Пристрасний коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Колдунов опускав голову і пальцем з важким сигнетом подавав знак читати далі. Він перегортав у повітрі невидимі сторінки. Я присувалася до бронзової лампи, що скупо освітлювала гігантський салон. На масивному бюро лежав стос газет і паперів, притиснутих металевим прес-пап’є у формі долоні. Але папери таки вислизали, падаючи на пухнастий східний килим. Колдунов, загорнувшись у халат, сидів у м’якому кріслі посеред кімнати та оглядав розвішані навколо ікони. Він по черзі придивлявся до них, наче читав книгу сторінка за сторінкою. Іноді князь переставляв крісло, наближався, відходив від стіни. Сиве, коротко підстрижене волосся підкреслювало опухлість його обличчя.

Нам ніхто не перешкоджав. Слуги виходили пополудні. Не дзеленчав телефон. Ми сиділи, відтяті від світу. Оксамитові, важкі штори стишували гомін спокійної вулиці. Колдунов палив цигарки. Їх задушливий запах змішувався із млосною маззю троянд у вічно відкритій банці з варенням. Моє волосся і шкіра були просякнуті цим кадильним вудженням. Однак запах дому Колдунова подобався мені більше, аніж запах спорохнявілого готелю. Простирадл, просякнутих запахом тіл. Я відкривала в кімнаті, де відбувалося прибирання, вікно і стягала ковдру. Поверталася через п’ятнадцять хвилин, коли випаровувався теплий одур. Траплялися й чисті ліжка, із свіжою білизною. Американські туристки пахнули дешевими дезодорантами або милом. Коханці з дванадцятої милися рідко. Здавалося, що плями на простирадлі присипані пудрою, стертою з її тіла. Від нього пахнуло чимось терпким, хворобливим. «О, ледащиця!» — зауважувала задоволено португалка, знайшовши сліди помади під ковдрою, посередині простирадла. — Висмокче цього бідаку до решти.

Навіщо я грабалася в чужій брудній білизні? У Колдунова я заробляла достатньо багато, але він мав свої дивацтва і настрої. Упродовж секунди, без жодного приводу, він умів перетворитися з добродушного дідуся на примхливого дідугана. Я боялася, що він мене викине, от так собі, з боярської фантазії.

Гроші не були моїм богом. Я купувала за них хліб повсякденний, і нічого більше. Скромне життя самотньої жінки. Одяг із крамниць уцінених товарів. Тільки взуття мусило бути порядне, доброї фірми. Дешеве через тиждень розсипалося, втрачало фасон. Я ходила в кіно, купувала газети, але покинула пити каву у бістро й палити.

Перед самою виплатою повторювався один і той самий сон: я стою в черзі, у велетенському будинку. Переді мною чолов’яги в костюмах із течками, які увесь час поспішають. Врешті я доходжу до князя, котрий уділяє причастя. Він виймає з чаші блискучу облатку, кладе мені на язик. Я намагаюся ковтнути її і давлюся, випльовуючи монету. Люди навколо ковтають дані їм гроші. Дехто стає навколішки і ревно молиться. Монета виходить їм з потилиці, яка й не потилиця зовсім, а скарбничка, що розростається в металевому ореолі.

Колдунов погано переносив зиму. Уже восени в нього бували приступи меланхолії. Від нього відгонило алкоголем, сльозилися очі. Він наказав читати йому по черзі романи та Біблію.

— Якої ти конфесії? — спитав він дражливо.

— Католичка, — відповіла я. Він же знав.

— А я тобі скажу, що все це викрутаси. Католицтво, протестантизм. Дорога християн до Бога рівна, як процесія. А попереду несуть ікону, — змахнув він рукою і мало не побив порцелянового горнятка, зачепивши його сигнетом. — Кажи, що хочеш. Я довго живу, багато бачив. Мою родину вистріляли більшовики, але я не втратив віри. А жерці, пастори, ксьондзи — всьо равно. Вони обожнюють під машкарою релігії самих себе.

— Попи також?

— А ці чим кращі? Тільки ікона є знаком Божим на землі, дзеркалом святості, — декламував він.

Я втямила: Колдунов вірував у ікону. Він не був релігійним, він був віруючим.

Князь схопив горнятко і хапливо ковтнув гарячий чай. Я знала, що коли він так вип’є чай, то до кінця вечора промовлятиме. Отож відклала книжку. Він налив собі ще з електричного самовара. Щось знайомо задзеленчало. Зрушена штучна щелепа Колдунова почала стукати об порцеляну. Він втягнув її разом із рештками окропу.

— В образі найважливішим є світло. Світлом душі є очі, отож найважливіше — погляд. Ікона дивиться. Очі Христа, святих із ікони наскрізь прошивають тобі душу. Спершу дошка, — Колдунов відтяв її руками з повітря. — З дошки стікає живиця. Це сльози святого дерева, на якому повис Господь наш. Кожне дерево в Росії містить в собі ікону, яка росте всередині, плаче під корою. Побожний митець бачить відтиснуті в дереві знаки і обмальовує їх воском та фарбами для незрячих духом. В іконі сходяться разом зазвичай відокремлені добро, краса, любов. Та йди вже, нарешті, — нетерпляче вибухнув він. — Завтра не приходь. Через тиждень, у звичний час. Вранці і пополудні я прийматиму людей. Я втомився. Іди вже. — Він навіть не глянув на мене. Чекав, аж поки я не закрию за собою двері.

