Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Їдемо з провідниками й вартовими від «ескадронців» та будимо весь аул на світанку.

Старшина дійсно заможний, а до того ще бувший «ротмістр» російських військ, приймає нас дуже гостинно. Його родички в ранніх капотах і з заспаним обличчам — подають наскоро зготовлену каву, але щодо справи, за якою ми приїхали — нічого не виходить. Старшина прочитав наш заклик і хоч погоджується з його національними гаслами, то всеж-таки уважає його дуже радикальним, а тому вернути до «ескадронців» не може, бо не знає, чи погодиться з нашим закликом «Курултай». Щодо постачання кіньми, але лише татарським музулманським відділам, то він може погодитись, з умовою виплати за коней готівкою на місці їх одержання, тобто у цьому аулі.

Вертаємо пізним вже ранком назад і так би сказати ні з чим. А степ широкий пахне солодкими запахами, цвіте розкішними килимами і радує кожного очі, тільки не мої; мої зачинилися і сплять.

Коло цієї великої німецької нольони чекають нас коні, а коло коней гурти німців, що з нами приязно розмовляють, запрошують поснідати та по чарці випити; але що на це скаже німецька кіннота, яка кожної хвилини може вже наспіти?

Ідемо а гори в ті аульчики довкруги Султан-Базару. де спинилися гайдамаки, бо в цім великім аулі, що лежить при шляху, небезпечно спинюватись.

З гір видно далеко в сторону степу. Незабаром вже бачимо, як з'являються там трупи кінноти, що прямують на схід, за цими групами невеличкі кінні кольони, а за ними далеко, майже на самому обрії там, де щойно пройшов такий малесенький стовпик диму від паротягу, видко на тлі степу якусь ніби темнішу смужку, яка, протягаючись зі заходу на схід, ніби стоїть на одному місці. Звичне до таких малюнків око легко пізнає, що йде забезпеченим маршом значка військова частина, певно що й кіннота.

Під'їздимо до аульчика, де притулились гармати і штаб; ніякого руху крім татарина, який посвистуючи жене отару овець, та димків, що там то тут піднімаються над бідними саклями.

Разила ця ріжниця, коли було порівнувати те, що бачилось там у степу в німців, або в того татарина багатія.

Добре заховалися хлопці. Лише в'їхали до кривенької вулиці, а вже бачимо посміхаючеся обличча з-під татарської шапки одного зі зв'язкових, який таким способом вартує. А де ж гармати? У вівчарнях піл стіжками, тогорічними полукіпками.

Мешканці аула у великому піднесенню, в бідних, убогих саклях здатні до борні хлопці ладнають зброю, яку хто дістане, приправляють такі сякі сідла до коней, хто їх має; готовляться.

Днюємо в цих аутьчиках. Наші стежі, що гасали поночі по всіх аулах, зібрали по розкинених селах, а то просто і по шляхах, чимало недобитків розпорошених оборонців Сівашу, які тинялися, шукаючи самі не знаючи чого, у всякому разі не зєдинення зі своїми, бо на це було би досить часу.

Куди їх подіти — нас вони обтяжуть. Впорядковуємо варту з озброєних татар і виправляємо їх на захід передати, чи то нашій піхоті, чи то німцям. Питання тільки, чи доведуть живими? Дуже подратовані аули проти росіян. Вибухає якесь ще прастаре почута, бо, правду кажучи, аульчики нічим не відчували тої боротьби, що велась довкола них, крім, може, того одного, що повернуло домів декілька «ескадрронців» після розгону «Курултаю», який вибирав аул як «свою» владу.

Взагалі дуже дивні склалися взаємини тоді в Кримі постілько, звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки в ньому були.

Чотири нації змагаються у ньому за рішучі впливи: татари, українці, росіяни і німці. Перші тубильці, за якими права та традиції історичної давности, другі й треті старі переселенці, за третіми традиції недодавно пануючої державної нації, за другими міць працьовитої впертости; четверті з'явились тому всього 50–60 років, але прийшли культурно та економічно міцнішою нацією, та вже досягли значної переваги, загнавши тубильців у гори і підпорядкувавши їх своїм впливам.

