– Хвилинку, – промовив Рейнольдс. – Ти ж не думаєш, що відділення патології в це уплутане.
– Не знаю, – зізнався Філіпс.
Обличчя Рейнольдса почервоніло й на лобі проступили вени.
– Ну, повір моєму слову. Тіло сюди навіть не привозили. Його направили просто в трупарню.
– А чи не могли цього зробити в нейрохірургії? – спитав Філіпс.
– Як сказати. Хлопці в Маннергейма схиблені, але не думаю, що аж так.
Мартін знизав плечима, а потім сказав Рейнольдсу, що справжня мета його приходу – дізнатися про хвору на ім’я Елен Маккарті, яку привезли мертвою до невідкладної приблизно двома місяцями раніше. Філіпс хотів знати, чи робили їй розтин.
Рейнольдс зірвав з себе рукавички і, пройшовши кілька дверей, дістався до головних приміщень відділення. Підключивши термінал патології до головного комп’ютера, він надрукував ім’я Елен Маккарті та номер її історії. На екрані комп’ютера відразу ж з’явилося її ім’я, дата, коли відбувся розтин і йото порядковий номер, а також причина смерті: травма голови, що призвела до масованого крововиливу в мозок й ущемлення мозкового стовбура. Рейнольдс відразу віддрукував копію акту розтину й віддав примірник Філіпсу.
– Мозок дивилися? – спитав Філіпс.
– Звичайно ж ми дивилися мозок! – відрубав Рейнольдс. Він вихопив акт у Філіпса. – Ти гадаєш, що в разі мозкової травми ми не робили б розтину мозку? – Огама він швидко пробіг віддруковане.
Філіпс спостерігав за ним. Рейнольдс набрав близько п’ятдесяти фунтів відтоді як вони, студенти медичного факультету, разом працювали в лабораторії, і тепер обвисла шкіра йото шиї лягала ззаду на комірець. Повні щоки просвічували дрібною мережею тонких червоних капілярів.
– Можливо, перед катастрофою в неї був напад, – промовив Рейнольдс, продовжуючи читати.
– Як це визначили?
– На язиці сліди множинних укусів. Упевненості немає, тільки припущення.
Це повідомлення справило враження на Філіпса. Він знав, що такі дрібні деталі, як правило, помічалися тільки судовими патологоанатомами.
– А ось що написано про мозок, – сказав Рейнольдс. – Масований крововилив. Але тут є дещо цікавого. На ділянці кори скроневої долі окремі нервові клітини виявилися мертвими. Дуже слабка реакція нейроглії. Діагнозу не поставлена.
– А як потилична частина? – поцікавився Філіпс. – На рентгені видно незначні патологічні зрушення.
– Один зріз узяли, – відповів Рейнольдс. – І він у межах норми.
– Лише один. Чорт забирай, шкода, що не більше.
– Тобі, можливо, поталанило. Тут указано, що мозок законсервований. Хвилинку.
Рейнольдс підійшов до шафи картотеки й висунув шухлядку з літерою «М». У Філіпса прокинулася слабка надія на успіх.
– Ну, його зафіксували й законсервували. Але його в нас немає. Він знадобився в нейрохірургії, тому, гадаю, він у них у лабораторії.
Трохи затримавшись, щоб подивитися, як бездоганно і впевнено Деніс проводить односудинну ангіографію, Філіпс рушив до нейрохірургічного відділення. Маневруючи серед потоку хворих у передопераційному приміщенні, він наблизився до столу, за яким сиділи чергові.
– Шукаю Маннергейма, – сказав Філіпс білявці. – Маєте уявлення, коли він вийде з операційної?
– Знаємо певно.
– І коли ж це буде?
– Двадцять хвилин тому. – Дві інші сестри розсміялися. Їхній добрий настрій говорив про те, що в операційній все йшло гаразд. – Асистенти зашивають хворого. Маннергейм у кімнаті відпочинку.
Увійшовши, Філіпс зрозумів, що Маннергейм приймає гостей. По обидва» боки від нього стояли лікарі з Японії. Вони посміхалися і час від часу вклонялися. В групі було ще п’ятеро хірургів і всі вони пили каву. Маннергейм тримав сигарету й філіжанку в одній руці. Вже рік як він кинув палити – це означало, що курива він не купує, зате «стріляє» у всіх інших.
– Ви вже знаєте, що я сказав цьому хитрозадому адвокатові? – промовив Маннергейм, відчайдушно жестикулюючи вільною рукою. – Певна річ, я поводжуся тут як цар і бог. А ви думаєте, моїм хворим хочеться, щоб у їхніх мізках патралися сміттярі?
Усі зустріли його слова гучним схваленням, а потім почали розходитися. Мартін підійшов до Маннергейма й подивився на нього з висоти свого зросту.