Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

12

В першу хвилю, як дійшли через знайомих до Юрія слова папського легата, то вельми скулко шкрябонуло душу:

— Задля вигоди Немирич не тільки в православ’я податися згоден... Якби кардинальською шапкою поманили його, то з вискоком став би католиком.

Довго у грудях нило, хоч розумів достеменно Юрій мету виходки роздратованого легата: він просто хотів образити, штрикнути чим дошкульніше, наче швайкою, прямісінько в серце. Звісно, папський легат не так перейнявся переходом його з протестантської гілки, з аріанства у православ’я, як куди більше легат сердився на трактат Немирича «Заклик до всіх дисидентів римо-католицьких про перехід в лоно грецької церкви».

Трактат сколихнув і аріанські, і католицькі громади. Самуель Пшипковський невідкладно пише латиною і поширює доволі сердиту «Відповідь на трактат». Аріанських «польських братів» жах охоплює: як, людина, що стільки зробила для їхньої віри, стільки коштів вкладала сперш в Раківську академію, згодом в академію в Кисилині на південно-західній Волині, і ця людина тепер зрадила їх?!

Немирич гортав свої гіркі думки, мов давно вицвілі сторінки, що аж ламкими від часу ставали, і ніяк не міг втямити: чом і одна сторона, і друга лінується розумом чи, може, просто не здатна зрозуміти його... Всевишній на світі один, а гілки християнства той самий людський розум ростив, такий ще далекий від досконалості. В листах, що йому надходили не лише в Чигирин, а й наздоганяли інколи на степових дорогах, зовні несхожі у світобаченні аріани з католиками кляли і страхали його вельми схожими засторогами і прокляттями, мов по-школярськи переписували їх одне в одного. Юрій перечитував ті листи, а тоді мовчки палив — мляво знімалося червонясте полум’я і так само мляво скручувався папір у чорну, що кришилася від найменшого доторку, трубочку.

Боже, які ті люди кумедні... Легат кпиться з нього, дражниться кардинальською шапкою. Чудний чоловік, чомусь не здогадується, що Юрій розуміє прекрасно: якби він перейшов у католицтво, то зустріли б його там з обіймами, враз забули б усі попередні гріхи, в тім числі «шведські».

Зрештою, те відчував не тільки Немирич, далеко не всі знайомі католики засуджували його, а найтерпиміші навіть щиро здоровили. Познанський воєвода Ян Лещинський в листі до Юрія теплими словами привітав з «приєднанням до нас», бо він, як і Немирич, не бачив і не хотів бачити якоїсь кричущої різниці між православ’ям і католицтвом. Через третіх осіб до Юрія доходили сказані «на вухо» вістки, що польському королю воєвода настирно радив терпиміше і зваженіше ставитися до Немирича і таких як він.

Але один лист вельми болісно Юрія зачепив, мовби йому хто гачком залізним смикнув за серце раз і вдруге, рвучи живі шматки...

«За ваше крутійство і криводушшя, — писалося у листі, — вас Бог покарав уже наглою смертю сина. Невже ви ще хочете випробувати Всевишнього і чекаєте нового підтвердження Його сили і справедливості?»

То вже було через край...

Справді, друге десятиліття збігає, як в час синового навчання у Кисилинській академії сталася непоправна біда: начебто нещасний випадок, син Томас зламав в’язи і з того помер... Юрій як зараз бачить себе над домовиною, він вдивляється в юне лице, зовсім не змучене болями і стражданнями, хіба просто незвично збіліле. Легка посмішка, ледь видима, застигла на обличчі дитини, тиха читалася втіха: я іду, а ви залишайтеся, я іду, бо не хочу в цьому світі бруднитися, світі із заздрощами та суєтою, неспинною та безконечною людською гонитвою за благами та марнославством, я іду, де вічнеє світло і правда сіяє...

Немирич тоді над домовиною сам себе питався: що він вчинив неправедного, що така тяжка випала кара? Але якщо вина батькова, то чому покарання поніс син, створіння юне і ще безневинне, чия душа просто не встигла виквацятися в житейській багнюці, — до чого така жорстокість?

Від цих та схожих думок страх холодив спину, мов довго стояв на осінньому протязі, бо подібні гадки, ввижалося, вельми гріховні — хто він такий, щоб судити вчинки й мотиви Того, хто пише долі людські?

