Пристрасний коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Позаяк він просив налити йому, то чому б я мала відмовити? — боронилася я. Вона б радо витурила мене, але нікого б не знайшла на моє місце.

Того п’яного вечора щасливий дідусь танцював у своїх мріях, перебираючи гомілковими кістками під поплутаним пледом. Він не зазнав подібного щастя від звареного економкою бульйону. Вона ревнувала мене до, може, останньої чуттєвої втіхи Юзефа Чапского. Поштива, завзята баба у блиску каструль, маєстаті обіду.

Чапскі помер взимку. Прощальні промови, п’яні гробарі, нездатні викопати у промерзлій землі достатньо великої дірки для двометрового небіжчика. Труна виглядала на поверхню і ніяк не хотіла опускатися. Жалібниці притупували і хухали, щоб зігрітися, на руки. Лише коли сонце майже зайшло, вдалося увіпхнути труну до підземної криївки. Я марила про прадавні поховальні церемонії, коли разом із господарем і володарем ховали його двір: дружину, кухарів, писарів, коней і собак. Економка, яка конає з голоду в могильній комірчині. Ефеби, замуровані біля саркофага. Я блаженно западаю у видіння передозованої десь під стіною, розмальована стилізованими під античність маками. Чи може бути краща смерть, аніж від вірності? А насправді через непотрібність, бо за що мав би жити після смерті Чапского його останній секретар? З уроків польської, російської, сербсько-хорватської? З дипломної роботи у вищій школі суспільних наук на тему: проникнення юдео-християнської гнози до народних вірувань центральної Франції у XIII столітті?

Притулок для мене знайшовся в Ілонки. В її будинку на Монпарнасі кочували поляки і росіяни. Стипендіати, які заощаджують на готелі, шукачі роботи. Не думаю, що Ілончина гостинність була ностальгією за минулим. Вона мало що пам’ятала про Польщу, звідки виїхала дитиною.

Просто Ілонка була від природи добра і гарна. Мешкаючи в неї більше ніж місяць, я могла розраховувати на те, що вона знайде мені роботу. Тоді моє ліжко зайняв би хтось більш потребуючий і безнадійний. Скажімо, якийсь російський «ідіот». Ілонка працювала у франко-російському видавництві «Верочка». Вона утримувала в себе колонію поетів, самогубців, божевільних. Найкраще я запам’ятала видатного актора, котрий постійно меншав. Він хворів на паскудну хворобу. Єдиним порятунком була ампутація ніг. Не цілих відразу. Шматок за шматком, у міру розвитку хвороби.

Пухкенька, темноволоса Ілонка з гаптованою хусткою на раменах вирувала в танці поміж своїми гостями. Вона зазирала зеленими очима углиб їхніх слов’янських душ, по-хазяйськи упевнюючись, чи їм чого не бракує. Вони обжирали її холодильник. Неважливо: майонез, паштет із гусячої печінки, сальцесон. Аби більше — голод за вітчизною. Приходили й такі, котрі не вважали цей дім притулком або благочинною кухнею. Рудий не міг проковтнути частунку чи щось сказати. Якщо він і наважувався глянути на Ілонку, то червонів і знову втуплював очі в стіл. Але як він на неї дивився! Так дивляться на піднесену гостію, коли треба стати навколішки і промовити: «Скажи тільки слово, і моя душа буде Твоєю».

Чого не було, то це тиші. Гості п’яно белькотіли, вигукували погрози у відчинене вікно, у вуха несвідомих болю душі французів. Рудий мав рацію, Ілонка — свята. Вона знайшла мені роботу в готелі, неподалік площі Сен-Мішель, в районі Латинського кварталу. Власник був боржником її єврейських кузенів.