Кого приймав Колдунов? Гостей? Партнерів по бізнесу? Напевне він зустрічався із отцями з церкви св. Сергія у XII дільниці. Я бачила на бюро Колдунова тутешню російську газету. Велике фото і заголовок на першій сторінці: Добродій православ'я, князь Дмітрій Колдунов, допоміг відремонтувати церкву. Певне, витратив цілий маєток. Принагідні світлини, канон урочистих поз. Найкраща невелика світлина внизу: добродій розмовляє з відомим екзерцистом, отцем Михаїлом. У священика погляд з денця пекла. Він намагається посміхнутися бравому князеві і кривить уста.

Інженер — Ілончин чоловік — сказився. Він прогнав усіх її знайомих. Поміняв замки у дверях, номер телефону і сказав, що або вони провадять нормальне подружнє життя, або притулок. Я зателефонувала їй у видавництво. Вона вдавала щасливу і запрацьовану. Відразу перейшла на французьку. Видко, їй було легше викручуватися і брехати цією мовою. «Ah, mа chere, ми обов’язково мусимо зустрітися. Бла, бла, бла. Я зателефоную, багато роботи. Бла, бла, бла». Я хотіла розпитати її про Колдунова, його подружжя, але відклала слухавку. Нічого не довідаюся. Та це й не так важливо. Важливіше, що я втратила приятельку.

Я люблю платани. Вони росли низкою на вулиці Колдунова. Навесні платани поєднують галузки в зелену вуаль, яка добре захищає від сонця. Взимку разюче світло відбивається від їхніх білих стовбурів. Вони не запорошені снігом, їх огортає холодний блиск паризької зими.

Я повернулася до Колдунова через тиждень. Він застудився. Обидві кишені теплого, підбитого ватою халата настовбурчені від хусточок. Він витягав хустинку з однієї кишені і, висякавшись, пакував її до другої. Посапуючи, князь слухав читання. Він плакав? З глибини помешкання пролунав скрипучий дзвінок. Колдунов знерухомів, наче крісло було підключене до дзвінка і його вдарило електрикою. «Відчини! — наказав він. Перш ніж я встала, він змінив рішення. — Зачекай!» — зажадав він і почалапав до передпокою, причинивши двері. Він розмовляв із чоловіком. Ґречно, але владним голосом князя. Почулося: «пропала». Я приклала вухо до дверей. Чоловік був поліцейським. Він говорив про якісь пошуки, свідків. Вони попрощалися. Я повернулася на місце. Роззирнувшись салоном, помітила, що кілька ікон зникли, з’явилися нові. Лише найбільша з-поміж них, навпроти мене, із святим Юрієм, була там, де й завжди.

Я далі читала фрагменти з Листів про Росію де Кюстіна, підкреслені червоним олівцем. Колдунов пив чай. Він глузливо приглядався до мене:

— Підслуховувала? Я знаю кожен шурхіт у цій квартирі уже 50 років. Я не плачу тобі за підслуховування.

— Ви голосно розмовляли, не треба було особливо вслухатися. Я прогулювалася покоєм, щоб розім’яти ноги.

— І про що ти довідалася?

Я мовчала. Колдунов не сердився. Він розважався моїм засоромленням.

— Я тебе не вижену. Усі ви шпицлі. Я тебе розжалую. Ти опустишся в ієрархії. Я говоритиму замість «ти» — «вона». Чуєш, «вона» дуже далеко від «я»? Та й зручніше. Не муситиму перекладати в голові з «нехай читає» — на «прочитай». Про інших думаєш у третій особі, тільки з поваги люди звертаються на «ти», «ви». Втрата часу. Чує? — Колдунов щиро тішився зі свого винаходу.

— Говоріть до мене «вона». Однак я не говоритиму про себе «вона», хоча не знати, як це полегшувало б вам життя. Я не собака! — випалила я, не подумавши. Вижене, ой вижене!

— Не мусить. Хай читає. — Він сів на канапі.

Я читала, літери пролітали повз мене. Я бездумно робила паузи на крапках. Плутала слова.

— Вірить у плітки, що поліція підозрює мене у контрабанді ікон?

Я стенула плечима, що могло означати, наче я вважаю плітки за маячню, як і його запитання.

— Поліцейський прийшов у приватній справі. Ікони я купую, продаю, бо знаюся на тому. Нікому немає до того діла. Захід втратив душу, коли втратив ікону. Гай-гай, душу неможливо придбати і повісити на гачку. Ти думаєш, що я продав би найкращі, найближчі моєму серцю? — Він знову був самим собою. Диваком, перейнятим своїми пристрастями. Він не відгороджувався від мене тим своїм дурнуватим «вона». — Не суди про людей за їхнім виглядом, панянко. Я товстію, товстію, обростаю жиром, грішною матерією. Але у глибині душі я мрію про поменшання. Кеноза — знаєш таке слово? Бог, прийшовши на світ, поменшився, і ми, відходячи, мусимо стати малесенькими. Ікона є путівником до Неба. І я шукаю таку ікону, що відпровадить мене туди поменшеного.