Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Три тижні колодою незрушною, за сусідчиним щиросердним доглядом, відлежала Василина — до всього ще й простуда вчепилася, холодна долівка далася взнаки: вона то в гарячці марила, то знову верталась до тями. Але краще б вже не верталася... У маренні вона бігла якимись чагарниками, обриваючи на собі одежу і боляче, до крові, дряпаючи та обдираючи тіло; гнався за нею диковинний рогатий звір, вовчою шерстю вкритий, з копитами, мов волячими; кожного разу він ось-ось мав наздогнати її, навіть чувся вже відразливий запах гнилих зубів, — і кожного разу вона прокидалася.

А як опам’ятовувалася, то напливав у згадку той вечір з двома припізнілими гостями. І їй зле незмінно ставало, знуджувало негайно, її вивертало всю, інколи видавалося Василині, що виблювала вже й позаторішнє та що шлунок її можна, цілковито випраний, вішати десь на паркан та сушити.

Ще тижнів зо два, як на ноги зіп’ялася, примарою никала в цьому вицвілому світі, — голова лишень тихо видзвонювала, мов порожній глечик, як по ньому злегка постукати. У порожній тій голові жодна думка не зароджувалася, не виникала, хоч один за одним нечутно збігали дні, в які себе почувала просто рослиною.

Одного вечора у вікно, заледве сіріти стало, знову постукали, тільки не так скрадливо та несміливо, як попереднього разу, а різко й настирно:

— Відчинити! — почула вимогливий голос, який ні з яким іншим сплутати не могла, голос Тьомкіна.

Василина не думала, чи прийде він ще колись зі своїм дружком, від самої гадки про це її знову б знудило, але він прийшов і он вистукує в шибку:

— Не відчиниш — двері вилетять до чортів собачих!

Хтось вже навалився на двері, певне, вони подаються, бо легкий почувся тріск.

І чом їй доля не дарувала такої відваги, як мала її сестра, що пройшла не одне бойовище... Її теж вчила сестра стріляти, але лише по опудалах, Бог милував досі в душу цілитися живу... Василина відчула, що в ній щось зламалося зараз, вона не боялась тепер гріха руку підняти на людину живу, бо не кожну істоту назвати можна людиною, але в домі не водилося зброї, свого мушкета Матвій забрав у дорогу.

Нараз іскоркою жовтою засвітилася думка — у кутку он під лавою сокира лежить. Не вагаючись більше і не роздумуючи, вона схопила сокиру, хоч долоні пекнуло таки топорище, і вислизнула в сіни: перехрестившись, чатувати стала на дверях.

— Відчини, сучко, бо як не відчиниш, то все чоловікові про тебе розкажу... — знову налягли на двері, вони потріскували, та піддаватися не поспішали.

Василина стояла, взявши сокиру незграбно якось, обома руками; її трясло, мов пропасниця недавня вернулася знову. Думалося їй, що куди легше в людину стріляти, бо неблизько здебільшого ціль, обриси видно лишень, гірше отак, з сокирою чатувати, щоб нараз голова людська, кров’ю бризнувши навсібіч, розчахнулася, мов гарбуз...

«Не убий» — сказано, — думала Василина, бо кожна душа є тільки Божою власністю, і ніхто на право те посягати не може; та в житті не раз випадає трапунок, що в людських очах заповідь мов на одній поличці, а вчинки людські — на іншій, і «не убий» важко переступити тільки раз, тільки вперше... Але ж тут дещо інше, гадалося їй, не має вона вини за собою...

Знову затріщали двері, видавалося, зовсім зосталося небагато, аби з хряскотом впали вони:

— Відчини, — хрипіло засапано по той бік порога. — Відчиниш сама, то чоловікові ні слова тоді...

Василина стояла напоготові у сінях, і сокира в руках її тепер вже пекла, мов не з дерева було топорище, а з розпеченого на багатті заліза; та діватися нікуди, перша кров неминуче впаде тут на неї. І від тої безвиході чомусь на душі навіть стало легше, тепер не про гріх непростимий набігала думка, а про те, що їй справді краще самій відчинити: поцілить точніше тоді нападнику в голову, бо ще невідомо, як двері впадуть.

Рвучко вона потягнула на себе засувку і смикнула двері, а тоді обома руками скинула вверх сокиру; вже на порозі постав однією ногою Тьомкін, — та опустити сокиру їй не вдалося, ненароком зачепилася за вірьовку, на якій звично в сінях вішали одіж.

В одну мить, в долю якусь тої миті, забачивши над собою сокиру, Тьомкін вдарив носком чобота Василину в коліно — та зойкнула, навіть швидше по-котячому пискнула з болю та несподіванки, а він вихопив з її рук сокиру.

Взявши за петельки, штурхонули її щосили в кімнату, аж сторчака полетіла та вдарилася до непритомності головою, а тоді, ганчіркою рота закляпивши, ґвалтували по черзі знов — та цього вона вже не чула...