Готель «Раваяк» був руїною. Без ліфта, з ваннами в коридорі. Сім поверхів куряви, зотлілих килимів. У покоях, які винаймали приблуди-туристи і сезонні робітники, єдиним надміром були дзеркала над нечинними камінами. Я працювала разом із сорокарічною португальською вдовою. Кожного разу, коли ми заходили до покою, вона фаховим поглядом оцінювала наплічники і порозкидуваний дріб’язок. «Америка, — кляла вона чужу заможність. — Поглянь!» — показувала португалка покинуті на шафі світлини з Греції, Риму. Розсміяні дівчата в купальниках, засмаглі хлопці бездумно регочуть на Акрополі зі свого дурнуватого життя. Вони писали щоденники, пересипані вигуками: «Сьогодні ми побували на Монмартрі! Багато митців. Чарівно!»

За десять хвилин ми перестеляли ліжко і змітали патину бруду. Після двох поверхів мені вже нічого не хотілося. Спітніла, я дедалі повільніше волочилася вгору, перечеплюючись через трубу пилососа. Португалка, похитуючись на високих каблуках, шварготіла, тягнучи коші з білизною. Вона розповідала, що вставить у рамку фото Французької Рив’єри, вирізане із «Парі матч». «Бо людина мусить щось мати від життя, не тільки гарування, але й гарненький краєвид також».

Кожен готель має свої таємниці. Надто довго тамовані, вони іноді переростають у скандали, які потрапляють на перші сторінки вечірніх газет. Чужий шибеник у ванні або Готельний кухар приготував собаку. Про випадок у «Раваяку» не довідалася навіть страхова компанія. В ніч із неділі на понеділок гість із дев’ятого мало не загинув, надто різко вставши з ліжка. Шукаючи в темряві пантофлі, він тупнув ногою по підлозі і пробив дірку до кімнати номер 4. Він не впав, килим заблокував отвір. Йому повернули гроші, а на дорогу доклали пляшку шампанського. На щастя, четвертий був тієї ночі вільний. Ми зібрали сміття, яке вкривало порожнє ліжко.

— Було б два трупи. Той, зверху, і той, знизу. Два, — португалка упевнилася в правильності підрахунків. — Ну, хіба що на ліжку в четвертому спала би пара — тоді три. Господар пішов би до в’язниці. Давно час зробити ремонт у цьому порохні. Але йому шкода грошей. Нам також, блядь, шкодує. Повбивав би невинних людей.

Про другу таємницю «Раваяка» я довідалася через місяць. Мене втаємничували поволі, упевнюючись, чи я стерплю правду. Кімнату номер 12 винаймали на постійно. Я не розуміла, кому вигідно гніздитися у вошивому готелику за ціну винайму двокімнатних апартаментів. Португалка спершу мене отверезила: «Платять, то їх справа».

Одного дня, міняючи у дванадцятці поплямовані простирадла, вона не витримала.

— Сором і образа Господня. Знаєш, скільки їй років? Близько п’ятдесяти. А йому? І вісімнадцяти немає.

Я зачаїлася поряд із рецепцією, щоб подивитися на таємничу пару, яка спускалася сходами. Власник готелю був переконаний, що гарна жінка з дванадцятої — мати підлітка. При поселенні він бачив їхні папери. Певно, втекли з дому від батька-пияка. Обоє працюють. Виходять вранці, повертаються увечері. Бідні, порядні люди. Португалка підсміювалася з легковірності хазяїна.

— Покоївка своє діло знає. Не він за ними прибирає брудну білизну. З того, як виглядає простирадло, я можу тобі сказати, скільки разів і як єбалися гості. Коханця собі знайшла, стара порхавка.

У коридорі, в їдальні коханці вдавали байдужість. Жінка нікому не дивилася в очі. Її смагляве обличчя було незворушне, опановане спокоєм зрілої, певної в собі вроди. Чорне волосся вона запинала у кок. Нервово загризала нижню губу, яка червоніла, наче після хижого поцілунку. Вона не могла бути матір’ю цього блідого хлопця з голубими, ледь розкосими очима і мало не білявим волоссям. Вони нічим не нагадували одне одного. Хоча видавалися однаковими. Вони були схожі, як бувають схожими коханці, ідентично посміхаючись, прагнучи водночас торкнутися руками, поглянути навзаєм.

