Новочасна людина зберегла відчуття драматизму, але єдність місця й часу помістила не на сцені, а всередині себе. Цим вона порушила чистоту жанру. Людське життя стало драматичною епопеєю, людина — глядачем і актором водночас. Героєм романів, котрий сідає в потяг, аби поїхати з міста А до міста Б, щоб збулася його доля. Порвавши з єдністю місця й часу події, ми мандруємо поміж місцями, які розмежовують простір. Через відсутність віри у призначення час перетворився на фатум, який нас переслідує. Ми не можемо терпляче чекати на його сповнення.
Ми роз’їжджаємо простір, розпачливо й мстиво толочимо його за зруйнування безпечної єдності. Від мандрівки ми очікуємо фабули, яка пояснює сенс дороги. Потяги в романах XIX століття розвозять персонажів драми у всіх напрямках. Парадоксально (від грецького paradoksos, успадкованого завдяки Візантії), але потяг, який служить зручному подоланню простору, стає на російських вокзалах знаряддям смерті. Виконавцем фатуму літературних розпачливців, котрі кидаються йому під колеса. Потяг, замість перенести героя до місця призначення, сам стає призначенням.
Останні двісті років — часи революції та дедалі частішого повороту ідей. Згадаймо фразу Леніна, переправленого із Заходу на потязі, що революція — паровоз історії. Справжнім революціонером був Кант. Скальпелем найчистішого розуму він безповоротно розділив єдність часу й простору. Завдяки цьому, чудово усвідомлюючи метафізичну тривіальність мандрівки, він не покидав Кенігсберга. Хоча одного разу він таки зламав свої принципи і виїхав до Голдапі. За цей вчинок, не гідний філософа, йому вирішили спорудити пам’ятник на площі містечка. Сподіваюся, що цього все ж не трапиться і бронзовий Кант з Голдапі не засвідчить переваги нерозсудливості філософа над філософією розуму.
Anyway, повертаючись до шляху, яким мандрують несвідомі небезпеки подорожні, — вони й далі безтурботно сідають у потяги в Москві, Кутні чи Денвері. Наївні міркують, що доїдуть до мети призначення, яка насправді є посполитим фатумом. Пастка, абияк змайстрована з єдності часу й простору.
От, скажімо, Марія в порожньому купе нічного потяга з Тулузи до Тарна. Вона слухняно віддається ритмові їзди. Її засмаглі худі ноги вкриває біла спідничка. Матеріал вкладається на кшталт балдахіну, що прикриває внутрішню частину колін і трикутник підчерев’я. Світло, яке просочується крізь тканину, нагріває шкіру теплим відтіненням. Воно променить із дівочих затиснутих ніг.
У сусідньому купе, біля відчиненого вікна, в лопотінні паркого повітря, сидить комісар Карден. Кожний ковток води із пластикової пляшки розливається плямами на його світло-голубій сорочці. Карден куняє. Світло гасне, потяг гальмує. У темряві галасливий скрегіт вагонів заглушує цикад. Напівпорожній потяг спиняється посередині серпневої ночі. Він перевозить людей, але так само міг би перевозити морок, який вливається крізь відчинені вікна.
Коридором прямує жінка з гавкаючим песиком у руках.
— Ну тихо вже, тихо, — гладить вона песика, затискаючи йому двома пальцями гавкучу мордочку.
— Не знаєте, пані, що трапилося? — вихилився з купе Карден.
— Я не розуміюся на техніці, — буркнула вона у відповідь.
— Чому ж одразу техніка? Може, просто корова стоїть на колії?
Дамочка хухнула пастишем. Вона пішла далі, вдаряючись об стіни, наче долала рух потяга.
Марія заблокувала двері ремінцем торбинки.
Локомотив присвиснув до вагонів. Вони дотягнулися до Тарна. З потяга на спорожнілий перон висіли тільки двоє подорожніх. Перед замкнутим вокзалом не було таксі. Карден запропонував Марії підвезти її.
— Дякую, — відмовилася вона. — Я піду пішки.
— Куди? Містечко за п’ять кілометрів звідси.
— А монастир? — Марія не боялася поштивого на вигляд Кардена, але принципово не сідала в машини з незнайомими чоловіками.
— Ще далі, — комісар взяв у неї з рук паперову сумочку із покупками.
Вони їхали під гору вузькою дорогою. Запахло глицею і лавандою.
— Ви б уночі не втрапили сюди. Чому ніхто не зустрічав вас на вокзалі?
— Я готую несподіванку. Мій хлопець місяць тому приїхав до монастиря. Медитація на канікулах, молитва. Ви знаєте, багато людей так роблять.
Вони спинилися перед палацом, що білів у темряві.
— Північ, монастир — не нічний клуб. Усі сплять. Треба не мати глузду, щоб вибратися в дорогу о такій порі.
— Дякую, що підвезли.
— Якщо не впустять до монастиря, я відвезу вас до готелю. — Карден не вимикав двигуна. Він освітив хвіртку. Марія вдарила в дерев’яні двері колотушкою. Вони відчинилися, спершу впустивши її тінь.
— Я наречена Жульєна, — сказала вона заспаному воротареві. Він нічого більше не питав, а відпровадив її на другий поверх, до кімнати для гостей.
Жульєн довідався про Маріїн приїзд від воротаря, йдучи на утреню. Перестрибуючи дерев’яні сходинки, він намагався зрозуміти, чи його збудження є початком радості, а чи страху. Він виїхав із Парижа, щоб не бачити її. Вигадати минуле й майбутнє без неї. Вони зрослися були спогадами. Виліплені із хижого кохання, котре, замість приносити щастя здобичі, роздряпувало їх. Жульєн рятувався, покидаючи Марію. Як змія, що покидає занадто тісну шкуру. Вона мала б захищати його, а почала перешкоджати.
Він спинився перед Маріїною кімнатою. Жульєн знав, що його чекає: слова, які відокремлюють минуле від сучасного. Чому нічого не сказав, не написав у листах. Дні перед від’їздом, їхнє спільне життя в Парижі. Що він зробив? Чому? Нав’язливі запитання під виглядом турботи. Слідство. Жінки в цьому найкращі. Вони дуже легко засуджують і виносять вирок: я кохаю тебе, тому ми мусимо бути разом.
Він постукав і увійшов. Марія саме запинала джинси. Вона перестрибнула ліжко, обняла його. Він поцілував її у волосся.
— Ти радий, що я приїхала?