Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім, уже нормальним голосом, попросив операційну сестру дати пінцет і взявся до роботи.

Мартін неквапно вивільнив із затискачів плівки і вийшов з операційної. Переодягаючись у гардеробній у звичайне вбрання, він намагався не надто замислюватися над тим, що відбулося. Так було легше. Зворотним шляхом до відділу радіології він дозволив собі трохи простежити конфлікт з точки зору фахової відповідальності, як він її розумів. Цю відповідальність пробудила сцена в операційній. Спілкування з Маннергеймом вимагало витримки, яка, йому здавалося, ніколи не знадобилася б радіологові. Він повернувся до свого кабінету, так і не вирішивши, чи правильно він себе поводив, чи ні.

– На вас уже чекають у кабінеті ангіографії, – повідомила Гелен Уокер, коли він увійшов до приймальної. Вона підвелася й рушила за ним до кабінету. Гелен була дивовижно лагідна тридцятивосьмирічна негритянка з Куїнсу і працювала в Філіпса секретаркою вже п’ять років. У них налагодилися чудові ділові стосунки, і Філіпс жахався, думаючи про те, що колись вона може піти від нього. Як і кожен добрий помічник, вона відігравала важливу роль у організації його повсякденного життя. Навіть його теперішній гардероб з’явився внаслідок її зусиль. Він усе ще носив би той лантухуватий спортивний одяг, до якого звик у коледжі, якби Гелен не кпила з нього доти, доки він якось не погодився зустрітися з нею в магазині Блуміндейла в суботу. В результаті з’явився зовсім новий Філіпс, і зграбні костюми за новою модою підкреслювали атлетичність його фігури.

Філіпс пожбурив знімки на письмовий стіл і вони загубилися серед інших плівок, паперів, наукових журналів та монографій. Стіл був єдиним місцем, до якого Філіпс заборонив Гелен доторкатися. Байдуже, який вигляд мало його робоче місце – він завше знав, де що лежить.

Гелен стала позаду від нього і почала зачитувати нескінченний список повідомлень, які, вона вважала, йому необхідно знати. Телефонував доктор Різ, цікавився результатами сканування свого хворого, рентгенапарат у другому кабінеті ангіографії полагодили і він працює нормально, дзвонили з невідкладної допомоги, сказали, – ждуть на важку травму черепа, що потребуватиме сканування. Такій інформації не було краю і вона не містила нічогісінько цікавого. Філіпс доручив секретарці владнати все так, як вона «збиралася зробити», і Гелен зникла за дверима.

Філіпс зняв білий халат і надів свинцевий фартух, який носив під час деяких рентгенівських досліджень для захисту від випромінювання. На нагруднику фартуха кидався в вічі вибляклий напис НАДЛЮДИНА, який, однак, ніяк не вдавалося змити остаточно. Напис жартома зробили за два роки до того колеги-рентгенологи, і, знаючи, що це, кінець кінцем, вияв поваги, Мартін не розсердився.

Він уже збирався йти, коли його очі ковзнули поверхнею столу. Йому треба було хоч на мить побачити касету з програмою, щоб пересвідчитися, що новина, принесена Майклзом, – не просто виплід уяви. Касети не було. Мартін ступив крок до столу і став нишпорити в купах паперів, що надійшли після Майклзових відвідин. Касета виявилася під знімками, зробленими для Маннергейма. Філіпс рушив до дверей, але знову спинився. Узяв касету й останній знімок черепа Лізи Маріно в бічній проекції. Крізь прочинені двері гукнув до Гелен, просячи її повідомити в ангіографію, що він уже йде, а сам підійшов до робочого столу.

Зняв свинцевий фартух і кинув його на спинку стільця. Уважно подивився на прототип комп’ютера, думаючи, чи справді він працюватиме. Потім підняв знімок, зроблений під час операції Лізи Маріно до рівня світла від негатоскопів, що стояли поруч. Силуети електродів його не цікавили і мозок відразу ж абстрагувався від них. Філіпсові хотілося знати, що комп’ютер скаже з приводу трепанації. Він знав – цієї операції не було введено до програми.

Клацнув вимикачем на головному процесорі. Засвітилася червона лампочка і він повільно вставив касету. Коли він ввів її на три чверті, машина раптом жалібно ковтнула її, наче голодний пес. Відразу ожив друкуючий пристрій. Філіпс наблизився і прочитав таке: ПРИВІТ! МЕНЕ ЗВАТИ РЕДРІД. ЧЕРЕП №1. БУДЬ ЛАСКА, ПОВІДОМТЕ ІМ’Я ХВОРОГО.

Філіпс повільно – двома вказівними пальцями – віддрукував: ЛІЗА МАРІНО і ввів інформацію до комп’ютера.

ДЯКУЮ. БУДЬ ЛАСКА, ПОВІДОМТЕ СКАРГИ ХВОРОГО.

Філіпс віддрукував: ПРИСТУПИ і повідомив комп’ютер.

ДЯКУЮ. БУДЬ ЛАСКА, ДАЙТЕ НЕОБХІДНУ КЛІНІЧНУ ІНФОРМАЦІЮ.

Філіпс ввів: ЖІНКА ДВАДЦЯТИ ОДНОГО РОКУ ЗАХВОРІЛА НА СКРОНЕВУ ЕПІЛЕПСІЮ.

ДЯКУЮ. ВСТАВТЕ, БУДЬ ЛАСКА, ПЛІВКУ В ЛАЗЕРНИЙ СКАНЕР.

