Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тьомкін, одначе, не сам був, за ним, спіткнувшись та аж гикнувши з несподіванки, переступив поріг Кішкін; обоє не раз вже сюди навідувалися. Матвій, якого знали в Чигирині як купця бувалого та небідного, охоче гостей чаркував, оповідав пригоди кумедні про далекі свої мандрівки і сам розпитував прихмелілих гостей, чи нема де зарібку тлустого на Московщині, він би харчу недорогого міг чимало поставити, скажімо, для війська.

— Де ж той лист? — спитала Василина, переводячи погляд з одного гостя на другого і тільки тепер запримітивши, що обоє під доброю мухою.

— Ви, мабуть, не втямили, — взявся Тьомкін знову водити пальцем по власній долоні. — То ви можете листа чоловікові написати, а ми передати, бо завтра їдемо додому на Московщину.

«Звідки вони те взяли?» — насторожилася господиня; досі, як питали її про Матвія, то казала, що на Волощину було вибрався...

Натомість Кішкін, пришморгнувши, повів носом, мов по сліду виводив, звідки то зманливо так ніздрі йому лоскоче, хоч око й без того зирило зизом на заслінку до печі:

— А пахне...

Він, може, простудився злегка, а може, від роду так вимовляв — замість «пахне» в нього швидше виходило «бахне».

«Бахнути б тобі коцюбою по тімені, — починала сердитися господиня. — Відали ж, що чоловік у дорозі...»

— Та запросила б оце присісти нас, — і собі жалібної затягнув Тьомкін. — Гість — невільник, де посадять, там мусить...

«Порося незадротоване, — злість вже починала їй тоненькими голками в горлі поколювати. — Залізло в чужу солому, та ще й шелестить».

— Ідіть собі, люди добрі, своєю дорогою. Та приходьте вже, як господар повернеться.

— Обігріла б, нагодувала нас, — Тьомкін вправним порухом обняв Василину і притягнув до себе. — Одинокі чоловіки — то вовки голодні...

— Ви при розумі, чи він висох? — штовхонула того у груди щосили, рвонулася було, та марне.

— Чим ми гірші твого Матвія, — притискав ще міцніше Василину Тьомкін до себе, і підхмелілі очі його каламутніли, мов клеєм намазані. — Свіжини попробуєш...

Вона зібрала останні сили, рвонулася, аж в скронях нараз задзвеніло, та вирватись не вдалося; однак, на калину звільнившись, в одну мить дотягнулася і вчепилась зубами у руку насильника.

Тьомкін вискнув так, наче ложкою хто шкрябонув щомоці стінкою казана, порожнього і сухого, інстинктивно відхилився було, а тоді з розмаху в обличчя ударив.

Василина нараз обм’якла, в одну мить впала цілковита і непроникна пітьма, і цей чорний світ колом все швидше ішов. Вона вже не чула, як запізнілі гості рвали одяг на ній, як ґвалтували по черзі; спам’яталася лише серед ночі — її, кинуту на голу долівку, немилосердно трясло від холоду.

14

Доки не роз’їхалися по Корсунській раді старшини, Немиричу потребувалося перебалакати з Мартином Пушкарем, — з якого дива він, кого Богдан Хмельницький в лиху пору лишав по собі наказним гетьманом під Берестечком, раптом заповзявся обстоювати так ревно царя чужинського.

— Нема тут дива, — змахнув рукою Пушкар так, мов у воді відгрібався. — Диво, коли одним раком торба повна, ще й клешня звисає...

— Ти йому про діло, а він тобі про козу білу, — не так просто було відкараскатися від Немирича.

Врешті балачка таки налаштувалася.

— І віра одна, і мова близька, і від бусурмана та ляха ліпше гуртом боронитися, — загинав поволечки пальці на руці, мов рахував овець у власній кошарі, Пушкар; від Немирича не вкрилися обтріпані краї рукавів полковничого кунтуша, добряче поношеного, що вилискував затертими мало не до дірок місцями на ліктях. В останні часи чомусь полковник, як подейкували старшини, став полюбляти вдягатися напівжебрацьки, аби нічим від сіроми не мав різнитися, хоча маєтності Пушкаря від Гадяча і до самої Полтави відомі всім.

— А не гадаєте, полковнику, що мосхи з нами зроблять те, що чинять сьогодні з татарами, башкирами чи калмиками... Є народи, не навчені до співжиття, хіба лишень слабшого вміють ковтати, як голодний вуж безпорадну жабу. Роля жертви не по мені...

— А в нас хіба не так само? Де сьогодні дуліби, поляни, древляни, бужани? — в очах Мартина Пушкаря зблиснула злість, в яку злегка домішувався подив самовпевненої людини, що вірить щиро в безперечну доконаність власної істини і подивовує, коли їй перечать. — Вони розлилися, розчинилися геть в козацькому, українському морі, а хто не розчинився досі, то завтра неминуче те з ним напевне станеться... Колись і ми маємо влитися в одне загальнолюдське море, з одною мовою і ціллю, дрібнота людська гуртуватиметься, малі народи зникатимуть, в велику ріку зливатимуться, аби лиш від того кожен мав хліб і шкварку до хліба...

— Знайома пісня про Вавилонську вежу... Але ж ви пам’ятаєте, що Всевишній вчинив з цим витвором самовпевнених вавилонян...

В Немирича нараз пропав інтерес до цієї балачки, до цієї теми, вельми пам’ятної йому ще з часів спудейських — це вже було, це він проходив, це вже він чув і пережив. Як закінчив Юрій Раківську академію 1630 року, чільний осередок науковий антитринітаріїв, соцініан, то ректор академії Мартін Руар, на позірний погляд, людина на рідкість черства, як всохла за десятиліття липова дошка, раптом з хвилюванням першачка вручав Немиричу вельми похвальний рекомендаційний лист до знаменитого філософа Гуго Гроція, чиє ім’я гриміло тоді європейськими обширами. Вже у чотирнадцять років Гуго вражав своїми знаннями маститих вчених і гонорових правителів, король Генріх IV після спілкування з обдарованим юнаком навіть не стримався:

— От диво Голландії!

Твір Гуго Гроція «Про право війни і миру» виходив нідерландською, французькою, англійською, німецькою, іспанською мовами, перевидавався лише латиною тринадцять разів, а загалом нарахували понад сімдесят перевидань... та й лік загубили потім.

Окрім усього, Гуго Гроцій був ще неабияким оповідачем, і юний Немирич тільки очима кліпав, слухаючи славетного вченого і остерігаючись щось пропустити. А в оповіді свої Гроцій вставляв всілякі бувальщини та пригоди, що з ним траплялися за його строкате й бурхливе життя.