На думку Філіпса, зовнішність Дрейка відповідала еталону причесаного, відпрасованого дипломата. Він завжди був дуже елегантний у своєму темно-синьому в найтоншу смужку костюмі-трійці із золотим годинниковим ланцюжком. Його зашпилена шовкова краватка стирчала бездоганно горизонтально під коміром білої накрохмаленої сорочки. Він єдиний серед знайомих Філіпса ще носив великі французькі запонки. І в нього якось завжди виходило бути засмаглим, НАВІТЬ серед нью-йоркського дощового квітня.
Філіпс повернувся до ангіограми й продовжував диктувати: «Висновок. Хворий має велику ваду області лівих базальних ядер, що постачається лівою середньою і лівою задньою хороїдальними артеріями. Абзац. Кінець запису. Дякую».
Опустивши мікрофон, Філіпс повернувся обличчям до директора. Його дратувало, що в лікарні так мало рахуються з правом співробітників на усамітнення, що директор, не замислюючись, прийшов просто до нього кабінет.
– Докторе Філіпс, я радий, що застав вас, – сказав Дрейк, усміхаючись. – Як ваша дружина?
Філіпс якусь мить дивився на нього, не знаючи, чи то сміятися, чи то розсердитися. Нарешті промовив рівним голосом:
– Я вже чотири роки розлучений.
Це була найнейтральніша відповідь, на яку він спромігся.
Дрейк проковтнув слину. Посмішка на мить відбила його невпевненість. Він змінив тему й заговорив про те, яке задоволене було правління директорів лікарні спокійною й добре організованою роботою відділення нейрорадіології відтоді, як там почав працювати Філіпс. Потім запала пауза. Філіпс чекав. Він знав, нащо Дрейк прийшов до нього, і не збирався полегшувати йому завдання.
– Ну, – почав керівник закладу більш серйозним тоном. Губи його стислися. – Я прийшов поговорити з приводу неприємного інциденту з Маріно.
– А в чому річ?
– У тім, що до тіла бідної дівчини поставилися без пошани і піддали рентгенівському дослідженню без дозволу на розтин.
– І видалили мозок, – додав Філіпс. – Рентгенологічне дослідження і видалення мозку – речі різного порядку!
– Певна річ. Послухайте, чи брали ви участь у видаленні мозку, чи ні, в цю хвилину значення не має. Річ у тім…
– Одну хвилину! – Філіпс випростався в кріслі. – Хочу, щоб усе тут було ясно. Я справді знімав її, це правда. Але я не видаляв мозку.
– Докторе Філіпс! Мене не обходить, хто видали? мозок. Мене тривожить те, що мозок був видалений. І в цьому світлі на мені лежить відповідальність захистити лікарню та її персонал від непотрібної реклами й матеріальних збитків.
– Ну, а мене цікавить, хто вийняв мозок, особливо якщо хтось думає, що це, можливо, зробив я.
– Докторе Філіпс, нема потреби панікувати. Лікарня вже зв’язалася з похоронним бюро. Родина не дізнається про цей сумний епізод. Але я маю нагадати вам, що ваше становище в даному випадку надто двозначне, і хочу просити вас забути про цей випадок. Це ж так просто.
– Це Маннергейм утягнув вас у розслідування? – спитав Філіпс, відчуваючи, що його самовладання ось-ось урветься.
– Докторе Філіпс, прошу вас зрозуміти моє становище, – сказав Дрейк. – Я на вашому боці. Я намагаюся загасити вогник, перш ніж він розгориться і накоїть лиха. Це буде на користь усім. Я лише прошу вас бути розважливим.
– Дякую, – промовив Філіпс, підводячись. – Дякую, що зайшли. Я зворушений вашими словами й добре їх обдумаю. – Філіпс виштовхав Дрейка з кабінету, тоді причинив двері, сів.
Знов прокручуючи в пам’яті розмову, він збагнув, що йому важко повірити в те, що вона відбулася. Крізь причинені двері він чув, як Дрейк розмовляє з Гелен – значить, це був не сон. І більш ніж будь-що до цього розмова сповнила його рішучістю звільнитися від відомчої мишачої метушні. Ясніше, ніж будь-коли до цього, він усвідомлював, що повинен досягти успіху в своїх дослідженнях.
