Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Охотниково після коротенької стрілянини взяли гайдамаки, розброївши залогу і захопивши величезні склади рушниць, кинжалів, бомб та скорострілів.

Та виправа на Сарни не вдалась, бо коло залізничого мосту, перед Сарнами, гайдамаки попали під сильний гарматний обстріл.

Маючи на увазі нові прикмети війни, напівпартизанської, вирішив я оззброїти полк як найлекше: всіх пішаків кінною легкою зброєю, решту ж полку, не виключаючи й старшин, — короткими крісами. Весь полк одержав автоматичні пистолі, а кожна піша та кінна сотня дістала дві автоматичні кріси системи Шоша.

Охотниківський склад наказав я вантажити для висилки в зад, а що не було б змоги вивезти, то казав роздати по селах, попередивши селян, щоб добре заховали, бо за найдену зброю Німці мають звичку палити села та розстрілювати найвидатнійших мешканців.

З менту прибуття до Олевська гайдамаки не мали хвилинки спокою. Праця кипіла. Виправляли потяги на Київ з майном, реквірували переходячі ешелони з організованими та дезорганізованими дезертирами, впорядкували життя та самооборону околичних сіл, звідки вже зранку 15. почали приходити делегації. З'явився навіть якийсь представник «Центральної Ради», який вилєгітимувався документом із підписом Ковалевського та почав заходитись коло організації вільного козацтва.

Малося вражіння, що полк впав як розжарений камінь у тиху воду Олевських околиць та підняв завірюху.

На стації був натовп людей. Всі вони звертаються за вказівками до штабу полку, який сам не має жадних інструкцій, жадних розпорядків, жадних уповноважень про утворення громадського ладу; сам йде на помацки.

Не можна було відмахуватись від життя, бо каламутні хвилі анархії та здемобілізованої сольдатески вже починали викидати своє шумовиння на поверхню.

Рев. ком. Олевська показав мені постанову «Військового Комітету» м. Сарнів, в автентичність якої і досі не хочу вірити, дарма, що вона була друкована на машинці та мала підписи та печатки, бо це була постанова про націоналізацію жінок, — якийсь пашквіль на ідеї комунізму та гідність людини. Бачу і тямлю цей документ як нині:

«…Тому що до цього часу буржуазія, з огляду на соціяльну нерівність користалася кращими представниками жіноцтва і вважаючи необхідним цю несправедливість направити, Совдеп Сарни оголошує недійсність подруж і усуспільнення жінок»… а потім йшли дикі хімерні правила користування жінками. Знову повторюю, що все те виглядало на пашквіль, але представники «ревкому» присягалися, що це все правда, що були навіть спроби прикласти в життя ці постанови, спинені лише погрозами населення та одним з революційних карних відділів гвардії.

Тому буде зрозумілою ота гарячкова праця суспільства з околиць Олевська, яке несподівано дістало підтримку від українського регулярного полку, що з'явився з пралісу.

Таким же скаженим був і розгін праці гайдамаків: догляд за вантаженням майна, поміч населенню, ревізія приходячих потягів, постійне поготівля проти Сарнів та демобілізованих «ополченців» і т. д. Все те страшенно томило і денервувало гайдамаків, які щойно виконали важкий перехід, щойно вирвались із хаосу боротьби на фронті.

Від 13. до 15. відправлено 7 потягів, із яких два зі зброєю до Київа, впорядковано міліцію та козацтво в районі 25 кільометрів довкруги Олевська, збільшено число верхових до 52, переведено перезбросння полку, — а все те зроблено без жадних вказівок із Київа, куди ми офіційно донесли про свій прихід вечером 12.1. окремою депешою.

Ця гарячкова діяльність спричинила зменшення стану полку. Біля 30 гайдамаків виїхало з потягами, як провідники та варта, 5-х захоріло на тиф, на червінку — наслідок перевтоми та недоїдання — 10 лежало в гарячці в полковій лічниці, а двох гайдамаків дезертувало (оба з Кам'янецького повіту).

Ранок 15-го січня приніс знову тривожні вістки про Київ. Командант Коростеня передав, що він дістав наказ відправити скільки можна козаків у Київ, але його Полуботківці вважають необхідним виконувати завдання удержання Коростеня, — тому він непевний у виконанні наказу про виїзд до Київа і не може його видати.

