тебе більше хвилює його величність польський король та як запобігти високої ласки... А може, я грішу, може, то просто в Пасторія на денці душі десь залягла образа — як почалася Визвольна війна, то він мусив тікати аж в Данциг і там вже писати свою «Скіфсько-козацьку війну».

От як попорається він із Виговським, як перестануть гавкати врешті гармати на цій землі, то діло тут можна поправити. Русинів-спудеїв у європейських університетах, таких, як він колись був, тепер вже чимало, тож через них можна свіжі вістки з України доправляти у європейські газети. Бо досі землю твою все чужими очима бачили в світі, і нехай ті очі не завше злі та не завше недоброзичливі, але все ж то не власні.

От як попорається він...

33

В передостанній день пилипівського посту, якраз перед Святвечором, коли дітлашня пробувала голоси, чи достатньо дзвінкі вони для колядок, а господині мудрували й копошилися над пісними стравами, до Іллінської церкви у Суботові наближалася жалобна процесія — з далеких московських країв везли мертвого Данила Виговського. Збирався люд біля храму і, хукаючи парою на морозяному повітрі, упівголоса ділився новиною, доки труну, лунко на снігу поскрипуючи, в церкву заносили.

— Замордували чоловіка, геть батогами посічений...

— Очі викололи і, кажуть, сріблом чомусь залили.

— А вуха вивернуті свердлом і теж залиті металом.

Пальці перерізані і ноги по жилах розібрані...

Мовчки розступався нажаханий люд, як підійшла, вся в чорному на тлі цнотливо білих снігів, Данилова жінка Олена, донька Богдана Хмельницького — під руки її рідні вели, бо спотикалася часто і перечіплювалася. Заледве поріг храму переступила, рвонулася було вона з несподіваною силою і на коліна впала перед труною.

— Ой, господарю мій, господарю мій!

Чого ж бо нас полишаєш, — здіймалося ввись голосіння жіноче, тоненьке, пронизливе і дзвінке, ще дзвінкіше, видавалося, у повітрі колючому поміж намерзлих за холоди новорічні церковних стін.

Голос Олени, навдивовиж рівний, ширяв над принишклим людом, і якби не домовина, не присутність незрима вічності, можна було подумати, що жінка просто співає, тільки мелодія тої пісні дещо журна.

Легкий шепіт храмом прошелестів, як зайшов Юрій Хмельницький, — розступилися люди, і Юрій тим коридором до сестри підійшов та тихо руку їй на плече поклав. Олена від несподіванки злегка здригнулася і скинула мимоволі братову руку; видавалося, нікого не бачила вона і не чула, не воліла бачити навіть. Бо нікого нема, є тільки він, її Данило, що з далеких доріг вернувся і знову у дорогу лаштується; оту найдовшу, останню дорогу...

Щомоці Олена силилася втримати рівним голос, і те довго вдавалося, та в якусь мить сила облишила її.

— Батьку, що ти накоїв! — вирвався біль і не знав уже спину. — Нащо сиріт по світах через той Переяслав пустив... Нащо сиріт стільки через тебе... І кості твої у сирій землі проклинатимуть...

Олена рвалася з рук рідні, билася головою до крові об домовину. Юрій не здатен був, і навіть не брався заспокоювати сестру, тільки кров із розбитого обличчя рідня витирала. Чомусь на пам’ять напливали слова посланника Речі Посполитої Казимира Беневського:

— Не тільки скорбота велика, але й навмисне безчестя всьому Війську — прислати замордованого гетьманового зятя, славну і заслужену людину, вашої милості швагра...