Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву — копія Жуківському — про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло щось зі штабу дивізії.

Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон приділено також телеграфістів для зв'язку. Ешелони вийшли трохи тяжковаті по числі возів, але не по вазі.

Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас впорядкували виставу і вечірку Ну що ж, навантажимось, попрощаємось, а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду так, що треба поспішати.

Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну атаку на шаблі.

Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою. Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на вагоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: «А що, батьку, з такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!»

Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає…

«Закурила доріженька через брід»… звенить, заглушувана колесами пісня. Так і куриться вона. Але не порохом курявою, а клубами чорного диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м'яких сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці — а спішать, біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами колишніх «Диких Піль» на південь у Крим, забутими шляхами його предків.

ІІІ. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з німецько-австрійським командуванням

Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона, мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.

У Павлограді чекав на нас зв'язковий від Болбочана, який передав устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному поготівлю.

Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду, якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його «обер-команда» з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.

Гаразд. Робимо вигпяд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби кожний ешелон став «бронепотягом», тобто міг стріляти, не знімаючи ані людей, ані гармат, ані кулеметів. «Партизан» йде до першого ешелону, натомість третій дістає чету кулеметів «Кольта».

Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста, щоби там розклеїти наш «Заклик», який ми роздавали на кожній стації та викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.

За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин, які зголосилися один як командант, другий як ад'ютант Павлоградського гусарського полку, що тепер вважає себе прнналежннм до Української Армії. Павлоградський гусарський полк цс старий полк російської армії, який виводив сноє походження від Слобідських козацьких полків, яких за Катерини ІІ. перемінено в гусарів.

Цей полк, — власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її захоплювати, та вирішив, що він український.

На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, команлант «Павлоградських гусарів» (українські гусари, це вже історичний незмисл так як і сердюки республикаиської влади) заявив, шо його залишив Болбочан у Павлограді на деформування під його історичною назвою, тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.

Очевидячки ми мали діло з типом «місцевих» частин, які виробилися в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки не рушитись з місця. Головною базою таких «військових» частин була завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали «бойовому станові» частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад охоче приймала під свій прапор «добровільно зголосившуся» частину з огляду на ті економічні чи «моральні» вигоди, які вона давала. Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і, «Інтерціонал», і «Боже вождя храні», і «Ще не вмерла», і «Дайчлянд, Дайчлянд ібер алєс», словом, що захочете.

Тому то ми і не намагалися робити цих «Українських гусарів» хоч би своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби відбирати з того, що прийде до «музики», все, що певніше, та робити з них Гордієнківців.

Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.

З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту та в разі небезпеки роззброєння, а саме — відходити на села, вдержуючи між відділами зв'язок і тільки в конечності щукати з'єднання з полком; на всіх телефонних та телеграфних стадіях мати своїх людей, бажано і жінок, яких не так легко викрити; впорядкувавти висилку донесень до Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати міцний зв'язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.

Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати в організації зв'язку з нашим Урядом, головно випозиченням технічних засобів.

Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія Жуківському.

Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеграфні получення і передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили на Синельниково разом три тори — близче до депо та виходу на Олександрівськ — їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому порядкові — ешелон за ешелоном на п'ять хвилин відстані. Факелів для опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.

Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам три тори — один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються. Австрійців дуже багато.

Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з «Оберкомандо»? На відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок — повертаються на помостах вагонів гармати. Андрієнко з «Партизаном» іде до депо «попросити дозволу» взяти паротяги, а я з невеличкою вартою збіраюсь до «Оберкомандо» зголосити свій приїзд та від'їзд.

Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.

Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: — «Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані — живі! Усе, як у книзі — оселедці, чемерки, шлики, зброя!»…

Виявляється, що це «австріяки», але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт.

Хлопці згоджуються провести мене до «Оберкомандо», куди йду окруженнй гуртом своїх — чужих, які розпитують, оповідають, радіють. Ось і «Оберкомандо» в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого ешелону.

«Оберкомандо» приймає мене зимно, але увічливо. Я так само увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.