З іще більшим піднесенням Філіпс узяв загальний список рентгенограм черепа, зроблених за останні десять років. Звіряючи номер на аркуші паперу зі стосом плівок, він швидко встановив порядок, у якому вони складені. Узявши перший конверт, він викреслив ім’я в списку, а потім дістав плівку. Вибрав дві тотожні бічні проекції, а решту повернув до конверта. Ввів у комп’ютер необхідну інформацію і поставив знімок у лазерний сканер. Другий помістив на негатоскопі. Аналіз знімків, що був у конверті, помістив поруч з друкуючим пристроєм. Як більшість розважливих людей, Філіпс любив фіксувати хід своїх думок на папері. Він написав прізвища Маріно, Лукас, Коллінз і Маккарті, коли задзвонив телефон. Це була Деніс. Вона повідомила, що перший хворий для ангіографії готовий. Філіпс на хвильку замислився, а потім сказав, що його присутність зайва, і запропонував проводити дослідження самостійно, аж поки виникнуть якісь труднощі. Як він і очікував, вона зраділа цьому вотумові довіри.
Повернувшись до списку, Філіпс викреслив прізвище Коллінз. Поруч з «Маріно» написав: «Трупарня. Поговорити з Вернером». Філіпс був майже певний того, що трупар знав, що сталося з мозком Лізи Маріно. Поруч з «Маккарті» Філіпс написав: «Лабораторія нейрохірургії». Лишалася тільки Лукас. Після розмови з Тревісом він був певен, що в Нью-Йоркському медцентрі її немає, якщо не припускати, що вона надійшла туди під вигаданим ім’ям. Але навряд чи в цьому був хоч якийсь сенс. Тому він написав навпроти її прізвища: «Сестра нічної зміни. Неврологія. Корпус «Захід».
Потім він зняв трубку і знову зателефонував до приймального відділення.: Йому відповіли тільки після тридцять шостого сигналу. І знову того, хто був потрібний Філіпсові, не виявилося на місці. Філіпс назвався і попросив, щоб йому потелефонували.
До цього часу комп’ютер вже скінчив роботу. Філіпс перечитав висновок, з хвилюванням порівнюючи йото з уже наявним аналізом та знімком. Комп’ютер роздивився не тільки все, про що згадувалося в старому документі, але навіть виявив незначне потовщення кісткової тканини і знижену прозорість лобових пазух, про які нічого не говорилося в початковому описі. Роздивляючись знімок, Філіпс мусив погодитися з комп’ютером. Це було дивовижно.
Він проробив те ж саме з наступним знімком, коли в двері зазирнула Гелен і тоном вибачення сказала, що з ним негайно хоче говорити «великий бос».
Кабінет доктора Геролда Голдблатта знаходився в далекому кінці їхнього відділення, в тому крилі будинку, що виступало подібно До прямокутної пухлини в головне внутрішнє подвір’я. Килими на підлозі й стіни, обшиті панелями, відразу говорили відвідувачеві, що він потрапив до удільного володіння. Приходячи сюди, Філіпс відразу згадував одну з адвокатських контор у центрі міста, на чиєму фірмовому бланку було стільки ж прізвищ, скільки на сторінці телефонної книги.
Він постукався у важкі дерев’яні двері. Голдблатт сидів за масивним столом червоного дерева. Вікна були в трьох стінах, і стіл було звернено до дверей. Подібність із Овальним кабінетом не була випадковою. Голдблатт шанував регалії влади, і після довгих років життя, протягом яких він сповідував принципи Макіавеллі, добився міжнародного визнання як радіолог. Свого часу він був гарним нейрорадіологом, тепер він став символом, бо його професійні знання були застарілі й тому обмежені. Хоча про себе Мартін посміювався над тим, як Голдблатт сприймав нововведення на кшталт сканування, однак захоплювався ним. Старий був однією з основних сил, що піднесли радіологію до її теперішнього престижного статусу.
Голдблатт підвівся, щоб потиснути Філіпсові руку, й запросив його сісти на стілець навпроти свого крісла. Голдблатт був бадьорий шістдесятичотирьохрічний мужчина. Він досі одягався по моді 1939 року, коли скінчив Гарвард. На ньому була спортивна трійка з лантухуватими штанями, холоші яких закінчувалися манжетами й дюймів на два не доходили до кісточок. Він носив вузенький бантик, зав’язаний від руки й тому завше перекручений та асиметричний. Його майже зовсім сиве волосся було підстрижене якимось своєрідним йоржиком і почасти закривало вуха. Він втупив у Мартіна погляд поверх окулярів у металевій оправі, що їх міг носити Бенджамін Франклін.
– Докторе Філіпс, – почав Голдблатт, сівши. Він поклав руки на стіл, сильно стиснувши одну руку другою. – Якщо сюди до відділення посеред ночі привозять труп, що не встиг охолонути, я не можу назвати такий вчинок нормою.