Філіпс підійшов до сканера. Ролики-подавачі за виступом прорізу, в який належало вставити плівку, оберталися. Філіпс обережно розправив знімок, повернув емульсією донизу. Машина захопила плівку й втягнула в себе. Запрацював друкуючий пристрій. Філіпс подався до нього й прочитав: ДЯКУЮ. ВИПИЙТЕ ФІЛІЖАНКУ КАВИ. Філіпс посміхнувся. Майклзове почуття гумору виявлялося саме тоді, коли його годі було й чекати.

Сканер видавав тихе електричне гудіння. Друкуючий пристрій мовчав. Філіпс схопив свинцевий фартух і вибіг із кабінету.

В операційній №21 стояла тиша, коли Маннергейм розітнув арахноїдальну оболонку й повільно підняв праву скроневу долю, оголивши основу черепа. Кілька дрібних вен ішло від поверхні мозку до твердої мозкової оболонки і Ньюмен, як завше спокійно, без зайвих рухів коагулював і розітнув їх. Нарешті ділянку було відокремлено, і Маннергейм видобув кавалок мозку з черепа Лізи Маріно й кинув у ринвочку з нержавійки, яку тримала операційна сестра Дарлін Купер. Маннергейм поглянув на годинника. Все йшло за графіком. Протягом операції Маннергеймів настрій знову змінився. Зараз він перебував у стані ейфорії і за правом пишався власною роботою. Він прооперував удвічі швидше, аніж звичайно. І був певен, що опівдні вже сидітиме в своєму кабінеті.

– Ще не все, – сказав Маннергейм, беручи в ліву руку металевий відсмоктувач і пінцет у праву. Він обережно пройшовся місцем, де раніше була скронева доля, відсмоктуючи рештки мозкової тканини. Він видаляв те, що називав «глибшими ядерцями». Це була, мабуть, найнебезпечніша частина операції, але саме її Маннергейм любив більше за все і з цілковитою певністю водив відсмоктувачем, обминаючи життєво важливі ділянки.

Якоїсь миті велика глобула мозкової тканини закупорила отвір відсмоктувача. Почулося тихе сичання, і за мить крихітний кавалок тканини помчав угору по шлангу.

– Ось вам ще й урок музики, – вирвалося в Маннергейма.

Це був звичний для нейрохірургів жарт, але, промовлений Маннергеймом після щойно пережитого напруження, він прозвучав кумедніше, ніж завше. Всі засміялися, навіть лікарі з Японії.

Щойно Маннергейм закінчив видалення зайвої мозкової тканини, Ранада понизив рівень насичення крові хворої киснем. Це було зроблено, щоб трохи підвищити тиск, поки Маннергейм перевірятиме, чи немає в порожнині кровотечі. Після ретельного обстеження Маннергейм задоволено відзначив, що оперована ділянка суха. Потім узяв голкотримач і взявся зашивати тверду оболонку мозку. Водночас Ранада почав обережно знижувати рівень наркозу. Він хотів наприкінець операції мати змогу вийняти трубку з трахеї хворої, перш ніж вона почне кашляти й напружуватися. Це вимагало виваженої комбінації та суворої послідовності ліків, які він їй вводив. І ще в жодному разі не можна було припустити підвищення кров’яного тиску.

Маннергеймова робота посувалася швидко, і невдовзі спритним обертом кисті він наклав останній шов. Мозок Лізи знов було закрито, хоча тверда мозкова оболонка в тому місці, де раніше була скронева доля, осіла й потемнішала. Маннергейм, милуючись на своє творіння, гордо скинув голову, тоді відступив крок назад і стрімким рухом зірвав з рук гумові рукавички. Звук луною рознісся по всьому приміщенню.

– Все гаразд, – кинув Маннергейм. – Зашийте її. Тільки не витрачайте на це всього дальшого життя.

Жестом запросивши японців за собою, Маннергейм вийшов із зали.

Ньюмен зайняв його місце біля Лізиної голови.

– Ну, Лоурі, – сказав він, наслідуючи шефа, – подивимося, допомагатимеш ти мені чи заважатимеш.

Поклавши щиток кістки на місце, наче вирізаний трикутник із кавуна, і зав’язавши нитки швів, Ньюмен був готовий до заключного етапу. Форсепсами він захопив край рани й трохи вивернув його. Далі увігнав голку глибоко в шкіру черепа, пересвідчився, що захопив окістя, і вивів голку в розріз. Потім, перенісши голкотримача ближче до вістря голки, підчепив край рани і просмикнув гілку крізь шкіру. Лишалося зав’язати перший стібок. Продівши шовк з другого боку рани, він передав кінці нитки до нетерплячих рук доктора Лоурі, який мав скріпити їх вузлом. Вони повторювали ці рухи доти, доки рана не була схоплена по всьому периметрові чорними стібками швів. Тепер вона нагадувала велику застібку-блискавку на Лізиній скроні.

Протягом цього етапу доктор Ранада продовжував провітрювати легені хворої, натискаючи на діафрагму. Разом із останнім швом він зібрався дати Лізі чистого кисню, щоб нейтралізувати не засвоєні організмом рештки речовини, що паралізували м’язи. Його рука, працюючи в сталевому ритмі, знову натисла на діафрагму, але треновані пальці вловили незначну зміну реакції хворої порівняно з попереднім поштовхом. Останні кілька хвилин Ліза почала робити спроби дихати самостійно, і ці її спроби до певної міри утруднювали процедуру штучного дихання. Але зараз лікар не відчув цього опору. Він зник. Поглянувши на хвору й вислухавши її стетоскопом, він остаточно пересвідчився, що Ліза раптом перестала намагатися дихати. Перевірив реакцію периферійної нервової системи і побачив, що дія речовини, яка паралізувала м’язову діяльність, слабшає. Але чому ж хвора не дихає? Серце Ранади швидко закалатало. Анестезія нагадувала йому стояння на надійному, але вузькому виступі понад прірвою.