— Марія.
— Тішуся, що можу з тобою познайомитися. Жульєн розповідав про тебе.
— Я думала, що він виїхав, аби мене забути. — Вона виклично поглянула йому в очі.
— Любов не забувається. Я дещо про це знаю.
— Любов до Бога чи до людей? — Марія не була певна, про що вони розмовляють. Диякон промовляв лагідно, відбираючи звичним словам їх приземлену ваготу.
— Одне другому не перешкоджає. Бог створив світ, то навіщо ділити єдність? У нашій громаді живуть жінки, чоловіки, родини. Ми молимося гебрайською і французькою. У п’ятницю відправляємо хресний шлях і шабас. Не варто розділяти того, що може бути разом.
— Чи Жульєн казав, що я протестантка?
— Тим сердечніше ми приймемо тебе до нашої громади.
— Католицьке милосердя замість протестантської заслуги? — Марія розуміюче всміхнулася.
Філіп зірвав персик.
— Не думай, що спокушаю тебе солодким плодом, — підхопив він жартівливий тон, — але скуштуй солодощів із екуменічного саду, Маріє.
— Філіпе, я маю таке передчуття, наче ви під екуменізмом маєте на увазі навернення в католицтво. — Густий сік залив їй пальці.
— Смачний?
— Дуже.
— Бачиш, по плодах пізнаєте їх. Маріє, я ні до чого тебе не намовляю. Ти — наш гість. Працюй з нами, коли матимеш охоту, а коли б тобі знадобилася духовна провідниця, сестра Даніела завжди тобі допоможе.
Даніела виявилася святошею, зашнурованою в штивну сутану. Двадцятикількарічна бліда панна, родом із піренейського села. До монастиря вступила у віці шістнадцяти років. Вона небагато знала про життя за муром і не бажала знати. Дрібні провини, засоромлення вона перелічувала у пряслиця чоток, обкручених навколо долоні. Вона перебирала пряслиця то швидше, то повільніше, залежно від напруження, із яким слухала Марію. Складки білої сутани важко корилися її повільним жестам. Штивною накрохмаленістю вона нагадувала лілію, що прикрашає вівтар.
Зате Марії сподобалася Аґнеса. Вони зустрілися на дворі. Аґнеса смажила на сонці веснянкувате личко із кирпатим носиком.
— Полюбляю сонце. Мене чекає тонна прасування, — безтурботно замахала вона ногами.
— Я тобі допоможу.
— У таку погоду? — недовірливо примружила Аґнеса свої котячі очі.
Вони пішли до прасувальні.
— Бог мені тебе послав, — Аґнеса показала столи, які вгиналися від білизни. — Cara mia, — вона збуджено плутала французькі слова із рідною італійською, — коли знудишся, я тобі поспіваю. — Вона поставила Марію до столу і обдарувала важкою паруючою праскою.
Дівчата розвішали іще вологу гарячу білизну на терасі, щоб її вибілювало сонце. Вона тріщала, коли її складали до глибин шафи. Аґнеса розпитувала Марію про Париж, моду й кохання. Кохає Жульєна? Вони житимуть разом? Балаканину обірвав дзвінок.
— Пів на шосту, закінчуємо! — скомандувала Аґнеса. — Пішли зі мною до каплиці.
Вони ковзалися по вощеній підлозі, хихотіли, стежачи, аби хто їх не почув. Аґнеса видряпалася на вівтар, наче на улюблений паркан.
— О sole mіо, — замугикала вона. — Це найвеселіша мелодійка, тому я співаю її Ісусові.
Аґнеса запалила свічки. Вони пішли до сакристії приготувати начиння і вино для вечірні.
Вранці Марію розбудив стук. Вона вистрибнула з ліжка. Жульєна за дверима не було. Воротар стукав до всіх, щоб розбудити.
Після сніданку вони з Аґнесою прасували. У перерві вона навідалася до Жульєна. Він відпочивав на другому боці муру. Обличчя прикрив солом’яним капелюхом, сорочку зняв.
— Гей, гей! — Марія торкнула його ногою. — Не спи, робітничку!