Не будемо казати про невеличкі групи жидів, хозарів (караїмів), греків і турків, що вкраплені по містах і мало впливали на ті взаєминни на селі, про які тут головно мова.

Чотири головні групи соціально поділені, причому найбільші поділи у росіян і татар. У перших поруч з багатіями, власниками, та тими, хто нажився на визискуванні літників, що приїздили у Крим задля кліматичних вигід, біднота на селі, яку політика російського, царського уряду вкропила сюди в ціли русифікації, але не дала вистарчаючої кількости землі, щоби прогодувати представників державної нації, підданих матушки Росії, і вони мусіли йти в найми не до своїх панів, які більшістю сиділи по кліматично найвигідніших районах, а до «гололобої татарви» чи німця. Ось їх національно ображені почуття соціального тиску з'єднувались і робили з них масу, придатну для захоплення крайними революційними гаслами в їх, мовляв, «русотяпській» формі, а природно, що і нам, і татарам вони були ворожі. І російська буржуазія була двічи проти революції по своїй класовій пр и належно ста. Зрозуміло, що ми для неї були заліві та до того ображали їх почуття приналежности до великого російського, пануючого народу. Ось чому ці верстви визнавали за «освободителів» лише німців, а нас і татар поганим додатком до цього.

Природно, що татарські народні маси були дуже чутливі до революційних кличів, але в їх національно стислих формах, а тому були проти російської революції. Ми ж, українці, були для них дещо нове невідоме, що несло на вістрях своїх багнетів гасло зрозуміле: визволення зпід російського визиску, а якщо до того додавалось ще й гасла соціальні в формах трудового права на землю, то успіх був певний. Та німці були для татарських трудових мас явищем одіозним і тому, коли в нас почався з німцями конфлікт, ці маси стали рішуче на наш бік, так як рішуче і активно ставали вони проти всього російського.

Татарська буржуазія була впливова своїми сугестіями колишніх володарів, давнього та в забутій перспективі, ніби й кращого минулого: сугестіями магометанської спільної та дуже монархістичної віри, та однаковістю побуту. Вона нічого не мала проти націоналістично-шовіністичних гасел, вважаючи їх засобом для заміни в національно економічній силі ріжних буржуазних груп на її користь, але рішуче була проти соціяльних гасел боротьби.

Була ще у татар одна невеличка, але дуже своєрідна група, це та, що жила з літників-лікуванців, а саме — всякі провідники, обслуга і т. д. Ця група була проти революції взагалі, бо уважала її небезпечною для свойого існування, але не була проти змін національних відносин, з тих-же економічних і атавістичних причин. Пишу про це, бо ця група відограла свою ролю піл час нашої боротьби в горах між шосе Сімферопіль-Алушта та залізницею Сімферопіль-Севастопіль.

Німецьку групу дуже легко схарактеризувати; дрібно міщанська. Вона вбачала у підходячих німецьких військах приблнженна свого дорогого «фатерлянду», до якого мала великий сантіментальний пієтизм, але, як кожна дрібноміщанська група, вона не була революційно активна, а тому у відношенню до нас зміни її настроїв обраховувались лише більше чи менше ситними сніданками та вечерями, більше чи менше гостинним приняттям, поскільки вони відчували в нас більших чи менших приятелів військ коханого «фатерлянду» та його «кайзера». До татар же ця група ставилась з нестерпним презирством, хоч й досить пасивним.

Щодо української групи Криму, то вона мусіла би теж стати по боці крайніх гасел, але постійні дрібні, вульгарно скажемо, кацапсько-хахлацькі суперечки відокремлювали її в групу менше до татар ворожу і більше відчуваючу національну революцію, до того цю групу хвилювали чутки з України та про Україну, врешті остаточно запаморочило її появлення українських військ та ше разом з німцями, тому ця група заняла якесь невиразне нейтральне становище та лише тоді, коли наш конфлікт з німцями набрав ширшого розмаху, то вони повільно та нерішуче почали ставати на наш, зглялно на татарський бік.

