Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тяжко орієнтуватися, де свої, де чужі, бо наша стежа обстрілювана з обох боків, лишень ті, що по Фундукліївській, не стріляють.

Допомагає національний прапорець, який обстріляно тільки з боку Прорізної.

Починаємо бій. Дарма гайдамаки, позалягавши за хідником, обстрілюють вікна будинку топографії «Корчак — Новицького», звідки весь час іде стрілянина; надаремне ті Вільні Козаки, що підійшли з гори, з великою самопосвятою намагаються просунутись Пушкинською вулицею — ці, що обсадили топографію, продовжують стріляти так влучно, що Вільні Козаки втратили із сімох аж чотирох вбитими й раненими, а гайдамаки трьох і не могли посунутись ані на крок вперед.

Той наш відділ, що займав садок коло Військового Секретаріяту і складався з членів Центральної Ради та Секретаріяту, відійшов, а ми змагалися аж до тої пори, поки не підійшов наш панцирник та не висадив брами топографії, що примусило її залогу зникнути, залишивши трьох вбитих у цивільному одязі, а одного в одягу російського старшини та скоростріл Кольта.

Це вирішило долю бою і на Прорізній, а Гордієнківці, женучи перед собою ворожі лави, досягай Великої Володимирської вулиці та Софійського Майдану та увійшли в зв’язок зі Січовими Стрільцями, які йшли з боку вулиці Львівської і якраз тоді почали бій за т. зв. «Присутствєнниє Мєста» та «Готель Прагу». Залога Січових Стрільців, майже півтора години обложена в Центральній Пошті, видержала без огляду на всі ворожі атаки аж до нашого підходу.

По Великій Володимирськін від Прорізної аж до Софійського Майдану лежало багато вбитих, а перед «Готелем Прага» перекинута колісниця з-під скоростріла із забитим конем.

Вечеріло, коли Гордієнківці знову зосередилися в «Апольльо», передавши вартування звільнених від ворога районів Вільним Козакам. Пізнійше від других вернулася перша сотня, що загналася з переслідуванням аж на Поділ.

На другий день ранком, знову після декількох невдалих спроб витягнути з полку людей частинно, мене закликали до начальника штабу Ковенка і підполковника Ген. Штабу Сальського, який після пертрактацій зі мною, нарешті знову дав цілому полкові таке завдання: оперуючи на відтинку Крутий спуск — Дніпро, намагатися взяти Арсенал і увійти в зв’язок з гайдамацьким кошем Слобідської України під орудою С. В. Петлюри, який по відомостям штабу Ковенка мав підійти до Києва з Лівобережжа.[14]

Щоби розібратися в ситуації, взяв я п’ять гайдамаків і пішов по Інститутській в напрямі до Арсеналу. Щойно минули ми Державний Банк і дійшли до бувш. помешкання генерал-губернаторства, як з боку Арсеналу прибігли сполотнілі, задихані два з рушницями гімназисти і доповіли, що вони рештки варти Вільного Козацтва, яка збита арсенальцями зі Школи Сліпців і що арсенальці великою юрбою посуваються далі; ще за хвилинку прибіг розхрістаний, переляканий писар «нейтрального» штабу Сердюків і доповів, що арсенальці порушили їх «нейтралітет» і розброїли штаб, відобравши два скоро стріли.

Тлом до цих донесень була все жвавіща стрілянина з боку Печерська, яка чергувалася з вибухами ручних бомб.

Ще за хвилину по Інститутській зачорніло від юрби, яка, стріляючи в гору та вигукуючи, йшла в нашу сторону. Попереду докладно бачилось два скоростріли, які тягнули в руках.

Вільні Козаки скрикнули і, стріляючи вгору, побігли в бік Державного Банку, але наші «фронтовики» швидко засіли за стовпами від ліхтарень та телеграфів і почали стріляти до юрби з віддалі яких 100 до 80 кроків.

Звідтам відповідали безладною стріляниною і видко було як пробують поставити скоростріли, навіть один з них дав дві-три черги, високо, понад голови, але змовк, і юрба, стріляючи із криком кинулась врозтіч, залишивши скоростріли, вбитих і ранених. Почали ми посуватись до покинутих скорострілів, як раптом зірвалася стрілянина позаду нас і коло Державного Банку і в боці бувшого Царського двірця. Кулі свистали десь високо, чиркаючись об стіни і вибиваючи шиби. Аж за кілька хвилин, коли ми вже взяли скоростріли, позаду нас стихло, а до нас підійшов невеличкий відділ, на чолі якого був якийсь добродій, вдягнутий у напів військовий однострій, який як «начальник відтинку» наказав мені продовжувати наступ і був дуже здивований, коли дізнався, цю я веду розвідку призначеного мені району. Він же пояснив, що стрілянина була наслідком «нервозности» Вільного Козацтва і залоги Державного Банку, які себе не пізнали.

Залишивши цього «начальника відтинку», пішов я зі своїми гайдамаками, які тягнули взяті скоростріли, один з розбитим панцирною кулею щитом, до штабу довідатись — хто мав держати відтинок.

У штабі страшна метушня, збирають папери, всі бігають озброєні, сам командант з пистолею в руках ладнає писарів штабу, в той час коли в 150 кроках від штабу жде спокійно наказу 300 фронтовиків.

