Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Московські дяки більше не чіплялися до полковника Лісницького, хіба посміялися над кривдами великими Немиричем своїх підлеглих; то вельми цікавий в грошах обмін дарунками: за звірину до свята, що в степовому краї ніц не вартує, привезти гармати, що вартують нівроку... Але як люди достатньо обачні і навчені життям не раз, московські урядовці навіть звірилися з донесеннями Хитрово.

— Ніякою крамолою тут не пахне, — балакали дяки між собою. — Та однаково цей лютер, хай і вихрещений православним, не нашого поля ягідка. І не нашим духом він дише: геть його має гнати Виговський...

22

Вперше в житті розгубився Немирич, не тямлячи, що діяти і чинити: не зрушили справу примирення з місця в козацькому краї ані тривалі перемовини з Пушкарем та іншими своєвільниками, ні гарантування прощення та забуття їх провин попередніх.

Лишався хіба останній шанс.

Має звернутися він до митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Діонисія Балабана, людини поглядів поміркованих, з хребтом твердим, що не гнувся досі від завихрень, сирих протягів та поворотів першого-ліпшого вітру. Надію теплило, що обирався він без відома й участі московських церковних властей, тож від них незалежний, а стверджував свої повноваження в Константинопольського патріарха. Невже й до митрополичого слова оті душі своєвільників Пушкаря залишаться глухонімими?

Митрополит Діонисій, як і попередник його митрополит Сильвестр, твердо стояв на незалежності церкви від московських владик, тієї «першої вольності, яка є усіх вольностей і прав коренем». І обоє вони не раз нагадували, що в «березневих статтях» Богдана Хмельницького не знайти ані рядочка про перепідпорядкування митрополії, єдиною лише згадкою про справи церковні у тих статтях було гарантування на всі часи майнових прав українського духовенства.

— Благословіть, владико, — похилив голову перед сивим митрополитом Немирич. — Мало біди чужинець приносить з різних боків, то ще братовбивства у власному домі нам бракувало... А Пушкар — щиро віруюча людина, як і кожен воїн, що долею ризикує щоденно...

— Я напишу такого листа... Навіть неблагословінням застережу, — владику не довелося довго упрошувати, якийсь жаль, співпереживання в голосі його чулося. — Аби московське духовенство супротиву не чинило — снить і бачить воно, як би Київську митрополію від Константинополя собі перебрати. Якби на кропиву не мороз, весь люд би пожалила...

— Начуваний, ваше високопреосвященство, начуваний, — тільки й похитав головою гість.

Відколи поховали Богдана Хмельницького і Немирич за дорученням Виговського пірнув з головою в каламутні та неспокійні дипломатичні води, Юрію чималенько вісток надходило про вміння московських ієрархів впливати на духівництво в непідлеглих землях, чужих державах, а насамперед на ієрархів константинопольських та єрусалимських.

Тамтешньому духівництву тихенько привозили і хутра, і дзвінку монету, чималенька частка того добра розкрадалася по дорозі, але за те, що доходило, ієреї мали якось віддячити. Віддячували здебільшого вістками про нуртування політичне, про стан Османської імперії. Східні патріархи, подружившись з російською розвідкою, залюбки добували потрібне московському Посольському Приказу та воєводам прикордонних міст. Траплялося, єрусалимським патріархам вдавалося розкинути величезну сітку своїх нишпорок і поставляти в Москву прецінні вістки про передислокацію військових частин, ті чи інші наміри Високої Порти.

Довгенько османським зверхникам було цілковито байдуже, чим живуть християнські общини та їх ієрархи. Занепокоїлися хіба, як Богдан Хмельницький козацькою шаблею почав творити державу, а потому на північних рубежах Османської імперії вималювалася доволі потужна православна імперія, підсилена згодом Гетьманщиною. Заворушилися вже турецькі нишпорки того року, як відспівували Богдана Хмельницького у Суботові в Іллінській церкві: османські власті за звинуваченням у шпигунстві на користь Москви повісили константинопольського патріарха Парфенія III — не зразу навіть дозвіл дали похоронити, і ще довго вітри з того боку, куди направляв добуті вістки патріарх, розгойдували мертве тіло грішного душпастира.

