Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Збігали роки, вже зо два десятки їх пропливло й промайнуло з часу тої розмови, та Владиславова думка, видавалось Немиричу, не спростована й досі.

І річ не тільки в тому, що високопоставленого Зюзіна можуть привселюдно батогами шмагати біля столу, де вибране товариство п’є і закусює, звичним може вважатись наруга навіть над близькими людьми. Цар Олексій, «Тишайшим» прозваний, якось вельми розсердився на свого тестя: мав необережність той на засіданні Думи щось сказати про особисту військову вправність. Те вельми не сподобалося Олексію Михайловичу.

— З чого це ти, сину блудниці, приписуєш собі таку досвідченість у справі військовій? — несподівано скипів государ на тестя. — Коли це руку набити встиг у ратному ділі? Питаю тебе: порахуй і назви твої славні подвиги, тоді побалакаємо... Пішов у прах, старий, зі своїми всіма побрехеньками!

І цар Олексій Михайлович з розмаху, аж виляск пішов, вліпив тестеві смачного ляпаса, а тоді схопив його за бороду та поволік, як мішка з картоплею, з палати, де засідали бояри, хряснувши щомоці за тестем дверима.

... І нехай собі сердиться Іван Остапович, хай невдоволено гетьман хмурить брови — Немирич стоятиме на своєму. Ликом пастернака не викопаєш, а батогом обуха не переб’єш; коли люд землі сусідської визнає лише силу і тиранію, приниження не коробить душу, а почуття достоїнства зовсім незнане, то треба це достеменно враховувати...

20

Джура Юрія Немирича, що зовсім недавно полишив лаву Києво-Братського колегіуму, щоранку приносив важливі листи та дипломатичні депеші з лицем незрушним та навіть позірно байдужим; цього ж разу легка посмішка блукала обличчям джури, видавалося, він хотів би зігнати її та знову набрати поважного вигляду, одначе хотіння те марне і слухатися посмішка ніяк не збиралася.

Немирич хіба з легким подивом глипнув було на джуру і швидко побіг рядками листа — писаний він був із Запорізької Січі, від кошового Якова Барабаша:

Ага, он чому джура веселими витріщками торгував: блокування каламутної та бунтівної Запорізької Січі, як розпорядився про те Виговський, заборона купцям возити туди товар і харч, здається, притишують трішки свавілля козарлюг козацьких.

Чималенько-бо в останні часи прибилося до Січі люду випадкового, озлобленої голоти, серед якої бунт визрівав та сперш тихо лише шипів і побулькував, як заквашена бродить бражка; та в будь-який момент та закваска здатна побігти негадано через вінця. А ще якби в тамтешньої старшини менше до булави гетьманської долоні чесалися...

Отож, блокування тикнулося, голод буком не виженеш, голодний горобець залізе і в гарнець...

— А наступний лист ще цікавіший, — поклав густо списаний новий аркуш паперу джура, дозволивши собі недозволене досі — будь-що мовити про будь-яку прислану в Чигирин депешу.

Немирич знов біг мовчки рядками, писаними тою самою рукою і тим самим почерком, який він ніколи не сплутає з іншим: вже низку років писарем на Січі був чоловік Виговського, ще відтоді, як Богдан Хмельницький розвідку переклав на Івана Остаповича, а вже йому від Виговського дістався у спадок.

Лист був також від Якова Барабаша. Тільки призначався він цареві московському:

Ти ба, як вишиває пан кошовий, — Немирич потер долонями скроні, мов від того зголоситься швидше потрібна думка. — Перехопленими листами піддобрюється, тими листами, в яких крамоли марне шукати московським дякам. Ще й дарунки які он приготував цареві Олексію Михайловичу, навіть три верблюди в придачу...

З обома листами Немирич відразу подався до гетьмана.

— Блудна вівця — вовча вечеря, — нітрохи не здивувався Іван Остапович. — Маємо негайно вирядити в Москву наше посольство. Цар правду почути повинен від нас.

Не барилася депутація з Чигирина, до Москви, до Приказу Посольського мусила шлях шпарко долати.

— Злі роки в нас були, не один добрий господар голотою став та з безвиході в Січ подався, — оповідали в Приказі Посольському думному дякові Алмазу Іванову. — Тож не все правда, що в скаргах государеві із Запоріжжя пишуть, і не все правда, що посольство Барабаша тут балакає.

— Та не бачив ніяких я посольств запорізьких, — не кліпнувши, відказував Алмаз Іванов.

— Зате ми під ворітьми лоб у лоб тут зустрілися, — похитали журно головами чигиринці. — А на трьох дарованих цареві від запоріжців верблюдів, певне, ви не звернули й уваги: ті верблюди, звісно, у підмосковних пущах цілісінькими табунами водяться...

21

Березневе сонце з дитячою заповзятістю вправно карабкалося з кожним днем все вище, долаючи одну невидиму сходинку за іншою, химерно з досвітка виткані узори ласівців на вікнах вже до обіду, розморені ще недавно зовсім несмілими променями, на очах спливали, а на полях, вельми на пагорбках, чорніли все більші проталини — земля прокидалася, земля нагадувала про споконвічний обов’язок людини почати клопотатися коло неї...

Не помічав якось того весняного заспіву гурт чоловіків, що поспішав на схід — чергове посольство Пушкаря і Довгаля везло в Москву чергову скаргу:

Під скаргою маячів від імені товариства одинокий підпис писаря Дороша: «тому що інші не вміють писати»...

Сперш не вельми втішно московські дяки взялися за скаргу, набив їм оскому Пушкар з Барабашем, Довгалем та кумпанією схожою, вже не вперше доводилося розбиратися, правильно чи ні вибирали Виговського, але що поробиш, існує неписане правило: ніколи не знеохочувати донощика. Сперш свідчити кличуть протопопа Максима Филимоновича, досі вельми приязного государеві.

— Бунт Пушкаря фальшивий і небезпечний, — несподівано зовсім не підсолодив посольської каші протопоп. — Бо, чого доброго, підштовхнуть інші полки у польський бік дивитися. Неправда й за вибори: котрий раз вже й так обирають. А щодо маєтностей Немирича, то їх надав ще Богдан Хмельницький. До того ж Немирич був на Переяславській раді, коли підтверджували на гетьманстві Івана Виговського: цей шляхтич в присутності Хитрово просив прийняти його до війська за товариша. А за традицією козацькою предавньою не приймати в такому разі ніяк не годиться...

На той час велике посольство в Москві перебувало від Івана Виговського, чоловік так за сімдесят, на чолі з полковником Лісницьким. Кличуть і Лісницького свідчення серед іншого про Немирича скласти: хто йому дав ті маєтності і коли?

— Ще за світлої пам’яті гетьмана Богдана прийшов Немирич, — те полковникові пам’яталося, мов учора. — Кременчука, Переволочни і Котельні Виговський йому не давав, а от Кобеляки, Білики та Санжарів Немирич називав давніми своїми маєтностями, роду їхньому дарунками королівськими...

Зовсім плутанина трапилася у свідченнях: був чи не був Юрій Немирич на Переяславській раді? Начебто, на початку, його бачили, але потім Виговський вирішив, що правильніше б йому не бути присутнім. А коли дяки показали Лісницькому ще листа, писаного рукою Немирича, то й зовсім не стримався полковник, реготав, не криючись.