Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Болбочан зі штабом виїхав з Мелітополя коло 3 години, доручивши мені доглянути виправку всіх українських військ з Мелітополя, крім призначеної в ньому залоги пішої півсотні, та постаратись, щоби не дійшло до збройної сутички з Дроздівцями, які вели себе на загал не дуже то коректно та більше того, влаштували мітінг, на якому виголошувалося промови не лише проти большевиків, але і проти «сепаратистів».

Вони були так ласкаві, що підкинули нам декілька пачок агітаційної літератури, в якій з'ясовувалось, що як большевики, так і українці є твором німецького генштабу для руйнації «Святої Росії», тому кожний чесний російський вояк мусить боротись проти руїнників.

Ми віддячилися тим, що передали декілька примірників нашого «Гайдамацького Заклику». Шкода, звичайно, і цих декілька примірників, бо звідтам до нас ані один охочекомонний не прийшов, але чемність за чемність.

До вечера 20-го виправив я на перестанок Акимівку 3-й ешелон, який мав вивантажити там наші стежі, щоби унеможливити розпорошеним ворожим частинам прорив між тою стацісю і морським Елан Загачським лиманом, що на захід, бо Республиканці намагалися ізолювати Чонгарський остров.

Я вислав 3-й ешелон не тому, що в 1-му був штаб, а тому, що в 3-му була 3 сотня, яка найбільше робила клопотів щодо взаємин з білими росіянами. Вони найбільше їх зачіпали, вступали в розмови, які неминуче доводили до сварок. Решта полку, хоч і дивилась вовками на білу Москву, може більше як 3 сотня, але розмов уникала, а просто лаялась, коли ті до них зверталися. А «чорна скорострільна команда» — так тепер звали себе «Кольтисти», — побачивши когось у погонах, тільки сердито і презирливо спльовувала та, покладаючи руку на шаблю, відганяла всяку охоту до розмов.

Німецькі піхотні відділи ходили по цілому місті, зокрема густо в нейтральній, вузенькій зоні, та намагалися запобігти сваркам у самому їх початку.

У ночі 20-го прийшло від 3-го ешелону повідомлення, що Республіканці проскочили через Сіваш та порядкують уже в Джанкой (вузлова стація за Сівашем). Проскочили вони, зголосившися як відступаючі ешелони червоних, і наробили серед оборонців такої паніки, що ті кинулись у розтіч, хто куди.

Ранком 21. дістав я від німецького командування стації перепустку для 2. свого ешелону. Ці перепустки поставив чогось, як умову, німецький штаб. Я просив перепустки і для останнього ешелону. Обіцяли дати, коли буде вільний зал. шлях, але раптом о 9 годині ранком викликає мене до себе генерал Кош і каже, що я мушу спинитись не лише сам з тими ешелонами, які є в Мелітополі, але й повернути ті мені підлеглі, що вже виїхали, бо німці мають підтримати українську піхоту, а українська кіннота потрібна, щоби порядкувати в запіллю, де можуть дати раду лише ті війська, що знайомі з місцевими умовами. Я заявив йому, що це не є можливе до виконання, бо ті мої ешелони, що вже вийшли, долучили до своєї піхоти, тому відсутність в бою, який ведеться, немислима, до того ж маю невідкликаний наказ української команди йти на підтримку піхоти і моє неприбуття може зіпсувати всі бойові розрахунки.

Це трохи спантеличило старого вояку і він сказав, що він мені дістане від моєї команди наказ залишитися. Еге-ж, побачимо.

Негайно шлю наказ 3. ешелонові вирушити далі на Чонгар і в Джанкой, де треба вивантажитись; обов'язково не дати змоги зноситись телефоном чи телеграфом німцям з Джанкой, а Болбочана поінформувати про те, що сталось і що я рву його зв'язок з німцями, за що беру всю дальшу відвідальність на себе, а йому розв'язую руки. Другому ешелонові наказую без мойого доручення не виїздити та використати німецьку перепустку аж до Джанкой. Першому ешелонові, що став останнім, бути на поготівлі до виїзду. Другий ешелон прогуркотів перед самим носом Коша, який йшов на телєграф і я страшенно виправдувався, що не поспів передати його начальникові, дуже горячому, наказу залишитись, а він вже мав перепустку.

Годину стукає по телєграфу та лається по телефону бідолашний німецький штаб і ні відповіді, ні нічого, в я стою у Коша над душею і кажу, що якщо не буде висланий мій ешелон, то, мабуть, пропаде моя артилерія, бо очевидячки шлях кимось захоплений, а гармати з дуже малим забезпеченням. Пан генерал не знають, як викрутитись, ось і нехитрі, бо якби сказано було просто: не пущу, так і ми балакали би просто по військовому.

Тутки, що йому робить? Радить Кошів начальник штабу вислати два німецькі бронепотяги та два ешелони, щоби прочистити шлях. Добра рада принята, але на все є відповідь. Прикликую механіка чергового паротягу та злучників і кажу їм помилитись та причіпити паротяг замість до німецького до нашого ешелону, а начальникові стації не помітити помилки. Це ж все свої люди.

Поки приготовляю все, вже виїздить перший німецький бронепотяг, а за ним ешелон; за 30 хвилин піде друга пара, чи вдасться? На щастя, наш ешелон стоїть через тор від німецького, а між нами один порожняк. Гайдамацтво все поховалося так, що ешелон, як вимер. Бачу, йдуть два паротяги — один маневровий маленький, так звана «кукушка», другий справжній. «Кукушку» чіпляють до німців, справжній до нас.

Відходить німецький бронепотяг, а за ним по сигналах зі стації гордовито сунемо ми.

Тепер питання: чи налагодила перша пара німецьких потягів зв'язок між Акимівкою та Мелітополем, бо на першій наші хлопці зняли та заховали апарат. Як не налагодили, то ми виграли, бо не дадуть знати, що позаду їдуть не ті, що треба. Щоби побільшити свої шанси, спиняємось у полі та ґрунтовно рвемо всі проводи, — очевидячки, піде це на рахунок червоних, яких тут може дещо і тиняється.

Під'їздимо до Акимівки — стоїть бронепотяг. Вискакую до команданта його та рішучим тоном кажу, що маю наказ рушати далі, не спиняючись, і наказую негайно донести про мій прохід генералові Кошові (донести без проводів) та повідомити українську команду, що я їду.

Поділало. Командант панцирника ніяковіючи докладає, що зв'язку з ніким не має, та питає, як з німецьким ешелоном. Кажу, що йде зараз за нами, і даю рішучий наказ приспішити з наладнанням зв'язку, а самі, скільки лиш паротяг може, гонимо далі.

По дорозі ще раз псуємо дроти і без перешкод серед темної ночі приїздимо в Арчакун (беру стару назву стації, а не російську, большевицьку — Риково). Чонгарський міст довго не хоче пропустити на Джанкой: не має вільного шляху, а з Акимівкою попівночі усталився зв'язок і Акимівка просить приняти бронепотяг і ешелон. Відповідаємо через начальника стації, що тори забиті, бо стоять аж три ешелони, один з яких задержаний український. Вимагають німецького телеграфіста. Виручає один з галичан, який, на щастя, є телеграфіст, і Акимівка заспокоюється.

Досвіта 21-го пускає нас Джанкой і ми їдемо шляхом, з якого по обидва боки видно води Сівашу, переїздимо довгий насип і Чонгарський міст. Це ж більше як година такої їзди. І як це так зручно проскочили наші Республиканці…

Нарешті солончакові простори, степи, вкриті серпанком ранішнього туману. Ось стація Джанкой з містом напівєвропейським. Тепер вивантажитись і кінець.

Та це лиш так гадалося, а дійсність вийшла інша. Прибувший як перший 3-ий ешелон поспів звантажити лишень «Партизана», який ішов від Мелітополя знову з ним, два легкі авта та 4 сотню. Решту не дали вивантажити німці, які, підійшовши з бронепотягом до ешелону, загнали його в незручний для вивантаження кут. Те саме зробили з другим ешелоном і нас зустріли також та без ніяких розмов загнали в кут поруч з іншими нашими двома. Четверта сотня і «Партизан» пішли до своєї піхоти, а авта заховалися в місто, звідки прислали зв'язкових.

Усю цю рішучу акцію провадив якийсь сотник німецького генштабу, коло якого крутився Отто Кірхнер, ось той видавець з Петербурга, російський буржуа, в однострою німецького поручника. Він найбільше лаявся по-російськи та клопотався.

Ну що ж, побачимо. Шлю Григоріїва автом вияснити ситуацію Болбочанові та з ним умовитись, що і як, а самі починаємо думати, як наладнати справу. Аж тут над'їздить ще німецький ешелон, знайомий панцирник та генерал Кош злющий, презлющий. Кличе мене і загрожує всіма карами за невиконання наказу. Зразу збиваю його з тону і кажу, що він може мені загрожувати лише за виконання наказу української військової влади, який, може, й розійшовся з його наказами та з бажанням німецької військової влади; його право і обов'язок мені протиділати, але як вояк він не може мене обвинувачувати за невиконання наказу.

Пробує генерал посварити на мене за неетичність мого поведення, але я питаю його у вічі, а чи він мені правду казав у Мелітополі? Він змовкає, а потім, подаючи руку, каже: «А тепер я вам просто кажу, полковнику: не пущу вас вперед, а зокрема на Сімферополь та Севастополь і край». Я кручу, як можу, силкуюсь доводити, що попереду бій, що наші вмирають, що нам ганьба сидіти в ешелоні і т. д. Старий червоніє, стирає піт, але рішуче каже — ні, та радить іти до ген. Натіїва, який приїхав з одним із ешелонів.

Знаходжу наш штабовий вагон з ген. Натіївом і зі штабом. Нарікаю на німців і питаю, в якій мірі треба йти на конфлікт з ними і в чому в дійсности справа.

Натіїв каже мені, що річ головно у фльоті, яка по відомостям нездатна вийти у море, та у приєднанні Криму, як автономної складової частини, до України. Німці не хочуть дати піднести на фльоті український прапор, бо тоді він не буде їх здобичею та хочуть просто окупувати, а може й анексувати Крим, тому, мовляв, що там населення мішане і є чимало німецьких кольонистів.

Щодо вказівок, як далеко йти на конфлікт з ними, то він дати їх не може, тільки може сказати, що той, кому пощастить виконати розпорядження Уряду та врятувати фльоту, буде мати велику нагороду, а його ім'я запишеться в золотій книзі української історії. Ну, останнє можна сказати лише хлопцям та недоучкам, бо ми самі з академії і добре знали про методи Наполеона та інших полководців.

Тому, щоби не було сумніву, що я все добре зрозумів, кажу твердо: — «Значиться, наказ здобути фльоту?» — «Так», — каже Натіїв. — «Ну, й досить, а чи попаду в історію чи ні, то менше з тим, бо і так нагороди знесла здається Центральна Рада».

«Є наказ, подбаємо цілим полком про його виконання».

Вертаю до себе. Нова халепа. Між ешелонами мітінг, переважно к чорні кулеметники, ну і звичайно Божко. Йдуть до мене і останній каже: «Батьку! а чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А чи то наша, своя, під доброю охороною? Чи, мабуть, у нас війська забагато, а землі замало?»