Коло 3-ої години гайдамаки, що виїхали з останнім потягом набоїв, донесли, що їх не приймає ст. Святошин, тому вони спинились у Малині, та що з боку Київа чути гарматні стріли. За годину донесли залізничники, що по їх відомостях у Київі бій. Кого — з ким? невідомо.

Відомости страшенно зворушили гайдамаків. Летучі мітінги, — розмови, вигуки, нервове напруження зробило своє.

Головна тема розмов — необхідність щось робити: «У Київі б'ються — хто зна чи не контр-революція… Чого ми йшли на Україну? Не сидіти тутки в дірі, коли там вирішується доля народу! Не даром маємо рушниці! В Київ, а там побачимо!»

Штаб полку намагався вияснити положення. Вдалося дістати телеграфічне получення зі стацією Київ ч. 1. Якийсь старшина радив російською мовою не турбуватись. Російською мовою?! Це вже надто ясно було для нас — що в Київі, мабуть, контр-революція…

Видано наказ вантажитись у похід на Київ. Залізнича вуглярка перед паротягом озброєна в два «Максими» і два «Щоші» на паротязі, — решта скоро стріл і в на поготовлі у возах. Передаємо варту складів на стації сформованому вільному козацтву, вчимо, як поводитись із мінометами та бомбометами; та перед досвітком 16.І. виїзджаємо на Коростень — Київ.

IV. Подорож до Києва

Коростень. Декілька потягів, заповнених Полуботківським курінем, — майже втричі більше людей, як у нас: добре вдягнуті, ситі, не те, що ми, обідрані. Від розмов ухиляються: в Києві і без них війська досить, самих Полуботківців два куріні, Січові Стрільці, Богданівні, Сагайдачники, дивізія Сердюків — раду дадуть… А з Малина передають наші гайдамаки, що в Києві бій. «Центральна Рада» нібито вже не істнує.

— Вперед! — там видко буде! — 3 гуркотом їде потяг, гайдамаки мерзнуть в углярці біля скорострілів і в неопалених возах.

Малин — наша стежа 5 гайдамаків з одним скорострілом вартує потягу із мінами.

Забезпечуємо їх їжою на 10 діб, декількома скриньками набоїв.

Доїздимо до Святошина. Там стрічає нас молоденький старшина і каже, що він має наказ не пропускати в Київ ні одного потягу з військовими частинами. Дійсно на стації стояв якийсь потяг з навантаженими гарматами російської батареї.

Починаю довгі пертрактації телефоном, які не дають нічогісенько певного. Хтось із Києва ч. 2. українською мовою переказує, що прибуття впорядкованих українських частина бажане. Київ ч. 1. та Пост-волинський (перестанок перед Київом, перехрестя залізниць з Рівного та з Сарнів) подає, що київський вузол не може приняти ні одного потягу, хоч командант стації Святошина каже, що це брехня. Дріт Святошин — Київ — пошта (Святошин — Київ 8 до 10 кільометрів) не працює. З Києва чути поодинокі рідкі вибухи.

Командант Святошинської стації пояснює, шо нібито в Києві почали Москалі повстання проти «Центральної Ради». Що до них мали приєднатись і деякі Малороси; проти повстання змагаються тільки Богданівці, частина Полуботювців і, здається, Січові Стрільці. Решта залоги «нейтральна». Каже, що він напевно знає, що сердюки, які стоять у касарнях на Лукіянівці, держуть «нейтралітет» — повний і шо якась технічна частина, в касарнях на шосі Святошин-Київ, держить «нейтралітет», ворожий «Центральній Раді» та, разом із бельгійськими панцирниками — автомобілями, не пропускає нікого озброєного до Київа. Держить невтральність, але сприяючий Українцям і польський курінь, що стоїть у Святошині та який висилає стежі вартувати на стацію. І дійсно, я побавив на ст. Святошин стежу з біломалиновими стрічкамн та з балачок із ними довідався, що активних українських військ у Києві дуже мало та що провід повстання в руках чи то російських большевиків чи то С-рів і що навіть російська буржуазія співчуває повстанцям, здержуючи у ворожій невтральности офіцерство, яким переповнений Київ.

Після тих усіх інформацій Гордієнківці вирішили по сотнях рушити далі, а там вже видно буде.

Вже вечеріло, коли я рішуче повідомив стадію Пост-волинський, що потяг з Гордієнківським полком від’їздить та що для нього мусить знайтися вільний шлях.