Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Про гроші — мова тепліша, — протягнув долонею по своєму обличчю Виговський зовсім так, мовби вмивався. — Я навіть знаю, хто передасть ті кошти.

Немирич мовчки чекав на слово Івана Остаповича, навіть не силився відгадати його загадку, бо ще зі спудейських часів його знали як на вигадку вельми вдатного.

— Кошти хай передасть Богдан Хитрово, — врешті, натішившись інтригою, відказав Виговський. — Ще й користь загальну матимемо: хай гадає полковник, що з московитами в нас, як вони кажуть, пічки-лавочки.

— А не подумає Пушкар часом, що то від царя йому така халява? — перехилив голову з сумнівом Юрій.

— Не подумає, — твердо мовив Виговський. — За ті дарунки від мене Хитрово зробить і скаже так, як йому буде велено.

...Через тиждень від околичного прибіг довірений посланець. Богдан Хитрово в Лубнах зустрівся з обома Пушкарями, передав їм за млин ті кошти, ще й наказав поводитися сумирно.

Під клятвою Мартин і Андрій Пушкарі обіцяли Хитрово, що будуть надалі сидіти тишком та нишком і гетьманові Виговському не перечитимуть.

17

Юрій Немирич терпляче чекав, доки зосереджений гетьман, лиш мовчки ворушачи губами, дочитає його документ; в очікуванні ж спостерігав за змінами на обличчі Івана Остаповича: воно то на мить проясниться, то знову зненацька хмурніє, як може раптово надвечір’я хмурніти в пізньоосінню пору.

— Маєте рацію, мабуть, — врешті Виговський відклав убік писане Немиричем — і той полегшено видихнув. — Колись же закінчаться ці кляті війни, має ж колись настати щаслива пора спокійної господарки... Але про неї справді вже зараз слід клопотатися.

І викладена на папері тут думка вельми вартісна — от тільки чи скоро руки у нас дійдуть...

Гетьман знайомився з документом Немирича про доцільність розвою торговельного шляху з Чорного моря Дніпром, а через верхів’я його — у море Балтійське, у землі корони шведської та до Балтики прилеглі краї. Виговському ця ідея імпонувала ще й тому, що він сам покійному Богданові Хмельницькому готував на підпис грамоту про облегшення та захист купецьких трудів в цьому напрямку, про спрощення просування товарів київського торгового люду:

— Коли всі до тями дійдуть, коли стихне ця воєнна плєга, — Немиричу чомусь спливло на пам’ять призабуте словечко з його Черняхова, що безпросвітне дощів’я осіннє іменувало, — тоді знайдуться враз охочі зв’язати потужну Високу Порту з таким же кріпким королівством шведським... А хто наперед помізкує, то не хапатиметься за поли згодом так гарячково: мовляв, сип борщу, чоловіче, запрягай кашу, бо хутко на ярмарок...

Ще як вертався Юрій Немирич по завершенню навчання додому з Сорбонни, то в Устилузі над Бугом звернув увагу на ряди шпихлірів для збіжжя, вибудуваних на пристані. Кілька великих річкових суден тихо хилиталися на хвилях, вишикувавшись качиним виводком в очікуванні вантаження. Підгойдуючись на трапові, піднімалася на корабель вервечка чоловіків, що несли на плечах замашні пузаті мішки.

— Куди ж те добро лаштуєте, якщо не таємниця? — поспитав Юрій старшого чоловіка, судячи з усього, розпорядника.

— Ге-гей, паничу, такий цікавий, — продавав білі витріщки той старшенький, приземистий і тугий, мов боровик під місячну повню. — Наші шкути, ком’яги і дубси хоч під веслом можуть йти, а хоч під вітрилом: тож не секрет, дорога їм сперш до Віоли, тоді до Гданська, тоді далі в світи... Бо ж окрім збіжжя, веземо юхту, лій та сало, також вовну, прядиво, коноплі та поташ...