Я заробляла двісті франків на день. Винайняла кімнату без теплої води, але з холодильником. Лежачи в ліжку, я торкалася головою дверей холодильника. Ноги я впирала в дерев’яні вхідні двері. Розкладені руки визначали ширину моїх володінь від стіни до величезного вікна.

Закінчилися канікули, готель спорожнів. Залишилися коханці з дванадцятого. Ненадовго селилися сезонні робітники, котрі ночами пили вино з пакетів. Португалка потребувала моєї допомоги два-три рази на тиждень. Я не могла зменшити розміри моєї хатини, тож заощаджувала на довжині французьких булок і регулярності обідів.

З потреби я вирішила навідатися до Ілонки. Торговиця на її вулиці розпочиналася о сьомій ранку. Відставна повія в товстих окулярах, з-під яких виблискував яскравий макіяж, змінила диспозицію і з поблизької блядської вулиці перейшла на базар. Вона верещала над візком із полуницями: «Куууупуйте, куууупуйте, мої полуниці, солодші від єбаниці!!! Хто трахає полунички, у того гарненька пичка!!!» Найменша зміна її репертуару викликала шурхіт задоволення поміж гендлярами, котрі до огиди повторювали: «Риба, дешева риба! Банани за півціни!» Я бачила її вечорами п’яну, далеко звідтіля, в районі бульварів. Вона йшла, рвучко вимахуючи торбинкою і чіпляючи перехожих. Рештки кучерів тряслися на лисіючій голові. П’янісінька копія пані Тетчер.

В Ілонки була якась учта. Вона, зайнята роботою, схилилася над комп’ютером у кімнатці поряд із кухнею. Надомниця двадцятого століття, Ілонка забирала роботу додому. Гості частувалися картоплею і дешевими динями з базару.

— Налийте собі чаю! — гукнула вона і повернулася до праці: стук-стук, стук-стук. Двоє росіян запалили на десерт смердючі самокрутки і, човгаючи, вийшли. Над охололою картоплею в мундирах засидівся поляк. Він фотограф, намагається організувати у Франції власну виставку або отримати стипендію. До їжі він зняв кольє з апаратів. На спітнілій майці залишився тільки брелок експонометра. Фотограф узяв пальцями картоплину, подивився на неї, гикнув. Я звикла до пияцьких монологів Ілончиних гостей.

— О, підземна богине, — твердо промовляв фотограф. Йому виразно про щось йшлося. Голос у нього задрижав. — Багатоока, багатоперса, ні, многоперса, — продовжував він, глипнувши, чи Ілонка чує його. — Поживна, кругленька, пухкенька, — обертав він бульбу. Фотограф влучив у болюче місце. Ілонка здригнулася при слові «пухкенька». Вона безрезультатно намагалася схуднути.

— Мамо наша підземна, годувальнице. Богине Пірро. Ми, замість покірно клякнути перед тобою в борозні, закидаємо голови і говоримо до єврей… до юдейського Бога: Отче наш…

Фотограф із повагою відклав картоплину на тарілку. Ілонка почала стукати ще голосніше. Не дочекавшись її ласкавого погляду, він вийшов, хряснувши дверима.

— А йому що?

— Певно, ревнує, — Ілонка замкнула двері на ключ. — Ти що, нічого не знаєш? Куди ти поділася?

— Працювала. А що я повинна знати?

— Я виходжу заміж. У синагозі, — повідомила вона спокійно. Ілонка заповідала неминучість очевидного. Після двох чи трьох невдалих заручин вона жила у святому целібаті. І на тобі…

— Лой! — зітхнула я. — За кого?