Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на Українців інсургенти, які просмикалися дуже легко по цілому Києві, бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити ревізію серед мешканців Києва. Так, що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, «обивателі» пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.

Але без огляду на ці властивости всеж було можливо зазначити ті райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла боротьба.

З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою Володимирською, Фундукліївською; Пушкінською та Бибіківським бульваром, де містився будинок Центральної Ради та Військового Секретаріяту; квартал між Лютеранською, Мерингівською, Інститутською та Банковою — де містилися: Штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи, штаб Вільного Козацтва коло Цирку, Генеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці, де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які містилися в Печерській цитаделі якраз проти Арсеналу.

Большевицькі інсургенти мали: Арсенал, який був їх головним осередком, майстерні Києва І., околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою. Районами найупертійших змагань були: Софійський Майдан, на якім йшли бої за телефонічну централю, і район між Арсеналом та Державним Банком.

Йшли змагання без перерви між Богданівнами, з одного боку, які засіли у своїх касарнях, і Арсеналом — з другого. Там йшла невпинна стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвір'ям, шо найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій богданівській касарні. Було дуже тяжко вдержатись в долішному її поверсі та цілком неможливо було користати з нормального виходу; тільки вікнами, що виходили до рова старої фортеці, можна було дістатись до Богпанівців. Кожного дня тим незручним виходом спускали на мотузках ранених та забитих переважно в голову.

З другого боку Арсеналу в касарні т. зв. «Миколаївських воріт», якраз проти пам’ятника Іскри та Кочубея, був розташований український сердюцький імени гетьмана Сагайдачного полк, який, як і всі сердюки, оголосив «нейтралітет» і залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої..

Такі же «нейтральні» частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетської Рощі — Сердюцька гарматна бригада, в касарнях бувш. Луцького та Бендерського полків та в самій цитаделі коло головної варти, де стояв якийсь Шевченківський полк, який приїхав з Петрограду добре розпропагандований, з твердим наміром розігнати Центральну Раду, але, приїхавши, занявся «нейтральними справами», як от самозадоволенням харчами, одягом і т. д. Були ще деякі частини, які теж, хоч і не зголошувалн «нейтралітету», але були ще більше пасивні, ніж «нейтральні»: це був штаб Сердюків і полки — кінний Вільної України, складений з молодняка ще необстріляного, та піший полк імени Грушевського з мійської інтелігенції невиразного облича.

Цих невтральних та напівневтральннх було так багато, що вони перевищували числом обидві змагаючіся сторони. Вивести їх зі стану невтральности було годі, бо мали певну організованість і карність супроти своїх командантів, які здебільша були «малороси», а то й просто Росіяне, бо при формуванню тих частин мало звертали уваги на свідомість національну командного складу. Отже, це командування, не маючи змоги повернути багнетів своїх підлеглих проти українського уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої полки в догідному стані «нейтралітету».

Зі всіх «нейтральних» зосібна шкідливі були, крім вищезгаданих Сагайдачників, ще бельгійсько-французький автопанцирний дівізіон, який стояв на шосе, що веде до Святошина, і був головною підтримкою «нейтральних», загрожуючи виступом проти тої сторони, яка насмілиться їх зачепити. Звичайно, про ці всі деталі дізналися ми значно пізнійше.

Перша наша ніч у театрі «Апольльо» пройшла спокійно, так, як у полковій резерві на фронті, бо нікого з наших фронтовиків не турбували ні далекі крісові постріли, ні тактакання скорострілів в напрямі Арсеналу.

Ранком полкові приобіцяно «башо» (парню), бо за час нашого безпереривного походу ми набралися стільки насікомих та всяких паразитів, що тяжко було витримати.

Ще напередодні замовили ми парто в районі Думської Площі і коло 8 години ранком сотня, виладнавшись, пішла купатись, а я з невеличною охороною пішов до Військового Секретаріату зарегіструвати полк, вияснити, що з ним маю робити та дістати гроші, прохарчування та одяг.

