Пристрасний коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Могла б написати.

Вона відсторонилася.

— Могла б, коли б знала, що приїду. Я проводжала батька на Ліонський вокзал. Через годину відходив потяг до Тулузи. У Тулузі я скупилася, — вона відірвала від джинсів етикетку. — Я виїхала без нічого. Спізнилася на вечірній потяг до Тарна, тут з вокзалу хтось мене підвіз. — Їй перехопило дихання. Вона не хотіла, щоб Жульєн її обірвав. Він повторював, що вона нерозсудлива, керується імпульсами. Перед від’їздом вона почула справжню проповідь: характер є інстинктом індивідуума. Інстинкт не можна змінити, щонайбільше — задовольнити.

Її не обходили Жульєнові розумування. Колись вони разом лежали в ліжку, перевертаючись поруч із скинутим у поспіху вбранням. Вона кохала його, її інстинктом була любов. Характер? Вона змінювала його на вимогу. Вона вже зовсім інша, аніж мить тому. Розсудлива.

— Я залишуся на два-три дні. Ти не мусиш мною опікуватися, я більше хотіла б…

— Поснідаємо, — сказав він рішуче.

Несподівана Маріїна серйозність могла бути вступом до важливої розмови, яка завше закінчувалася нічим. Вона із припухлими очима, тріумфуюча, що пощастило вижебрати недоїдки почуттів. Він — розчулений жалістю, лютий на самого себе, спраглий спокою. Вона давно брехала, зрадивши його. Він був у цьому певен, хоча й не мав доказів, окрім тієї жаги, з якою вона дивилася на того типа в дискотеці. Дешевка-поет, розігрує із себе Джима Моррісона. Де починається зрада? У дотику, поцілунку, під шкірою. Її жагучий погляд на отого залишився в Жульєнові. Він переплавився в ревнощі. Марія переконана, що він усе це собі вигадав. Але він не вигадав Марії. Вона стояла перед ним, ладна збрехати і забути. Сміятися, аби відразу плакати, мати тисячу думок і одну певність: вона кохає саме його.

Вони спустилися у трапезну. Сіли до дерев’яного столу. Їдці навзаєм переломлювали хліб. Молоденькі монашки у сніжно-білих шатах, дівчата й хлопці також у білому. Марія знала їх із холодних Жульєнових листів. Посередині диякон, його дружина й дочка. Дві родини із малими дітьми сиділи в куточку зали.

— Ти вже познайомилася із воротарем, — прошепотів Жульєн. — Добряк, баскський селянин, тільки дуже рвучкий. Накричить, пізніше жалкує і лежить пластом у каплиці.

— Я розбудила його, але він був милий.

— Він лунатик. Вирваний зі сну баск стає з люті терористом.

Жульєн замовкнув, він молився над хлібом.

Марія поглянула на фігуру святої, підвішеної попід кам’яним склепінням. З неї спливали барокові тельбухи. Марія не терпіла цього стилю, покрученого через надмір святості.

— Брати й сестри, — диякон дав знак відійти від столу. — Увечері — поклоніння Святим Тайнам. Поза тим — парафіяльне оголошення. Дорогі мої, запаси чаю закінчилися. Є кава. Не падайте духом, її вистачить. Каву поблагословив для християн Климент VIII. Амінь.

З білого Маріїного покою, перехрещеного дерев’яними балками, видніли лавандові узгір’я. Фіолетові пахощі їхньої свіжості осідали увечері на меблях, накрохмаленій білизні великого ложа. Лежачи, Марія бачила жарівку, що виступала із лампи. У скляній банці пучнявіла краплина світла. Скапувала сльоза. І знову росла, збираючись на кінчику розжареної дротини. Вона важко спадала з мокрих вій. Марія плакала. Вона не залишилася в каплиці на вечірню. Від кадил і сліз у неї паморочилося в голові. Вона не бачила Жульєна місяць. Дні, які їх розділяли, уклалися в шари мовчанки. Запитаннями вона не будила його від тиші, а лише від розмови, яка точилася в його голові: «Важко утримати тридцять осіб з милостині й дарунків. Ми — молодий монастир. Двадцять років — це небагато. В інших монастирях схоже: проблеми із грошима та святістю. Є святий — є й гроші з чудес і прочан».

— Я страшенно тужила, знаєш? — Марія зловила його за рукав лляної сорочки. — Будьмо знову разом.

— Ти хочеш покласти любов на вівтар римсько-католицької віри? Убити її в традиційній жертві? — Він торкнувся її чола, міряючи температуру.

— Не блазнюй.

— Я? Твоя мати вважає, що жінка без вад — жінка без грошей. Чи ти достатньо багата? Розбагатієш після закінчення навчання?

— Упродовж цього місяця я чимало переосмислила. Я багато читала. — Вона охоче заховалася б від його іронічного погляду за книжками. — У приязні нас притягує подібність. У сексі збуджує протилежність. Кохання є одним і другим водночас. Прагненням подібності та відмінності, — докінчила вона непевно. Це він володів монополією на істину — інтелектуал, котрий повчає дантистку. Вона боялася виставити себе дурепою, почути, що верзе нісенітниці. Вона намагалася вдертися в його світ струменем слів. Чулість розбивалася на шибі, яка їх розділяла. Вона залишала на склі розмазані сліди поцілунків, патьоки сліз.

— Маріє, навіщо ти приїхала?

— По тебе. По нас.

Вони увійшли до малярської робітні. Ансельм верніксував уже, мабуть, сотого ангела для крамнички при монастирі. Він клеїв репродукції на дошку, а відтак розгладжував їх мазками лаку.

— Бачите? — він вийняв порізаний стовбур ялівцю. — В самому осерді точка, зернятко, з якого хвилями шириться відлуння життя. — Він погладив скаліченим пальцем шари живичного дерева.

— Бачите? — Жульєн змавпував Ансельма, коли вони вийшли із робітні. — Кожен має власні істини. Ти сьогодні проголошувала свої — про кохання і приязнь. Ансельм увесь час повторює, що перша клітина, з якої виникло життя, поділилася навпіл, бо луснула від пихи.

— Ти завше полюбляв мудрувати.

— Мислити. Але не штукарськими афоризмами, які тільки відганяють думку.

Він не хотів розмовляти. Найохочіше він би просто провів її мовчки по монастирі, прочиняючи різні двері. Показав би людей, похилених над кадею із вчиненим хлібом, тих, що садять квіти в садку, миють підлогу в каплиці. Сам він працював на ремонті муру. Латав камінням дірки. З одного боку трухлявої огорожі був монастирський сад, а з другого — поросле пожовклою травою та зіллям узгір’я.

Диякон підійшов до Марії, котра самотньо стояла в саду. Він приніс їй склянку води.

— Мене звуть Філіп.