Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Командант Святошина, з формальних мотивів протестував, але дав зайвий паротяг, який пішов уперед з озброєною угляркою та командантом полку, а за ним ешелон у повнім поготівлі.

Ми в’їхали на Пост-волинський, незважаючи на зачинений семафор, і заняли його без перешкод.

В залізничій обслузі на стадії Пост-волинський видно наглядний поділ — частина залізничників допомагає, частина явно нам ворожа; до остатньої треба зачислити всіх вищих урядовців. Всі ті, що неприхильні нам найбільше, не вміють по українськи.

З Посту-вол. видно далекий Київ, що у темряві ночі горить загравою наче великий світильник. Там, направо — на тлі неясного сяйва чорніє «Кадетська роща», під якою скупчилось світло: — це Київ І. та майстерні біля нього.

Раптом з боку Києва, з над самого Дніпра заторохкотів скоростріл. Його докладно чути у морозній тиші ночі; близше відповів другий.

Гукнула гармата і виття стрільне закінчилось вибухом високим і невдалим над Кадетською рощею. Другий гарматний вистріл блискавкою освітив район Київської стації і йому відповів десь вибух далеко — далеко. Мені здалося, що в околицях Лаври.

Знову вистріли і вибухи над Києвом І., — татакання скорострілу в напрямі на Київ II.

З телефонічних та телеграфічних розмов нічого не розбереш: якась каша бажань, наказів, прохань з різними мотивами, ріжннмн мовами й акцентами.

Стає ясним, що це початок революційної боротьби, коли ворогуючі групи ще не здеференціонувались, коли ще немає нічого виразного, коли засоби зв’язку ще в розпорядженні всіх змагаючнхся, коли ще ні за ким немає виразної перемоги.

У такому випадкові орієнтуватися можливо тільки у головних кермуючих осередках і рішучість починів мусить бути головною умовою доцільного ужиття сил: — А тому, далі вперед!

Повідомляю Київ ІІ, який виявляє найбільш бажання бачити гайдамаків і хоч немає вільного залізничого шляху, що їду. Київ І. навіть не повідомлюю, вирішивши його обминути, переставляючи переводи з переднього паротягу, який повинен би забезпечити від катастрофи. Намірові сприяло те, що керування переводами тих шляхів, які йшли в обхід Київа І. між ним та містом, не було зцентралізоване.

V. У Києві

Під згуки то зростаючої, то змовкаючої стрілянини поїхали ми в дальшу дорогу. На мості біля Києва І. якісь люди сигналізували червоними світлами, над потягом просвистіла черга (серія) із скорострілу від сторони Києва І. Розрізуючи воздух, пронісся з боку міста, десь понад возами, гарматний набій, заскомлів і бухнув коло Кадетського корпусу.

Стація Київ II. Злізаю з вуглярки. Довго і даремно блукаю з невеличкою охороною озброєних гайдамаків поміж залізн. рейками (торами), забитими потягами, порожняками і з майном; багато возів із кіньми, що вже поздихали. Перед нами втікають якісь постаті, що порались по возах. Гурток селян витягає з возів напів живих коней, які хитаються на ногах, — кудись їх ведуть між потягами, а зовсім — близько-близько гукають зрідка гармати, чути як виє вилітаючий лаштунок, і десь далеко-далеко вибухає.

Нарешті найшли вільну рейку (тор), який провадив до військового вантажного помосту (місце, де вантажаться і вивантажуються вози). Відсуваючи порожні повні вагони, якось перепихаю свій потяг до помосту, на якому бруд, похідна кухня, декілька поломаних возів, чотири кінські трупи та один здохлий віл…

Хоч вже й ніч і гайдамаки потомлені, лаштуємось, як до бою. Рухома твердиня — залізничий вагон для вугілля, — стає з боку Києва І., із сусіднього потягу витягаємо дві гармати, які вишкірюють свої набиті гирла в протилежні боки, забезпечуємо від несподіванок гайдамацький ешелон, два «Максими» витягаємо на кручу, якраз над помостом, — обслуга скорострілів влаштовується по малих хатинках на самому верху кручі, два близші до потягу тори звільняємо від возів.

Готово! Тепер можна «явиться по начальству». З невеличкою охороною продираюсь поміж потягами в напрямі на стацію. По дорозі знаходжу той потяг зі зброєю та набоями, що виправили ми з Олевська. Вартові гайдамаки (три відпочивають, два по обох боках потягу вартують) доповідають, що через ці два дні, відколи вони тут, весь час йде грабунок ешелонів; що на стації безладдя, якийсь старшинський відділ формується, якісь вільні козаки, чи пак якісь міські паничі; був правильний відділ Богданівців та кудись пішов, але очевидячки стація Київ II. за «Центральною Радою».