А може, небові теж душі добрі й невинні потрібні? І смерть у разі такому не кара, а нагорода швидше? А може, Томас, його надія і втіха, поніс кару за якісь непростимі діяння ще дідів-прадідів, аж до праотця Адама та прабабусі Єви? Не може ж бути, що лише за яблуко вони вигнані тоді були з раю, то лише образ у Біблії, просто метафора, щось іще там праотець із прабабусею, певно, вчудили?

А ще зараз, тримаючи у руках листа невідомого чоловіка — швидше таки чоловіка, бо почерк жіночий він вирізняв здебільшого безпомильно, — Юрій думав про мотиви його написання. То, очевидно, благі були наміри — вчинити добро духовне, виправити якось того зрадника, що посмів перейти до споконвічної віри власних предків своїх... А те, що у серце йому такий лист зажене болісну скалку, яка колотиме й нитиме не день, і не тиждень, якось до уваги не взяв неблизький, напевне, отой доброчинець.

Немирич довго сидів незрушно потому, як згорів цей злий лист, — на диво, не мляво горів, як попередні, а враз спалахнув якимось полум’ям синюватим, мов то в язики полум’яні переходила вся злоба і жовч, що містилася в рівних, хіба трохи похилених, рядках невідомого добродзея...

13

Як провела Василина чоловіка в дорогу відразу після Водохреща, то довго вдивлялася ще в снігову куряву за саньми, допоки обриси подорожніх не стали чорною цяткою, а врешті й та цятка розтанула в сліпучо-білій, аж сльозилися очі, круговерті снігів. Очікування Матвія, бодай від нього найменшої вісточки, тим важчим, камінним якимось було, що без займиська залишилася, не знала, куди себе подіти.

Досі вони сколесили чимало старою кибиткою циганською, мавпочка витанцьовувала, випрохувала щось собі на прожиток, а Василина вельми багатьом на численних галасливих базарах віщувала долю: таки не скупилася, з поважним виглядом та певністю великою чоловікам з порепаними та зчорнілими від праці на полі руками дарувала в році прийдешньому вівса та гречок небувалий ужинок, дівчині, чиї передзаміжні літа збігали, обіцяла от-от зустріч з лицарем-красенем, а підхмелілий трішки козак з походу наступного мав вернутися цілком здоровим та неушкодженим...

Тепер же найгірше було вечорами, коли ходить сон біля вікон, та все ліньки йому у її вікно бодай оком одним зазирнути, байдуже кожного разу мимо чалапає. А коли врешті під досвіток приплющити сухі і зчервонілі повіки вдавалося, то знов сни неясні і плутані відганяли спочинок. Часто снилася чомусь дорога, безкінечна й безлюдна, вона бреде нею, топчучи пилюгу, а врешті дорога та стає кривулястою, брудною й вузькою, та ще й кущі з колючками над нею ростуть. Пригадувалося, як до Василининої бабусі прибігали колись сусідки сни розгадувати.

— Дорога минулої ночі снилася. Щоби те значило?

— Гості будуть, — безжурно відказувала бабуся. Так завше починалася мова, відказувала бабця найперше, що під рукою, і найпростіше: чого гріха таїти, любила бабуся людську увагу та щоб її попросили.

— А ще?

— На війну іти.

— Ой, ні. Якась з курявою та дорога, то в один повертає бік, то в інший, якбись спам’ятатися, ще й чагарник колючий обабіч росте...

Як уже зовсім відчепитися не вдавалося бабусі від людської цікавості, то бралася всерйоз прикмети давні оповідати.

— Як ідете довгою та порожньою дорогою, то одинокість чекає тривала. Коли курна та дорога, то брехливих і злих людей, мабуть, зустрінути доведеться. Коли ж кривулястий шлях часом трапиться, та ще й через чагарник колючий, чи обабіч ростиме він, то остерігайтеся чиєїсь підступності, збитку або розчарування...

Але одного вечора у віконній шибці щось шкрябнуло скрадливою мишею, а потому почувся легенький стук. Василина обачно визирнула — за склом ворушив без звуку губами Тьомкін і на мигах показував відчинити. Вона лише розвела руками, мовляв, не може, бо нема господаря вдома; натомість припізнілий гість взявся водити пальцем на власній долоні, наче писав щось на папері.

«Мабуть, листа передав Матвій», — тьохнув раптово здогад.