Паніку вчинили Вільні Козаки, які доповіли, що Державний Банк взяли арсенальці, на бік яких перейшли українські частини, а в штабі думали, що це Гордієнківці.

Моє прибуття вияснило непорозуміння, але тільки після довгих пертракгацій зі штабом Вільного Козацтва та з Військовим Секретаріятом удалося мені добитися того, щоби на відтинку, який доручено полкові, не було жадних озброєних відділів інших формацій. Також до вечора остаточно вичистили ми відтинок, від своїх і від чужих, обсадивши і Державний Банк і краї рова, що відділював будинки Арсеналу та взагалі стару твердиню від тієї частини Києва, яка звалася «Липками». Ми увійшли в зв’язок і з Богданівцями, і тутки я особисто мав змогу переконатись, у яких жахливих, тяжких обставинах вів боротьбу цей полк.

Одначе не можна було сказати, що ми були цілковито господарями свойого району. Бо в ночі, коли я пішов перевірювати свої варти та почав балакати з одним вартовим, який стояв між Державним Банком та «Апольльом», значиться позаду лінії, нас обстрілював хтось із будинку «Гінзбурга» (найвищий будинок у Київі) зі скоростріла. Після короткої перестрілки скоростріл замовк, а на ранок ми знайшли його, покинутого в калюжі крови на бальконі п’ятого поверха порожнього помешкання. Тої ж ночі наша стежа мала перестрілку з кимось, що стріляв зі садочку, майже проти самого Державного Банку.

В ночі захопили большевики водопроводну стацію на Подолі та відібрали Києву воду та світло. Якби не природні криниці в театрі на Мерингівській та Миколаївській і в пивниці одного з будинків, так нічим було би напувати коней.

Цілий день Гордієнківці перестрілювались з Арсеналом, причому найтяще було тим, хто був у залозі Школи Сліпців, бо доводилося під вогнем тягати воду через вулицю з криниці і не тільки для себе, але й для сліпих бідолах, які ані самі не могли дати собі ради, ані не могли їм допомогти сестри жалібниці.

У невпинній боротьбі пощастило нам збити усі сторожі арсенальців на шосе вздовж Дніпра, добитися до ланцюгового мосту та вислати стежі поза нього. Тим осягнено Печерськ з боку Дніпра.

«Нейтральні» Сагайдачники дуже занепокоїлись тоді і слали до нас делегацію за делегацією. Головно їх непокоїло те, що Гордіснківці рішуче відмовилися перепускати будь кого через свою сторожу, тим самим цілковито перервали зв’язок Печерська з Подолом. Сагайдачники навіть почали загрожувати виходом з «нейтралітету», що було би дуже неприємно, бо їх було понад тисячу, але ми все таки залишилися при свойому рішенню і нікого не перепускали.

Цілий день Полуботківці, що були проти Подолу разом з Вільними Козаками, намагалися надаремне вернути воду та світло.

Штаб оборони шукав вільних резерв і ледве назбірав 20–30 людей. Як мені казали в штабі, можна було би використати полк Вільної України, але ворог так зручно уставив проти його казарми скоростріли, що держав увесь полк як в арешті, а не обстріляний молодняк, з якого складався цей полк, не умів дати собі ради, післати ж для нього в допомогу не було кого, бо все було зв’язане розгорілою боротьбою. Хотів я підтягнути гармати з Києва II., бо годі було думати без гармат взяти Арсенал з його грубими стінами, приноровленими до боротьби, але надіслані гайдамаки не могли пробитися до стації, яка ще була в наших руках. Гірше скінчилася спроба добитися сіна та вівса для коней з інтендантських складів Печерська: надіслані вози та варту захопив ворог і з них лише одному гайдамаці, і то раненому, вдалося вернути до полку з повідомленням, що решту охорони і погоничів — розстріляно.

В вечері трошки полекшало, бо не знаю звідки[15] з'явився курінь українських моряків до 150 чоловік, який узяв водопроводну стадію та пустив її в хід, давши воду та світло у місто, а в ночі найшла наша стежа зв’язок з Гайдамацьким Кошем Слобідської України.

Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків.

Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізне облича маняка, — анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів.

Він віз доручення до Ковенка. зустрівся з Гордієнківською стежою, яка допровадила стежу червоних гайдамаків аж до самого Корейка, де цей самий підстаршина передав у моїй присутности доручення після призначення та дістав наказ відпочити у Гордієнківців та поінформуватися.

Питаю: «Де ваш Кіш?». Ляконічна відповідь: «Не далеко». «Багато маєте людей?» «А вистарчить». Кажу: «Чоловіче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спільно працювати». А він у відповідь: «А ви не питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення — відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вертати і як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні — вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас, Слобідських Гайдамаків».

Гордієнивці, які розмовляли з рештою гайдамацької кінної стежі, переказували, що також про ніщо, що торкається коша, не кажуть. І на вигляд решта червоних гайдамаків мали вигляд, подібний до цього шдстаршини.

[14] Кіш Слобідської України під командою отамана Петлюри був у боях з більшовиками на Лівобережу і його спішно викликали на оборону Києва.

[15] Це були "нейтральні" україн. чорноморські матроси — зробили людяне діло. При моїх очах їх потім большевики розстрілювали на Фундукліївській вулиці (Сотник Андрій Кість)