Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тим часом у полку з розпорядження помішника команданта пол. — ку, сотника Андрієнка, скликано опівдні нараду всіх командантів сотень, курінних та по двох вибраних від козаків кожної сотні і фахової команди, щоби передати рішення, що робити в разі, коли б не повернув командант полку, а також для вирішення дальшої поведінки в разі його щасливого повороту.

Врешті командант полку повернув і почали радити, що робити. Загальний настрій був пробитись зі зброєю на Україну і просити там уряд, щоби полк залишено навіки, як кадровий полк української армії.

Після пропозицій штабу полку, полк вирішив пришли назву як свого шефа кошового отамана Костя Гордієнка, як рішучого й свідомого ворога царя Петра І, борця за незалежність і за демократичний устрій України, який в найтяжших умовинах не склав ніколи зброї.

Цією постановою полк народився та прибрав своє ім'я, яке проніс через увесь тернистий шлях нашої визвольної боротьби.

Ще з 22-го XI почали ми розвідку, щоби виявити, що робиться довкола та відшукати нашу армійську раду.

Дня 27-го листопада виявилось, що крім Поляків — 2 сотень уланів, які стояли між нашим штабом та Несвіжем і Ґренадирського куріня імени Наливайка, що був розташований 8 кільом. на південний захід в околицях залізничої стації Мир, стоїть ще на Слуцькому гостинці у селі Синява також самочинно сформований полк імени Шевченка, який відокремився зі складу 24. російського корпусу та має до 1500 багнетів, але тільки 20 старшин воєнного часу, щодо IX. корпусу, який стояв проти Барановичів, між залізницею на Мицськ та м. Ляховичі, то він хоч справді мав українську більшість, але був у стані повної деморалізації та розкладу. Старшини там здебільша Росіяни, а то ще гірше «малороси», тому і прірва між ними та вояцтвом (що була теж велика навіть у одноплемінних московських гренадирів) в IX. корпусі підсилювалась ще національними ріжницями та утворювала ґрунт для ексцесів й масової дезерції, На цей корпус годі було числити.

II За самостійну Україну. Союз із Німцями. Прорив на Україну

Вже своїм революційним відокремленням Українці із Західнього фронту російської армії стали на становище майже ворогуючої сторони, тому зрозуміло, що вся наша поведінка того часу може бути схарактеризованою одним словом — «поготівля».

Варти та стежі на поблизьких залізничих перестанках — озброєні застави зі скорострілами, висунені в сторону шляхів, які везуть до району зосередження, повна непевність завтрашнього дня, а головно повна відсутність директив та вказівок. А проте російська влада почала низку спроб проти національних частин. Дня 29. листопада були розброєні сусідні з нами дві сотні польських уланів, а ми, довідавшись про те, вислали до них три вози зброї зі складів штурмовиків та складів III. Сибірського корпусу, яких ми були повними господарями.

1-го грудня з Несвіжа в напрямку на Осиповщину були вислані 2 сотні 25. Сибір, полку з панцирним дівізіоном та гарматами. Одночасно з містечка Мир мали виступити збройні відділи до 1000 багнетів ріжних частин теж з гарматами. На Столпці прибули відділи Червоної Гвардії з Минська.

Одначе Несвіжську групу цілковито несподівано розброїли Поляки (яких вважали розброєними) — група з м. Мир відмовила послуху, а червоногвардійці не прибули. Але ясно було, що те, в чому не пощастило нині, може вдатися завтра.

Нарешті 3 грудня надійшли зв'язки від Василя Тютюнника з інформаціями про ІІІ. Універсал і про плян, знову утвореного з армійських рад Західнього та Північного російських фронтів, революційного комітету — прорватися на Україну.

Проектувалося: створити збірну дивізію з Гордієнківців — куріня Наливайка і Шевченківського полку в Синяві, командування якою мусів обняти я. Ця дивізія мала захопити та вдержати всі стації на зал. шляху від Столпців аж до Синяви. За той час 45 російсько-українська дивізія, яка перетворилась у 5. українську дивізію, мусіла, наступаючи з півночі опанувати Минськ, там навантажитись та, проїхавши вищезгадані стації, мала захопити Лунинець. Тоді мала виступити і збірна дивізія, щоб, перейшовши Лунинець, взяти Сарни і пропустити 5 дивізію на Україну.

Плян був не тяжкий до виконання, якщо взяти під увагу розклад російських частин, але у нас теж не все було гаразд. Годі було створити з окремих складових українських частин Західнього фронту вищу одиницю, бо перш за все не було відповідного старшинського складу.

