Пристрасний коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Премилий хлопець. Інженер з Ліона.

— Інженер? — щось мені не пасувало. Поетична Ілонка з інженером?

— Де ти з ним познайомилася?

— Приятель кузенів.

— Тих, що влаштували мене на роботу в готелику?

— Еге ж. Кажу тобі, він славний.

— А тобі не буде нудно з інженером?

— Але це ж чудово, ми будемо доповнювати одне одного своїми інтересами.

— Розминатися, — договорила я цілком даремно. Інженер чимало заробляє, гроші ніколи не бувають нудними.

Весілля мало відбутися через два місяці. Церемонії із балдахіном і рабином забажав інженер. Для невіруючої Ілонки, вихованої у принципово світських школах Франції, обряди були скансеном. Розбивання келихів, ритуали, проголошувані на старовинній мові, вона трактувала серйозно до тієї міри, наскільки вони стосувалися її шлюбу. Так само добрими вони були б мовою суахілі. Її трохи лякала зустріч із рабином. Вона гадала, що коли я маю диплом з юдео-християнської гнози, то допоможу їй перебрести дошлюбну науку.

Рабин забажав побачити наречену. Ілонка одягнула довгу лискучу сукню, заплела волосся в косу і накинула куплений на базарі светр. Більш-менш так ми уявляли собі порядну довоєнну наречену з кагалу.

Рабин був реформований і неортодоксальний. Дошлюбний візит — формальність. Я чекала в коридорі рабинського бюро в заможній XVI дільниці. З-за дверей кабінету долинав дедалі розгніваніший чоловічий голос:

— Усі зараз пхаються до синагоги по шлюб, їх немає в жодному списку! Микву вони плутають з міцвою, але що ж, традиція в моді!

— Важлива духовність, — втрутилася Ілонка.

— Про що ви кажете? Ви поняття не маєте, що таке духовність! Ви навіть до столу не вмієте подати в шабас!

— Перепрошую, згадайте, будь ласка, про Сімону Вайль. Єврейка, але її духовні розмисли охопили ширшу духовність, вона захопила християн і невіруючих.

— Що-о? — голосний гнів нащадка роду Левитів струснув мурами кабінету. — Ви мені будете приклади наводити! Сімона Вайль, та недорізана божевільна?!

Ми вийшли з бюро. У Ілонки сльози стояли в очах.

— Фанатик, ненормальний фанатик! — Ми спинилися посеред Єлисейських Полів біля будки з морозивом.

Рабина залагодили кузени нареченої. Інженер пообіцяв зайнятися її наверненням. Влаштували прегарний шлюб, під єдвабним балдахіном, при свічках. Я купила в подарунок горнятка від Розенталя. Мені вистачило грошей. Ілонка знайшла мені нову роботу. Я найнялася лектором до вісімдесятилітнього російського князя, Владіміра Колдунова. У готелі й далі рідко коли траплявся повний комплект. Я ходила туди прибирати один-два рази на тиждень вранці.

— Колдунов — людина великої, дуже великої уяви. — Ілонка упивалася огромом його великопанської фантазії. — Між нами кажучи, — докинула вона швидко, — він божевільний. Тобі в нього не буде зле. Тільки не питай нічого про дружину. Попереднього лектора, студента з Росії, він викинув за криптокомунізм. Білі росіяни в нього не працюють, бо їх уже немає. Упродовж кількох поколінь вони перетворилися на французів.

Ходили чутки, що Колдунов живе з торгівлі іконами. Він бував багатим і тоді запрошував православних достойників на кав’яр із шампанським. Потім не мав ламаної копійки, щоб заплатити прислузі чи за власне скромне утримання. Через деякий час він знову розкидався грішми. Казав, що бере проценти з банку. Витрачає і чекає на наступну частку. Витрачав він багато. Утримував кухарку, прибиральницю, лектора і церковного співака. Зі співаком я розминалася на мармурових сходах кам’яниці. Прийшовши пунктуально, я слухала останні пісні. «Давай, давай, Серьожо, — гукав Колдунов. — Ісус слухає!»

Високий, худий, наче органна трубка, Серьожа вклонявся і нечутно зникав. Я не знала його «розмовного» голосу. Пам’ятаю тільки той співучий, наче інструмент.

Перший вечір у князя був коротким. Він спитав, чи маю я рекомендації. Мене й справді рекомендувала Ілонка, але написане — то написане.

— Мій працедавець покійний. Я була секретарем у Чапского.

— Знаю, знаю. Боярин Чапскі. Його мати з наших країв, з фон Гуттенів?

— Так, Владімір Дмітрієвіч.

— Ікон не малював? Західник, га?

— Так, Дмітрій Владіміровіч, — сплутала я ім’я й по батькові.

Спершу він не хотів, аби я залишалася надовго. Мусив звикнути. Через тиждень ми вже сиділи умовлені дві години кожного вечора. Я читала йому російською та французькою книги про ікони. Він кохався у Флоренському. Найбільше цінував Булгакова. Слухаючи, він розглядав салон, завалений іконами. Мені видавалося, що він їх час від часу переставляє. Тільки пізніше, коли я почала відрізняти «дошки», помітила, що старі зникають. На їх місці з’являються нові. Я любила, коли він обривав читання. Тоді князь сперечався сам із собою, маючи гідного опонента: — Ні, ні, сестра Іоанна, в миру Юлія Ніколаєвна, не повинна була вчитися у Франції в цього паяца Моріса Дені. Росії вона навчилася в Петербурзі, пізніше у свого духовного батька Сергія Булгакова, і це було добре. Темне в її образах — від французьких шкіл. Ця зараза у неї від них. Це ж бо подобається західникам, бо вона схожа на них у цій тьмяності. У справжній іконі немає місця для темряви й тіні. Усе в ній світле, розжарене світлом хвали. — Колдунов злизував зі срібної ложечки трояндове варення. Захопившись міркуваннями, він клав ложечку на крохмальну серветку і перехиляв банку просто до рота. Слова стихали, вони розчинялися в солодкому булькотінні. — З іншого боку, — продовжував він обірвану лінію, — Юлія Ніколаєвна могла мати рацію. Господові Богові свічку, чортові огарок. Коли б вона малювала по-російськи, її б не зрозуміли.