Нарешті дійшов я до стації. Питаю за комендантом, — кажуть, на другому поверсі. Іду по сходах, на яких сидять ріжноманітно вдягнені й озброєні люди: довгий коридор теж повний таких же спячих озброєних людей. Попав я у якусь кімнату, де біля скорострілу пораються якісь типи в червоних лямпасах. Вони розмовляють зі собою по московськи, і звуть один другого «ваше превосходительство» — питаю, — кажуть, що в тій нерозберисі, вони, молоді генерали, не хочуть бути без зброї, тому витягли скоростріл та ладнають..

— «Треба роззброїти оцю контр-революцію», — бурмотять за моєю спиною гайдамаки.

Воно справді не вадило би, але при таких порядках, як на стації, розброєні за хвилину знову були би зі зброєю, а нам нема чого тратити часу й енергії на дрібну акцію, тим більше, що тії семеро «превосходітельних» зрештою лише влаштовуються «для озброєного нейтралітету». Тому питаю тільки про команданта та дістаю відповідь, що «етот абалдєлий подпалковнік» в кімнаті на кінці коридора.

Іду, переступаючи через спячих, і вхожу до великої кімнати зі столом посередині, за яким якийсь присадкуватий чоловік, у старшинськім плащі мирного часу, видає кільком іншим накази про відшукання гарматників та паротягів для відправки на завтра якогось ешелону. Коло стації близько-близько зрідка бухають гармати так, що від вибуху освітлюються мов блискавкою вікна і жалібно дзвонять шиби.

По скінченню наказів присадкувата людина дивиться на мене втомленими очима зі синцями майже до половини обличчя і питає: «Ну, а вам чого?» Доповідаю, що прибув з полком гайдамаків імени кошового отамана Костя Гордієнка та хотів би зорієнтуватись. Відповідь несподівана: «От і добре, ми вас причепимо до ешелону «Охочекомонників», які мають від’їхати в напрямі на Ворожбу тай поїдете»… Я зауважив, що слід, мабуть, доповісти про прибуття головній команді, бо ж три сотні людей впорядкованих фронтовиків, і до того добре забезпечених, може щось варті. Командант сказав, що він нічого не має проти того, щоби я перебалакав із Шинкарем, який був тоді головним начальником у Києві, та післав зі мною якогось старшину до телефону.

Довго нас не лучили і нарешті я почув розмірний рівний голос, який, вперше по прибуттю на Україну, поставив мені річеві запитання про скількість козаків, стан полку і т. д. Той же голос інформував мене, що є два осередки керування обороною Києва: штаб особливого команданта — Ковенка на Лютеранській вулиці та штаб вільного козацтва на Миколаївській, з якими я мушу перебалакати про свою діяльність. На моє запитання про бажаність чи небажаність виїзду на Лівобережжя, Шинкар категорично заявив, шо від'їзд полку неможливий, шо кожен стрілець є в Київі на вагу золота.

Хоч мене і здивували два осередки оборони, які розпаложєні так близько один від другого (вулиці в 600 кроках), але почав шукати сполучення із ними.

Першим відкликнулося вільне козацтво, яке зазначило, що їм потрібно підсилити такий і такий район оборони, куди я маю дати в один — двадцять п’ять, у другий — шістдесять, третій — вісімдесять людей і т. д., себто розшарпати полк на кусники, і, не зорієнтованих у Київі людей, розкинути без зв'язку віл Подолу до Печерська. Відповівши, що не дам розбивати палку, який тільки в шлости є силою, я дозвонився до штабу Ковенка, але і звідтам посипалися накази: післати 10 людей зі скорострілами туди, 20 сюди і т. д.

Побачивши, що ради не має, почав знову звонити до Шинкаря, але сполучення зі стацісю Київ II. перервалось, бо з телефонічної централі подали, шо близько неї починається бій та телефоністки тікають.

Отже, довелося з нічим вертатись до свого потягу. Знову ешелони, коло яких пораються якісь темні постаті, вози, в яких стогнуть голодні, здихаючі без нагляду коні та нарешті наш вантажний поміст.

На велике моє здивування, гайдамаки не сплять: на помості летючі мітінги, групи людей, розмови, вигуки. З’ясовую, що прийшли групи агітаторів із залізничих майстерень, які намагаються довести гайдамакам помилковість їх поведінки щодо самостійности України та визнання їх владою — Центральної Ради.

Ведуться горячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціальними твердженнями робітників майстерень істнуе глибоке розходження в національному питанню: розходження там більше, тому, що ні один з агітаторів не володіє хоч сяк-так українською мовою, не визнає зовсім самого навіть істнування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, — долітає з міста, лише боротьбою «буржуазної Центральной Ради» з революційним пролетаріатом.

Опори загострювались, гайдамаки починали халата за кріси, хвилина, і були б забули, що перед ними безбройннй робітник, який прийшов поки що без ворожих намірів. Доводиться вмішатись до них і поставити вимогу звільнити поміст, бо вже пізня ніч.