Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Треба також зазначити, що образами святих прикрашені у значно більшій мірі польські хати.

Білоруські хати найбіднійші, найменше приваблюючі зі всіх і тим біднійші, чим глибше в Полісся. Якщо є в хатині піч (а є і курні хати з вогнем просто на долівці, з доісторичним огнищем), то уважається обов'язковим у деяких глухих селах на Поліссю, які тільки два місяці на рік, коли багна замерзнуть, мають сполучення зі зовнішнім світом, що димар (комин) від неї проходить через усю кімнату підтриманий на глиняних стовпцях, які як колюмни ділять кімнату на два переділи, менший, де постелено піл для спання цілої родини, та більший, де стоїть стіл і примітивні лави; в кімнаті для спання немає з правила вікон.

Що найориґінальніше в білоруських хатинах, то їх освітлення. Уявіть собі, що зі стелі, посередині кімнати, спускається щось подібне до труби (резонатора грамофону) ширшим отвором до долу; під цею трубою, на чотирьох ланцюжках завішена залізна дощечка зі зігнутими закрайками. На цю дощечку кладуть соснові чи ялові добре висушені корінці, які й запалюються. Невеликий дим, що йде від цих корінців, вилітає в трубу, якої верхній вузький отвір йде в комин. Корінці дають ясне біле світло, подібне до світла газового, а одночасно добре прочищують в хаті повітря. Запах від тих корінців теж доволі приємний.

Повитання чужинців, які заходять до хати, теж надзвичайно ріжне: щиро вітає їх Литвин, з великою повагою, але не дуже радо приймає їх польський шляхтич; по східному, мило їх приймає Ліпок і вовком дивиться на них Білорусин, хоч, і витає їх звичайним привітанням. В глухих селах, у Білорусів, нічого не купиш, бо вони звикли продавати тільки жидкам, завжди одним і тим самим, які приїздять до них врядигоди з містечок та міст. З іншими не уявляють собі можливости торгувати так, що доводиться брати самому необхідне та потім давати по оцінці гроші, які Білорусин приймає з подякою не числячи, але все не погоджується продати що-небудь, кажучи, що не знає скільки воно коштує, як його продається і т. д. Інші нації цього району продають все охоче, причому найгірше ще торгується Ліпок.

В язиковому відношенні всі ці групи одна від другої мало чим відріжняються; всі балакають по білоруськи, лише Поляки подеколи вставляють окремі польські чи пак латинські скалічені слова, яких змісту вони часто-густо самі не розуміють.

Як це не видається дивним, але в ті часи, безпосередно після виборів до Російських Установчих Зборів, національна приналежність майже точно в'язалась із соціальною вдачею, дарма, що в нутрі кожної національної групи були великі ріжниці щодо заможности та забезпечення життя. Очевидячки, тут причиною була давня сугестія націй завойовників та поневолених, націй упривілейованих та упосліджених, сугестія шляхотського звання — спільности гасел, побутовщини тощо.

От чому Поляк, тієї північної частини Передполісся, здебільша голосував за кадетською буржуазною лістою; Литовець за поміркованою демократичною; Ліпки за шляхетською, а Білорусин за комуністичний список Ч: 9.

Певно, тому і до нас ріжно ставились ці ріжні національні групи, вже поважно зачеплені партійною пропагандою в зв'язку з виборами до Установчих Зборів.

Гайдамаків страшенно дратувало те, що «кадетські попихачі» чи «дворянська гпупота» все рахували нас своїми прибічниками.

Це все викликало зайві розмови між Гайдамаками і було для них зайвим доказом, що Українська Центральна Рада є нібито витвором буржуазним та що завданням полку будуть бої за інтереси працюючих на Україні проти ріжних захватчиків влади. А разом із тем доводилося також показувати зуби там селянам, які були за «списком Ч: 9». Не буду додержуватись хронольогічного порядку в своїх споминах і дозволю собі змалювати випадок, який трапився пізнійше в самому осередку Полісся, майже коло самої Прип'яти.

Село Лядне, в яке ми прийшли коло 1. січня 1918. року, довідавшись, що ми Українці, відмовилося впустити нас на нічліг під тим претекстом, що вони число: 9…

Згадане село складалося на 90 % із дядьків, які мали від 40 до 50 десятин і мали великі прибутки з продажі жидам сіна та дров із лісів. Ціла околиця вказувала нам на це село, як на богачів, але село було білоруське і тому було за… 9-тим-списком, комуністичним.

