Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, мене послали...

Молодший не стримався, не став виглядати слова наступного:

— Це й без тебе ми знали ... А няньчимось тут, бо маєш тепер у Виговського нам вивідувати. Будеш?

Матвій надовго заціпенів, очі його приклеїлися до диби, він бачив і відчував, як нестерпно розтягується його тіло, як рвуться, не витримавши, сухожилля і хрустять розламані суглоби.

— Ну?! — врешті скрикнув, втративши терпець, молодший.

Відповідь навіть не почули, швидше вгадали за порухами його вуст.

16

Залишившись після старшинської ради наодинці з Виговським, Немирич врешті зважився сказати гетьманові те, що муляло йому від пам’ятної розмови з Мартином Пушкарем, муляло, нило й кололо, як муляє ногу осоружний цвях, що виліз нахабно з підошви:

— Гетьмане, я, звісно, дякую за повернуті мені маєтності, які відібрали незаконно раніше, але від гадяцького млина відмовляюся. Пушкар мені цвиркнув до лоба, що то я відібрав у нього млина. Через те полковник на мене губу кривить, чернь підбурює і під’юджує, якісь скритні зносини з Січчю тче. І сина Андрія до кумпанії взяв. Гетьмане, не хочу, аби через мене катавасія схожа варилася.

Виговський, не піднімаючи голови, низонув з-під лоба невдоволеним поглядом:

— Млин не належить до полковницької булави. То військовий скарб, він тільки на терені полтавського полку. Розпорядитися ним право має винятково гетьман — більше ніхто.

І Виговський ще раз штрикнув, мов для кріпості, злим і невдоволеним поглядом Немирича.

— Ваша ясновельможносте, Христа ради, заберіть його назад. Не хочу я неприязні дріб’язкової, бо той чоловік усе, що на землях полку, за власність, напевне, особисту сприймає. Інакше млина я сам поверну.

Виговський випростався і якось подивовано зиркнув на Юрія.

— От якраз цього вельми не раджу робити. Якщо кожен кривитиме носа на гетьманський указ чи універсал, а гетьман крутитиметься, як на городі опудало на доброму вітрі, то ніколи у нас не буде ладу. А для невдоволення завше вишукається притичина — аби озеро, а жаба знайдеться кумкати.

Немирич не пам’ятав, щоби щось будь-коли у когось випрошував, а зараз просився цілком благальним тоном, дивним для себе, незвичним.

— Благаю, ваша ясновельможносте... Той чортів млин став впоперек горла — почуваюся, наче я справді щось вкрав і мене цапнули тут же за руку. Невже доведеться зараз мені порушити гетьманський указ?

— Не додумайтеся, — притис слово Виговський. — Не зважу на ваші заслуги та особисті стосунки. То буде замах на гетьманське право, а ще — особиста образа.

— Куди не кинь, та все наверх діркою...

— Краще разом помізкуймо, як тут вчинити.

Судили-рядили довго, Виговський відверто сказав, що з Пушкарем має чинити він строго, але справедливо: не може він перед цим полковником якось запобігати чи боятися його.

— Не склалося в мене з Пушкарем з перших днів по смерті світлої пам’яті Богдана Хмельницького, — знизав плечима Іван Остапович. — В Чигирин, на першу гетьманську елекцію просили, особливі листи писали. Не зволив... Натомість відправив назад листодайця з лайливими і ущипливими словесами. Мовляв, я недостойний гетьманського уряду, а він знає напевне куди ліпших, більш заслужених у Війську Запорізькому.

— Може, полковник такий йоржистий та гоноровий, що гетьман покійний його ім’я теж називав у числі претендентів на булаву? — і собі дошукувався Немирич кореня пушкарівської злоби.

— Хто зна, хто зна-а... — задумливо розтягував слово Виговський. — Душа в мене спокійна: я кількаразово писав до нього лагідні і ласкаві листи, вибачав йому перший переступ та застерігав, яка погибельна чварна незгода...

Виговський помовчав хвилю якусь, а тоді, не криючись власної кривди, додав:

— І в Переяслав, на гетьманську елекцію не зволив Пушкар прибути... Московський посланник, ближній околичний і оружейничий, ржевський намісник Богдан Хитрово все допитувався, чого то отак Пушкар вчинив. Вигадувати всячину, хай Бог прощає, тоді довелося. Тим часом наші нишпорки донесли, що Пушкар подався до запорожців, просячи війська на оборону ...від мене. І, здається, запоріжці вірити йому починають. Зрештою, не вам розказувати, наскільки Пушкар псує наші стосунки з військом низовим запорізьким.

Немиричу справді не потребувалося якихось доказів, бо ще першого листа в Січ готував він особисто від імені Виговського:

Небавом прибігли з низового війська листодайці, і Немирич з Виговським кілька разів перечитували уважно відповідь запорожців: вона таки була зваженою, з нелукавими, на їх розсуд, застереженнями:

Судили-рядили Виговський з Немиричем, що вчинити з тим гадяцьким млином та полтавським полковником, і все ніяк не бачили потрібного путівця: так буває, коли заблукалі у лісі все ходять по колу, і сонце їм видається не з того небесного боку.

— Ваша ясновельможносте, я прошуся і наполягаю: віддам Пушкареві або млина, або гроші.