Революційно відокремлені Шевченківці були по суті аморфною масою, в яких вже почався розклад на ґрунті боротьби за владу, між якимись двома «прапорщиками», які претендували на посаду команданта. Цей полк держався тільки зусиллями полкової ради, з якою довелося зноситись, але вона, прищіпивши полкові український патріотизм, не знала, на яку ногу ступити в питаннях організаційних та військово-технічних.

Гренадирський курінь Наливайка був міцною організованою одиницею, але його командант — кадровий старшина — чути не хотів про прорив і «руйнацію» вже безнадійно розкладаючогося фронту російських військ. Його впертість викликала те, що коли Наливайківці довідалися про нашу підготовку до прориву та спостерегли нерішучість свойого командування, перестали вірити йому і не виконали наказів навіть тих, що були зв'язані з проривом.

Якби там не було, Гордієнківці 6-го грудня почали підготовку до виконання наказу. Повели розвідку на стаціях Мир, Оснповшнна, Столпці — намічалися завдання, роаділювалися ролі. Кожний сотенний знав, куди мав рушати, — що робити. Навіть одну зі сотень першого куріня пересунено до стації Мир, а то за згодою та допомогою команданта цієї стації, який не міг лати собі ради з демобілізованоми, що просто були дезертирами.

Згодом туди пересунено ще одну сотню та два скоростріли. Між 11. та 13. грудня ці дві українські сотні мусіли в алярмовому порядкові вирушити до містечка Мир, бо там прийшло до жидівського погрому, який почав дезорганізований натовп салдатні.

Із цим погромом не могли лати собі ради комітети. Вражіиня від нього було таке велике, що один з ідейних більшовиків, яких так було мало, бувший каторжний за політичний терористичний акт — Сергій Конів, який був комісаром комендатури Мир — застрілився.

Наші хлопці під орудою помічника команданта полку сотника Андріснка живо вичистили Мир від зайвого елементу та зробили порядок.

Корпусний комітет доніс про цей факт, повідомивши, шо частини, які удержали ще порядок, припинили погром. На те донесення прийшла депеша від «главковерха» Криленка такого змісту: «Товаришей, коториє сахранілі революціонную дісціпліиу і панімают, что толью порядок і солідарность всех трудящихся обезпечит нам завоеванія ревалюції, ставлю в прімер Революціонной Армії. Від єя ліна благодарю салдат і командіров полка прекратівшаго пагром у Мірі».

І це писалось на адресу представників «жовто-блакитної контрреволюції».

Діяльність підготовки прориву на Україну підтримувала морально полк серед розбурханого моря пристрастей та дезорганізації.

Большовицька агітація велася в межах полку вперто та настирмво. Козакам вказували, що вони мають на чолі старшину гснерадьвого штабу явного контрреволюшонера, що Центральна Рада е лишень збіговиськом дрібної буржуазії, яка тільки тимчасом надягнула червону маску, щоби розвалити єдиний фронт всіх трудящих.

Ішла вперта пропаганда проти командного складу, який вупереч революційним наказам не є вибраний масами, тільки що найбільше комітетом.

Останній мотив мав найбільший вплив у рядах полку, так, шо вже 5, грудня були випадки спротиву проти наказів, і тому 10. грудні командування полку видало наказ про перевибір усіх начальників, який доконано 11–12. грудня. Всі начальники були перевибрані наново на своїх попередніх місцях…

Про перехід на виборний приншп повідомлено корпусний комітет, який радо привітав поглиблення революції «у товарищей Українцев».

Найтяжше всього було питання з демобілізацією. Попри розташування полку проїздили переповнені ешелони, з фронту проїздили батерії, що відходили в половині складу гармат, щоб облекшити прохарчування коней, проходили окремі групи свавільно демобілізованих домів ділити відвойовану революцією землю, а з України приходили відомости про те, що військовий міністр Порш[13] теж оголосив повну демобілізацію.

Настрій «до дому» був такий міцний, що здавалось приїзд на рідну землю буде смертю полку. Одинока надія ще в тому, що козацтво мало горяче бажання дійти зі зброєю до «своєї» влади, щоби її, або привітати, або, коли вона справді реакційна… розігнати.

Нарешті 14-го грудня дістав я наказ на 15. захопити стації для пропуску ешелонів 5. дивізії і ранком 15-ого українська варта, без усяких ексцесів і збройного спротиву, обсадила стадію Столиці-Осиповщину, Мир. Але ґренадири Наливайківського куріня мітінгували, висловили недовір'я командуванню і не виконали наказу. Зі Шевченківцями сталося ще гірше; спроба захопити Синяву не мала успіху, і Росіяни почали зосереджувати проти них свої сили…

[13] Порш перейшов 1918 р. до Большевиків і пропав, як пес. — прим. автора.