Щойно, дійшов я до бувшої Колегії Ґалаґана і та спинився на сходах подивитися на заклик до вступу у «Кіш Слобідської України», на якому був намальований здоровенний козарлюга з оселедцем і шапкою зі шликом у руках та була виписана відозва із підписом Петлюри, яка закликала тих, хто бажає боронити Вільну Самостійну Україну, вступати до Слобідського Коша та зголошуватись до прийомного бюра, яке міститься тутки, як раптом зірвалася горяча стрілянина в стороні Думи, куди пішла перша сотня. Занепокоївшись тим, пішов я швидко до свого «Апольльо», але на розі Фундукліївської та Крещатика зустріла мене гайдамацька стежа, яка доповіла, що перша сотня мусіла брати парню з боєм, бо там була засідка і що друга сотня пішла на допомогу, щоби прикрити першу, заки та скінчить купатися.

Пішов я знову до Військового Секретаріяту, а з боку Думи вряди-годи тріскав постріл, то перестрілювались з ворожими стежами гайдамаки, які забезпечували для полку купіль.

Військовий Секретаріят мав дуже своєрідний вигляд: тимчасові деревляні перегородки в кімнатах, що робили їх придатними до нових функцій, лавки з садів у почекальнях, а головне повне боєве поготівля цілої установи.

На сходах зараз же за дверима скоростріл вже з готового лентою та обслугою біля нього, другий скоростріл такий же готовий до негайного бою в самій прийомній кімнаті Військового Секретаря, очевидячки тому, що з вікна цієї кімнати дуже гарний обстріл Фундукліївської вулиці. Всі урядовці озброєні, так що навіть мені, що таки багато дечого бачив з ділянки військового поготівля, трохи дивно було бачити кріси, які стояли коло столів з паперами і друкарськими машинами, та розсильних, які, вирушаючи з дорученнями, набивали кріси; навіть деякі з небагатьох панночок машиністок мали револьвери при поясах.

У коридорі коло прийомної секретаря ладнаються урядовці, частина в військовому, частина в цивільному одягу, але всі озброєні. Начальник канцелярії після списку їх перевіряє, — це іде відділ зміняти варту в Державному Банку, яку більше як тиждень з браку військових відділів виконують урядовці Військового Секретаріяту, по черзі переходячи від боєвої до канцелярійної справи і навпаки.

Я розповів свою справу вартовому старшині та, на велике моє здивовання, був принятий самим Військовим Секретарем, який докладно розпитав мене про стан полку, настрій його, настрій населення тих районів, якими я йшов і, нарешті, запропонував мені видати негайно винагороду гайдамакам по 300 карбованців, старшині по 1000, а тоді це були великі гроші. Я, знаючи настрій своїх козаків, відповів, що подібна винагорода була б кінцем існування полку, бо ні один із нас не йшов до Центральної Ради та до Київа за грошима, тільки йшов боронити прав Українського Народу, а видачу таких великих грошей могли б уважати наміром купити нас, з’єднати для непевної мети. Тому я просив, щоби для полку видано тільки такі гроші, які йому належаться на удержання, якого ми вже другий місяць не діставали за браком коштів. Зі мною був господар полку з усіма розрахунками. Ми швидко визначили необхідні нам кошти та негайно дістали наказ про їх видачу. Я просив також, щоби до полку повернули всіх наших вартових, які були при потягах зі зброєю, та визначили, звідки я можу діставати доповнення людьми з огляду на неминучі бойові втрати. Перше приобіцяли, а в другому порадили вивісити заклик поруч із закликом до Слобідського Коша та почати набір охотників.

Гроші ми дістали дуже швидко і без всяких формальностей. Я просто підписався в якійсь книжці, а той, у кого я підписувався, відрахував мені купу царських карбованців. На запит господаря полку, чи треба в розчисленню додержуватись російських звичаїв, чи може є які нові, той, що видавав гроші, відповів: «а пишіть як хочете…» Це нас трошки здивувало — бо революція революцією, але в грошевих справах ми навіть на фронті звикли до більшої формалістики.

Коло полудня вернувся я з грошима та з наказами до своєї тимчасової касарні, де пообчищувані та повеселійшалі гайдамаки їли консерви з хлібом і запивали горячим чаєм. Сходив я до парні з останніми вартовими і по скінченню її передав варту коло Думи відділові Полуботківців, який почав помалу з боєм просуватися до пам’ятника Олександра ІІ.

За яких 20 хвилин після мого повороту викликали мене спішно до штабу Ковенка, де сам командант залоги просив мене вислати 12 козаків зі скорострілом на Крещатик, 10 — на Бульвар, 15 — ще кудись. На це я відповів рішучо, що з подібними не то що проханнями, але й наказами я прошу до мене не звертатися, бо розірвати полк і перетворити його в дезорганізований натовп, який вже уявляють собою Полуботківці, я не дозволю і якщо ця поведінка моя не до вподоби, то прошу мене скинути з командира полку, бо поки я ним командую, полк буде виконувати всі накази, але як впорядкована одиниця, а не як випадково зібрана ватага. Коли хочуть полк використати, то прощу дати йому, як цілому, певний відтинок і певне окреме бойове завдання.

З тим пішов я зі штабу, а за 10 хвилин знов прибіг ад’ютант з наказом вислати 10 козаків на підтримку Полуботківців на Крещатик, але знову дістав відмову.

Тимчасом стрілянина по цілому Київі ставала все жвавійша, а з боку Думи раз-у-раз тріщав скоростріл.

Ще за кілька хвилин прибіг до полку сам особливий командант і дуже схвильовано сказав, що моя впертість веде до того, що Полуботківці відступають та що йде загальний наступ від Дніпра на відтинку від Крещатинка до Малої Володимирської та що сама «Центральна Рада» під загрозою.

Нарешті командант спитав мене, «на яких умовах» виступить полк, я знову підтвердив, що «умов» я не ставлю, але лише не можу дати полку розмикувати, всяке ж бойове завдання для цілого полку виконаю негайно. На цю мою заяву командант зацікавився дізнатись, який саме відтинок зможе обслужити полк у даній ситуації, на що я заявив, що уважав би за доцільне повести наступ на відтинку між Інститутською та Лютеранською і далі на Софійський майдан і Фундукліївську вулицю, щоби забезпечити Центральну Руду.

Коли з тим пляном згодився командант Києва, полк негайно став до зброї, а сотні пішли — перша по Інститутській, друга по Миколаївській та далі по Прорізній, третя по Лютеранській і далі на Фундукліївську, а остання тимчасом лишилася в «Апольльо» в резерві. Був уже останній час до виступу, бо на Крещатику аж гуло від вистрілів. Я пішов при третій сотні, щоб скорше осягнути головну мету: зв’язок з охороною Центральної Ради.

Щойно вийшли ми на Лютеранську, як з боку Крещатика прибіши схвильовані Вільні Козаки гімназисти та переказали, що з боку Думи вже підходить якийсь ворожий відділ. Третя сотня, поставивши скоростріли, гусаком, по обидвох боках вулиці, побігла на діл. За хвильку дійсно з’явилися з боку Думи якісь вдягнені в сірі шинелі люди, але наші скоростріли для обережности дали першу чергу понад їх голови. У відповідь вони замахали шапками, а за хвильку розгорнули малий жовто-блакитний прапорець. Це ті наші Полуботківці, що з боєм відходили з під Думи. Наказую їм зібратись та впорядкуватись на Бесарабці, куди намагаюся скупчити всіх Полуботківців, які тактикою штабу коменданта порозкидані партіями та перемішані з Вільним Козацтвом і тому доволі деморалізовані. Дві чети третьої сотні закріпляють за собою ріг Фундукліївської та Крещатика, шукаючи зв’язку з Центральною Радою, а дві повертаються на допомогу другій сотні, яка веде впертий бій на розі Миколаївської та Крещатика і ніяк не може просунутися, четверта сотня підтягається Лютеранською до Крещатика.

Ворога з рогу Миколаївської і Прорізної збито, але він затримався на горі Прорізної вулиці, звідки продовжував стрілянину зі скоростріла. Дарма намагалися наші хлопці уставити свій скоростріл за афішевим стовпом проти Прорізної, це коштувало лише трьох ранених та одного вбитим. Невідомо було, що робиться з першою сотнею, але в бік Думи «кипіло».

Знову зосереджую всю третю до Фундукліївської та, залишивши свої резерви на Крещатику, починаю підійматись по Фундукліївській.

Вздовж Пушкинської вулиці, що прорізує Фундукліївську 50–60 кроків перед будинком Військового Секретаріяту, іде бій. Кулі густо летять, як з боку Бибіківського Бульвару і з-за плота в садку, що належить, до будинку Секретаріату, так і з боку Прорізної, назустріч від Секретаріяту гусаком тягнеться, тулячись до будинку, що в бік Прорізної, невеличкий відділ ріжноманітно вдягнених і озброєних людей.