А вже наступного дня карета Немирича застрягла у табуні волів, що, знімаючи величезні хмари дорожньої куряви, неспішно чалапали у західньому керункові.

— Куди їх женете? — висунув голову Юрій з вікна карети до запилюженого погонича верхи на коні.

— У Лукові збір, а тоді на Краків, Бжег у Сілезії, Лейпціг...

То вже потім київський підкоморій Немирич дізнається, що до Центральної і Західної Європи з козацьких країв надходило в рік отак тисяч двісті голів худоби. Ще й на чужій заробляли, купляючи в молдаван і перепродуючи десь у Вроцлаві.

Не міг відати Немирич, що його думки чимось перегукуються з мізкуванням Виговського мало не десятиліття тому. Ще тільки викупив Богдан Хмельницький Івана Остаповича з полону, ще тільки став той писарем, то прилучився до вироблення угоди між Османською імперією та Запорізькою Січчю. За тою угодою турецький султан купцям тогочасної України дозвіл давав «вільно Чорним морем ходити на власних судах», мати право спинятися в будь-яких турецьких портах і торгувати будь-де на османських землях. На сто років звільняла угода наших купців від будь-якого мита, а от англійським купцям чи голландським належало платити три відсотки завше — набігало нівроку від товару з кожного корабля.

— Нам слід зрівняти в усіх правах наших купців з кримсько-татарськими, — розвивав писане ним самим Юрій Немирич, перейшовши непомітно для себе на незвичний тон: наче він наполягав, а гетьман все опирався. — Мати право будувати шпихліри та інші комори для наших товарів в турецьких портах та містах, повноважна наша людина збиратиме скарги купців для сатисфакції, ще й торговий люд з інших держав може перед Портою представляти і захищати...

— Та не треба вельми мене переконувати, — знов спохмурів Виговський. — Наміри ці далекоглядні, тільки чи дадуть їх здійснити? Ви ж самі вчора говорили про донесення нашого лікаря Литвина з московського уряду: там потихеньку мізкують, як в порушення переяславських угод збір податей на себе перебрати, а потім ще й мита.

— Московщина ниньки є цивілізаційним хутором, — в запального Немирича, коли сердився, аж волосся на потилиці дибилося; він щиро поважав Виговського, от тільки злився нерідко на нього за оте вічне прагнення і овець зберегти, і вовків не дражнити, ситими залишивши. — То світу околиця, периферія, а ми ж тепер як: будемо периферією периферій?

— На рожен закортіло? — не стримався тепер вже Виговський і повільно, але з тихою погрозою почав підводитися з-за столу. — Під присягою слово у Переяславі наше було, коли статті складали та обмізковували...

— Ваша ясновельможносте, угоди з московитами того чорнила не варті, якими писані. Чого вартує посилання їх воєвод сюди — всупереч шістнадцятій статті...

— Ми лицарське слово давали, а не слово базіки! — виструнчився на весь свій ріст Виговський — довга худа жердина, чи, швидше, отой стежур, навколо якого в пониззі сіно в стіжок кладуть. — І я вам не папуга, щоб те саме балакати вкотре!

Вперше бачив Немирич такого роздражненого гетьмана: які б там не шугали бурі в ділах та тогочасних подіях, коли життя людське не вартувало ніц, і самого Івана Остаповича при тім числі, йому завше вдавалося втримати спокій, ще й інших охолодити; вельми те стосувалося покійного гетьмана Богдана Хмельницького, бо коли б не крицева витримка писаря, то не одна голова винуватого і безвинного покотилася б; зараз же Виговському вчувся докір у Немиричевих викладах, бо приписують хибу там, де не мав гріха. Він раптово розчервонівся, мов буряковим соком писок натер, а тоді хряпнув за собою дверима так, що аж склянки на столі на підносі подивовано й жалібно дзенькнули.

«За Богдана непереливки тобі б було», — майнуло мимоволі в думці Немирича.

18