Довелося загрозити селу, що пустимо його з димом і справа розв'язалася без крови. Бо годі було ночувати в снігу на морозі 20 степенів, а шукати іншої оселі в цій країні, де село від села далеко на яких 25–35 кільометрів серед дикого пралісу, було неможливим.

Та повернусь до дальшого свого оповідання.

Через цілий 25-ий грудня був полк у русі. Зробивши при поважному морозі коло 30 кільометрів, дійшов до польськоліпківського села Тимоновичі, з невеличкою домішкою Білорусинів.

Це село лежало на шляху Несвіж — Купин — Слуцьк та через нього проходила проста телеграфічна сполука між штабами II. та III армії.

Найблизша військова частина російської армії була хлібопекарня IX. корпусу в Купині зі сходу та штаб II. армії із заходу. Ми залучили свого Морзе та телефон до армійського дроту, щоби бути в курсі біжучих справ, виставили охорону та вирішили залишитись на цілу добу, щоби привести до ладу господарську частину, обчислити запаси та перевести остаточне впорядкування полку.

З Тимонович вислали ми кінну розвідку в сторону Синяви довідатися, що сталося з Шевченківським полком та розвідати, шо робиться на шосе Слуцьк-Синява, яке було дуже густо обсаджене ріжними частинами ІІІ. Армії, де стояли такі небезпечні для нас частини, як два панцирні дивізіони, після наших вісток слухняні російському командуванню, курінь роверистів (наколесників) та Стародубський кінний полк, по відомостям слухняні комітетам. Отже, нам ці групи були однаковісінько ворожі.

До того місцевість у районі шосе була для нас дуже несприятливою, бо покрита тільки невеличкими перелісками, давала перевагу ворожій кінноті, гарматам та панцирним автомобілям.

Негайно по приході до Тимонович скликано штаб полку і сотенних командантів для інформації про моральний стан Гайдамаків. З інформант виявилось, шо хлопці не мають одної думки про дальші свої завдання. Що всі вони однаково вважали для себе неможливим кинути зброю і вертати домів як діди, чи як отара, яку пожене хто захоче. Всі вони вважають, що тільки озброєні представники Українського Народу можуть здобути йому належні права і що потрібна доконче організованість. Але поза тими думками нічого конкретного, виразного, ясного — проти кого боротися, кого слухати, що робити — не знають. Всі ті питання викликують у них безліч розмов і сварок.

Нарада вирішила, що необхідно для втримання цілости полку у боях, що йдуть — єдина думка, формула, гасло, тому без огляду на втому попередньої ночі, майже без сну та цілоденного походу склала рада присягу, яку мали приняти всі сотні полку завтра.

В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що обов'язаний боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена Дальша мета полку, що станеться після остаточного з'ясування ситуації, щоби виконати полкові накази, прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на певну смерть.

Ранком 26-го зійшлися всі Гордіенківці біля маленького Ліпківського мечету, де на площі розтаборилися вози, та після коротенької промови команданта полку присягнули на цю присягу, яку виробили напередодні та яку вже прочитали та обдумали з гайдамаками по сотнях.

Дивна, незвична присяга. Всі в шапках та без зброї. Нема ані попа, ані церкви. В стороні сиротливо стоїть маленький мечет, на площі коло нього рядами, як твердиня, вози. По присязі козаки поскидали шапки та почали стискати один другому руку, кажучи: «всім та тобі присягаю…»

Була то справді присяга Гайдамацького загону, а не муштрового українського полку, який в тяжких боях викувався із Гордієнківців.

Після присяга взялися до обозу та за якої пів години провірнли й перечислили все, що було у возах, перевантажили наново та з піснями розійшлися по хатах.

Роспоряжав полк замерзлим хлібом і сухарями на 10 діб 2-х. фунтової пайки на одного гайдамаку, крупами на 12 діб, вівса на три доби, набоїв по 300 на рушницю, по 18000 на скоростріл, ручних бомб по 6 на одного.

В ночі з 26. на 27. вернулись стежі з під Синяви та прийшли звідомлення від розвідки, висланої в напрямі найкращого шляху крізь Полісся на озеро Жид в сторону Делятич.

Цей шлях був добре зазначений на 10 версгній малі, яка лишень і була в штабі полку, бо більшого мірила мали буди тільки району II. армії.

Відомости були нерадісні: під Синявою Шевченківців розброєно і наша розвідка, натрапивши на стежу заколесників, втратила 3-х гайдамаків і одного коня; найкращий шлях на південь перехвачено російською кіннотою, піддержаною панцирниками — розвідка втратила 1 вбитого та 3 полоненими, — шосе провірюєгься.