Якось за обідом у гетьмана розчервонілий від випитого і рясно спітнілий Василій Кікін став оповідати про добре серце государя Олексія Михайловича, а ще про увагу його до першоджерел православних, про те, як посилав богослова, ієромонаха Арсенія Суханова в Константинополь і Єгипет, Палестину і Сирію та ще низку країн. Ієромонах зустрічався там зі східними патріархами, відстоював російські варіанти обрядів. В донесеннях Суханова давався ретельний опис укріплень Єрусалима, опис із дивовижно глибоким знанням фортифікації та балістики, висловлювалися цілком слушні поради на випадок облоги і штурму Єрусалима.

— Я ніколи не забуду слів государя, — почервоніння сходило поступово з обличчя московського посланника, хіба деінде плями лишалися. — «Мое серце сокрушается о порабощении этих бедных людей, которые находятся во власти врагов веры. Бог ...взыщет меня в день суда, ибо, имея возможность освободить их, я пренебрег этим ... и я принял на себя обязательство, что, если Богу будет угодно, я принесу в жертву свое войско, казну и даже кровь свою для их избавления...»

Як уявив Немирич собі штурм московитами Єрусалима, як вони дряпатимуться на стіни многостражденного міста та що потому від нього залишиться, — то аж холод на плечі впав, наче зостався нараз на морозі в одній білизні.

... Не забарилася відповідь від Мартина Пушкаря, прискакав через день від нього козак і мовчки передав служкам митрополита пакета. Втішного там не було ні владиці Діонисію, ні Юрію Немиричу:

В Немирича потому кілька днів голова аж тріщала, мов затугими обручами перетягнута: чому навіть до слова його високопреосвященства не прислухався Мартин Пушкар, що може тримати так кріпко його в московських обіймах? Де ж та загадка?

Марно совістили й інших старшин, яким московитські посланці підмастити встигли... До Івана Безпалого надіслали листа від імені Григорія Гуляницького, наказного гетьмана Сіверського, Тимофія Носача, генерального обозного, Германа Гапоновича і Федора Лободи, генеральних суддів, Онікія Силича, полковника Чернігівського, Івана Лизогуба, полковника Канівського, Михайла Ханенка, полковника Уманського, Філона Джеджелія, полковника Черкаського, Івана Вертелицького, полковника Кальницького, Івана Богуна, полковника Паволоцького та ще низки знаних старшин:

Та хоч разом хліб вони їли і проти неприятеля різного стояли, не почув цього разу Безпалий побратимів недавніх...

23

А вельми на землі, цій грішній, змученій та скривавленій, — Немирич читав вранішню молитву і збивався раз по разу, починав спочатку, та бракувало від щойно пережитого сил і пам’яті дійти завершальних слів...

В похідному житлові твоєму, Юрію, навіть іконку не встигли повісити, тож молишся просто досвітнього неба, криваво-червоного, немов справді вже не здужає більше приймати земля пролиту в тутешньому краї кров, і від того через вінця вона вихлюпується та фарбує небосхил досвітній...

Великий нелад вплівся негадано, немов сухоти у груди, поміж нашого люду, з кожним днем ті сухоти скулкіше ятряться. За що нам кара така, Всесвітній Отче?

І коли полуда спаде з очей гетьмана Виговського, який все ще випрошує щось у царя та марне помочі супроти бунтівників виглядає? От і недавно у Москву повезли оберемок гетьманського болю:

А Іван Боклевський — то швагерко гетьманський...

Та мала втіха від балачок з посольствами московитів.

«Серед черні велика незгода: одні хвалять Виговського, інші Пушкаря, і не хочуть битися з пушкарівцями. Гетьман сказав мені: “Багато пристають до пушкаревих замислів, і котрі полковники пішли зо мною, з тими мало людей — інші не хочуть іти, і коли б я не пішов походом — всі б пристали до пушкаревого замислу», — переказував у Москву її посланник Скуратов.

Чого ж воно так, не вперше питаєш ти, Юрію, закривавленого неба, з якого дива черкаські городи лівого боку Дніпра забажали раптом, аби в них були государеві воєводи, а задніпрянські ж козаки головою лиш крутять, дивуються тому хотінню чужих воєвод: в нас того, мовляв, не буде ніколи...

Тому ж Скуратову гетьман з гіркотою відказує: