Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«А чому вивантажили так бурхливо людей?» — похмуро питас поважного вже віку генерал. — «Вечеряти», — відповідаю, не моргнувши оком, — «годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися»…

Обличча генерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: «Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають». Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав «Партизан», очевидячки теж «вечеряти». «Їдьте», каже посміхаючись генерал, «все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки». — «А на півдні вже пруссаки?» — питаю, — в Олександрівську?» — «Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?» — «Ні», — кажу, — ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше»… «Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають».

— «Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо наказу виконати».

— «Навпаки,» — каже генерал, — тут ваша піхота зі своїм виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут цих ваших земляків». — «А тепер це тяжче?» — «Звичайно, тяжче. Ну, так щасливо!»

Попрощавшись із генералом, як вже добрі знайомі, їдемо на Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду до Синельникова.

У Синельникові годі було думати про офіційне організовання маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія генерала Коша.

Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли по стаціях лише малі стійки.

Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б'ються під Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.

Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці, де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під'їздів.

Вивантажені сотні, зв'язкову не виключаючи, йдуть праворуч від шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються на південь від цього шляху. В далекогпяді і не розбереш, свої чи чужі, але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось зійдуться з далеко від'їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті спинилися та якось здалеку придивляються одні одним — звідтам гонить гайдамака: «Батьку! російські старшини — в лискучих погонах. Чи починати з ними бій, чи ні?»… Нічогісенько не розумію. Але за тою стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та в шеломах, яка йде до наших і з першими не б'ється…

Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові буланих конях — всі старшини і всі в золотих погонах.

Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас. Питаю старшин — хто вони і відповідають, що «Добровольці» з румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському Корпусі. «Тоня, ти, чи не ти?» — Цей дивиться — пізнає: — «А, Всеволод! що в тебе за одяг?» — «Української кінноти. — А ви що за одні?» — «Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два від тебе старший, теж Киянин». «А з нами б'єтесь?» — «Ні. наказу не маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями». — «А ви з ким»?… — «Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо».

Тут в розмову вмішується німець і увічливо з'ясовує, що цей російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не сподівались побачити тутки українські частини.

Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую наказ: «Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати».

На статі зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з притиском конкретизую: «значиться б'ємося лише з червоними російськими частинами, а з білими ні?»… «Ну, це вже знаєте німецька політика, нам до неї зась», — відповідає Болбочан. Хочеться спитати: «Ну, а весь наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі австро-німецького командування — чия політика?». Але що там питати: направду зась.

Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя, чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як ми теж большевики…

Між тим крізь Мелітополь, недалеко нас, проходять оті нові, ще невідомі мені відділи, тому іду подивитись.

Муштровий вигляд чудовий. Йдуть як на параді, поблискуючи погонами, де-не-де промелькне погон підстаршинський, ще рідше вояцький, але найбільше з кантиком «вольноопреділяющого» («однорічняк», рядовик з освітою). Дивно чути, як ці лави співають дореволюційні російські суто вояцькі пісні, вливаючи в них надмір цього чуття. Дехто з населення навіть їх витає, де-не-де мають трьохколірові російські прапори. Ось попереду одного з кінних відділів їде «штандарт» (стяг), поблискуючи з-під чехла списом з двуголовим орлом.

Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.

Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям Крови, бо Дроздівці глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю, але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав штаб самого генерала Коша.

Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили, мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки занервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в них відносно розвідки і зв'язку не все гаразд, бо вони не добачили випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони Дрозовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили зв'язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було нічого розібрати: весь простір між залізницею — Ногайським напрямком і морем кишів дрібними перемішаними відділами — навіть стежі Дроздівців не ризикували пхатися в цю кашу.

Большевицьке командування Криму, очевидячки, теж нічого не розуміло, бо весь час балакало з Болбочаном як зі своїм начальником, видаючи суворі розпорядження відходити помалу та в порядкові, та головно звільнити своє запілля від бандитів, які в декількох місцях попсували залізничий шлях, та не пропускали на північ ані одного авта з верховної команди червоного Криму. Добре, що Болбочановому штабові дістався таємний шифр червоних російських військ, якими він і користувався під час своїх «донесень».

В дні 20-го довелося мені побувати і в штабі російського «добровольчого офіцерського відділу румунського фронту», як офіційно звали себе Дроздівці — поїхав туди з наказу пггабу групи поставити рішучу вимогу припинити безупинні реквізіції та репресії, які вживали пани «офіцири» в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську «Чека».

Про ці останні їхні «подвиги» скажу пізніше.

Вислали до Дроздовського мене, бо там, мовляв, «чинопочитанія», а я справжній полковник генштабу.

Самого полковника Дроздовського я в штабі не застав. Він був десь у авангарді, що повільно посувався в бік Мелітополя. Я не міг собі з'ясувати, яким чином цього етнографічного українця — поскільки я його знав ще в 1906 році, коли він вернув раненим бойовим старшиною з війни та був порядним таки демократом, — штовхнуло до командування відділом «єдинонеділимським».

Штаб Дроздовського містився у величезному селі (назви не пам'ятаю) при шляху на Ногайськ, зараз же за річкою Вел. Токмак, ну і, як звичайно, в попівському будинку коло церкви.

Над будинком трикольор і георгіївський прапорець, ознака штабу армії.

Дуже своєрідне вражіння зробив на мене штаб: — начальник штабу молодий підполковник генштабу, енергійний і чинний, і три старших ад'ютанти, все теж геиштабовці, але при штабі чомусь і штук п'ять-шість генералів ріжних ранг, які, не знаю, що тамки робили: якийсь «Гохкріґсрат» (висока військова рада), чи то для паради возять. У всякому разі всі вони брали діяльну участь в обговоренню всіх питань, страшенно перешкоджуючи начальникові штабу, який щодо «їх превосходітєльств» тримався дуже вічливо і коректно, але здавалось, робив усе по свойому.

Від мене він відкараскався загальним виправданням, що вони, мовляв, лишень роблять те, що с неминучими вимогами війни, що німці примушують їх шанувати українську територію і народ, але що перехід їх через цю територію явище неминуче та що розправляються вони та знущають на цій території лише над дезертирами і большевиками, що, без сумнівку, є лишень на користь Україні, але прецінь лише сам начальник відділу може дати дефінітивну відповідь, а тому, чи не буду я ласкавий явитись завтра. Так і вернув я з нічим. Цікава дрібничка: пани генерали, що були у Дроздовського, величали його по батькові, а не начальником відділу.