Я досі не розумію, як у такій складній соціяльно-національній ситуації міг Врангель вибрати Крим своєю базою, та все питаю себе, чи не були ці взаємини сошяльннх сил у Криму бітьшою підвалиною для загибелі «білих» з їх безоглядно правою і русотяпською політикою, як, скажемо, Чонгарськнй чи Перекопський прорив?

Ми переднювали щасливо. Німецькі стежі, що проходили близька нашого розташовання, нас не спостерегли, та лише нашій 4-ій сотні довелося гостити аж до ночі маленьку стежу; 6 німецьких вершників, яких потім й лущено в напрямку до нашої піхоти, хоч вони були переконані, шо провідник веде їх у напрямі на Теодозію, куди йдемо ми.

Під вечір вирушаємо далі на аул Юрако Антуан, а від нього гірськими доріжками на Зую, куди підходимо досвіта 24-го квітня. У ночі пройшов дощ і порядно таки розмочив дороги, так що було багато мороки з возами та гарматами. Через шосе проходимо не спиняючись і ліземо вздовж річки Зуї до якихсь німецьких кольоній в узгір'ях, де стаємо на відпочинок, який неминуче мусів бути, бо мали ми за собою 36 кільометрів поганої гірської розмоклої дороги, по якій до того йшли вночі. Вислано стежі в напрямі Мамут Султана, для забезпеки, коли б там появилися большевицькі загони, і на шосе в сторону Зуї на випадок, коли проскочуть туди наші мотоциклети-гарматки на позицію з дулами, зверненими на північ, проти несподіванок від німців.

Стоїмо щось до 11-ої години ранку, бо не лише треба дати відпочинок людям і коням, але й впорядкувати татарів, яких вже пристало до нас понад 200 озброєних і частинно з кінним вирядом та з одним старшиною.

Призначую Андрієнка з 10 кадровими гайдамаками і зі старшинами взяти татарський загін під оруду. Андрієнко радо одягає на чубату голову татарську баранячу шапку, порядкує татарів і просить дати йому «смертників» як опору татарському кримському чамбулові імєни Тугай Бея, як він хоче його охрестити «для історичного реванжу». Але татари все себе називають «ескадронцями», так що «історична назва» так і не принялася.

Коло одинадцятої години чамбул був готовий — дві сотні та наші скоростріли «Максима», попереду наші старшини, коло кожного татарин-перекладчик, у Андрієнка готов уже і штаб і зв'язкові, ну словом маленька копія Гордієнківців, коли їх було ще мало. Роблю побіжний перегляд чамбулу. Це, мабуть, вперше в українській історії український комендант робить перегляд татарської ним же зформованої частини.

Після перегляду перша сотня чамбулу та і Гордієнківська під орудою Андрієнка йдуть в авангард на Мамут Султан, а за ними і весь полк з гарматами.

Гори все вищі і вищі. На далекому обрію то виринає, то зникає масивний, суворий обрис Чатирдагу, що чорніє мов громова хмара. Йдемо по якомусь відкритому горбку, а направо, в далечині, затягнутій серпанком дріжучим і переливаючимся, блестить рівний простір синяви моря. — «Батьку, козацьке море!..» — кричить Божко, забувши, що ми влізли у «чужу землю». Всі голови повертаються туди в далеку далечінь. Вони ж перший раз у життю, мабуть, в Кримі. Тільки 2 сотня чамбулу, що йде між гайдамацькими сотнями, мугикаючи якусь пісню, не схвильована.

Дорога дуже тяжка. Часом доводиться злізати з коней, вести їх за поводи, підпирати вози, на руках спускати під кручі гармати. Тому, хоч і знаємо, що треба поспішати, бо через Сімферополь проскочили наші мотоциклісти і донесли, що на вулицях бій, то щойно під ніч, коли вже темніло, ми спускалися, сховзуючись у ту далину, по якій пробігає шосе на Алушту і де лежить Мамут Султан.