19

«І чого він на мене витріщився? — все мізкував по останній розмові з Виговським Юрій Немирич. — Хіба він не бачить, що цар Олексій дивиться на землю козацьку, як пес на вівсяні висівки... І чого церемониться гетьман з царем, як наймит з поповою дочкою, тож зовсім не так мав би Чигирин поводитися з московитами: різкіше слід, інакше трапиться, як у тій приказці: варив чорт з москалем пиво, та й солоду зрікся...»

Немирич не мав потреби до гадалки ходити, щоб впевнитися в характері північного сусіди: заледве повернувшись з навчання в Європі, він власним коштом водив українську коругву під Смоленськ на поміч Владиславу IV. Тоді армії Владислава не тільки вдалося зняти облогу Смоленська, а й оточити московитське військо та примусити здатися. Підписаний згодом Поляновський мир підтвердив існуючі до війни кордони, ще й двадцять тисяч рублів цар мусив «відступного» виплатити переможцю.

Попри різницю у віці, як-не-як, сімнадцять літ, Немирич напрочуд швидко зійшовся із Владиславом. Хто зна, можливо, тут важила освіченість польського королевича, а з зими тридцять третього — короля: учень Галілея, Владислав захоплювався живописом і музикою, знався пристойно на полотнах Пітера Рубенса і Пітера Брейгеля, неабияку поміч від нього мали Томазо Долабелла, Вільгельм Гондіус і ще чималенько художників — Юрій міг з Владиславом інколи годинами сперечатися про брейгелівську «Вавилонську вежу». Портрети королевича малював не один знатний художник, проте найбільш до вподоби йому самому була робота з-під пензля Рубенса. А ще цей художник був Владиславові вельми цікавий як співрозмовник, який в різних бував країнах: писав портрети англійського короля, герцога Букінгемського, іспанського короля Філіппа IV, французьких королів Генріха IV і Людовіка XIII, Марії Медічі та інших вельможних та знатних. Подейкували, що Рубенсу доручали також дипломатичні справи, користаючись його доступом до найважливіших королівських дворів, але від того спілкування менш цікавим ніяк не ставало.

То Владислав оповідав Немиричу, як присягав московитський люд йому, тоді королевичу, і як московський цар цілував руку польського короля.

Польний гетьман коронний, русин за походженням, воєвода Київський Станіслав Жолкевський розбиває при Клушино царське військо разом з найманцями і входить в Москву. Серпень якраз стояв, минало літо 1610 року, Смута у розпалі, тож Народний собор приймає рішення — прохати на московський престол польського королевича Владислава: «По благословению и по совету святейшего Гермогена, патриарха Московского и всея Руси, и митрополитов и прочего духовенства, и по приговору бояр и дворян и дьяков думных, и стольников, и торговых людей, и стрельцов, и казаков, и пушкарей, и всех чинов служилых людей великого Московского государства, мы бояре постановили послать бить челом к великому государю Сигизмунду — королю Польскому и великому князю Литовскому — и к его сыну королевичу Владиславу Сигизмундовичу и просить, чтобы великий государь Сигизмунд пожаловал на Московское и на все великие государства (княжества) Российского царства сына своего королевича Владислава.

Святейший Гермоген патриарх Московский и весь освященный Собор Бога молят и Владислава на Российское государство хотят с радостью».

27 серпня, просто в шатрах, присягає Владиславу, як новому царю московському, перших десять тисяч тутешніх жителів. Наступного дня присяга звучить в столичному Успенському соборі, у присутності патріарха. Слідом за Москвою присягає Суздаль, Володимир, Юр’єв, Галич, Ростов...

А вже 29 жовтня 1611 року велика кавалькада карет Жолкевського та супроводжуючих його послів земських, служилого рицарства й інших поважних персон з боку Краківського передмістя наближалася до королівського замку. Шестірка коней везла полоненого московського царя Василія, сивого старого вже чоловіка, що час від часу затравлено крутив головою в різні боки та блимав із безпомічною злобою. Попереду царя сиділи два рідні його брати, що їхали мовчки, втягнувши голови в плечі.

Коли вінценосного Василія разом з братами підвели до короля, то всі троє, цар московський з братами, низько вклонилися, тримаючи шапки в тремтячих руках. Тим часом Жолкевський, що був не тільки вправним воякою, а ще й неабияким оратором, взявся у довгій промові вихваляти свого короля, ратні подвиги його та звитяги, разом із взяттям Смоленська й Москви. Цар Василій, а також брати Дмитро та Іван, в той час мали бити чолом низенько, і тільки як гетьман закінчив промову, їх допустили до поцілунку руки королівської. З покірною приреченістю долі, що масть їм таку нещасливу поклала, з визнанням зверхності дужчого цілували руку; раз так судилося, то тепер вони холопи іншого володаря, і нічого тут комизитися. Видовище в багатьох викликало жалість, та далеко не в усіх, бо чулися також голоси помсти за безневинно загиблих.

— Творець кожному народові дав лише йому притаманне креслення душі, — згадував ті роки Владислав. — Московитам, напевне, даровано душу, що визнає лиш жорстке правління, іншого просто не пошанують...