Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Зустрінемося там. Візьміть таксі й під’їздіть до головного входу. Відпустіть машину, – це дасть нам переконатися, що за вами немає хвоста.

– Хвоста?

– Що за вами ніхто не стежить, о Господи! Робіть, як я вам сказав, Філіпсе.

Трубка в Мартінових руках змовкла. Сенсон не дав йому часу для запитань і висловлення згоди. Його інструкції звучали не пропозицією, а наказом. Непідробна серйозність, із якою говорив агент, не могла не справити враження на Філіпса. Він підійшов до бармена і спитав, чи можна викликати таксі.

– Важко вмовити таксиста приїхати вночі до Гарлему, – пояснив бармен.

П’яти доларовий папірець змусив його змінити думку, і він зняв трубку з телефону, що стояв за касою. Там же Мартін помітив рукоять револьвера сорок п’ятого калібру.

Перш ніж таксі погодилося приїхати, Мартіну довелося пообіцяти двадцять доларів на чай і сказати, що їде він на Вашінгтон-Хайтс. Потім він хвилин п’ятнадцять нервувався, поки не побачив, що машина під’їздить до входу, Мартін сів, і таксі з пронизливим виском рвонуло колись фешенебельним проспектом. Як тільки вони рушили, водій попросив Мартіна замкнути дверцята.

Лише кварталів через десять місто набуло менш загрозливого вигляду. Скоро вони під’їхали до району, знайомого Філіпсові, і освітлені вітрини магазинів змінили запустіння, яке вони щойно проїздили. Мартін навіть побачив якихось людей, що йшли під розкритими парасолями.

– Гаразд, куди тепер? – спитав водій. Він явно відчував полегкість, наче щойно вирвався з ворожої території.

– Клойстерз, – сказав Мартін.

– Клойстерз? Хлопче, зараз ні в на четверту ранку. В тому районі не буде жодної живої душі.

– Я плачу, – сказав Філіпс, не бажаючи сперечатися.

– Хвилинку, – сказав водій, спиняючись на червоне світло. Він повернувся й подивився через плексигласову перегородку. – Я не хочу неприємностей. Не знаю, які плани в тебе в голові, але я не хочу неприємностей.

– Не буде ніяких неприємностей. Я тільки хочу, щоб ви висадили мене біля центрального входу. І тоді ви вільні.

Світло змінилося, і водій натиснув на газ. Мартінове пояснення, мабуть, задовольнило його, – він більше не скаржився, і Мартін був радий, що має змогу подумати.

Сенсонова манера, що не терпіла заперечень, мала позитивну дію. Філіпс відчув, що за цих обставин не міг приймати рішень самостійно. Все було надто дивно. Вийшовши з лікарні, Філіпс занурився в світ, що не вписувався в звичні рамки реальності. Він навіть почав був думати, чи не є все пережите ним тільки витвором його власної уяви. Але думав так лиш поки побачив сліди Вернерової крові на своїй штормівці. Якоюсь мірою вони заспокоїли його. Принаймні Філіпс знав, що не збожеволів.

Він дивився крізь вікно на мерехтливі йогні міста й намагався зосередитися на неймовірному фактові втручання ФБР. Філіпс достатньо добре знав систему роботи в лікарні, щоб з’ясувати – кожна установа працювала тільки в ім’я власних інтересів і ніколи – задля якоїсь окремої особи. Якщо ця справа – хоч би в чому вона полягала – така важлива для ФБР, то як Мартін міг сподіватися, що вони захищатимуть щось близьке й дороге для нього! Певно ж, що не міг. Цей перебіг думок змусив його поставити під сумнів мету зустрічі в Клойстерзі. Його непокоїла відлюдність місця. Повернувши голову, він став роздивлятися крізь заднє скло таксі, чи не їде хтось за ними. Рух був слабкий, і це здалося йому мало ймовірним. Але певності бути не могло. Він збирався просити водія змінити напрям, коли з відчуттям безсилля усвідомив, що, очевидно, безпечного місця, куди б він міг податися, не існує. Він увесь напружився і сидів нерухомо майже до тієї секунди, коли вони під’їхали до Клойстерза. Тоді нахилився вперед і попрохав:

– Не спиняйтеся. Їдьте далі.

– Але ж ви казали, що хочете вийти, – заперечив таксист.

Машина щойно виїхала на овальний забрукований простір перед головним входом. Над середньовічним порталом висів металевий ліхтар, його світло відбивалося від мокрої гранітової бруківки.

– Зробіть ще одне коло, – сказав Мартін, прискіпливо вивчаючи кожний камінчик. Дві під’їзні алеї губилися в темряві. Десь серед пітьми, наче висячи в повітрі, світилися внутрішні вогні споруди. Зараз, серед ночі, вона моторошно нагадувала замок хрестоносців.

Таксист вилаявся, але поїхав кільцевою дорогою, з якої відкривалася панорама Гудзону. Річки Мартін не бачив, але міст Джорджа Вашінггона з його витончено вигнутими стрічками вогнів вимальовувався на тлі неба.

Мартін крутив головою, намагаючись виявити хоч якісь ознаки життя. Скрізь було безлюдно, не було навіть закоханих, які звичайно спиняли машини біля річки. Було чи то надто пізно, чи то надто рано, чи те й друге разом. Зробивши повне коло, машина спинилася навпроти входу.

– Ну гаразд, що ви збираєтеся, чорт вас забирай, робити? – спитав водій, дивлячись на Філіпса в дзеркальце заднього огляду.

– Поїхали звідси, – сказав той.

У відповідь водій відпустив гальма і на великій швидкості помчав від споруди.

– Хвилинку. Спиніться! – закричав Мартін, і водій натиснув на гальмо. Філіпс побачив трьох волоцюг, що стояли й дивилися поверх кам’яної стіни, що йшла вздовж під’їзної алеї. Вони були ярдів за тридцять від того місця, де спинилося таксі.

– Скільки? – спитав Мартін, визираючи з вікна машини.

– Нічого. Тільки висаджуйся.

Філіпс поклав десятидоларову банкноту до плексигласового тримача і вийшов. Машина рвонула вперед, як тільки зачинилися дверцята. Вологе нічне повітря швидко заглушило шум мотора. І запалу важку тишу тільки зрідка порушувало шипіння шин на невидимій парковій алеї Генрі Гудзона. Філіпс рушив назад, у напрямку до волоцюг. Праворуч від нього брукована стежка від дороги бігла вглиб між молодих дерев. Філіпс крізь присмерк роздивився, що далі вона розбивалася на кілька стежечок, одна з яких відходила в його бік під арку дороги.