Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Висланий вперед антошдділ підготовив відпочинок для полку і доніс, що в Решетилівці перебуває і штаб нашої дивізії, який висів тому із вагонів.

Я зголосився в отамана Натіїва та мусів вислухати докори за це, що задержався у місті Хоролі, бо тепер німці напевно увійдуть скорше в Полтаву.

Я заспокоїв отамана, що ми вспіємо бути першими, якщо Москалі не зашвидко повтікають з Абазівських позицій.

Розпитував Натіїв також і про настрої в полку та між іншим запитав, чи гайдамаки дістали платню за квітень. Далебі, і штаб полку і гайдамацтво позабули про платню. Харчеві гроші або видавалося на руки сотенним, або виплачувалось мешканцям, одяг здобував полк і т. д. Довелося сказати, що грошей більше чим досить, але не було часу подумати про складення відомостей. А чи не має невдоволення серед гайдамаків за це, що не дістали платні — спитав отаман, — бо піхота Запорожської дивізії, зокрема Республиканці вже виявляли невдоволення затримкою платні, а штаб не мав грошей, щоби всім виплатити; чи комендант Гордієнківців не був би такий ласкавий позичити для штабу 80 тисяч карбованців, яких не достає.

Трохи здивований такою формою звернення, попрохав я лишень наказу передати такі а такі суми штабові дивізії та видати відповідне поквітування.

Очевидячки, щось зміркувавши, один із ад'ютантів штабу доклав отаманові Натіїву, що добре було би, коли б командант кінного полку надіслав потрібну кількість верхових коней для старшин штабу.

Дякую! це значить залишити без коней майже цілу сотню. Отже, не чекаючи розпорядження, довелося з'ясувати панові, як тоді звали осаулові, що гроші це справа господарча і від них успіх кінного бою мало залежний, а кінь то це головна зброя кінноти. Врешті штабовці в часі війни мають залізниці, телефон і олівець, а коні тільки забиратимуть місце непотрібно в ешелоні і треба буде для них окремих возів та ще доведеться турбуватися, щоби не скалічіли при довгому перебуванню в возі. Так і обійшлося без приділу коней.

На ранок 30.ІV. (Правильно, 30.ІІІ. — В. С.) забухали вистріли в стороні Абазівки, і Гордієнківці рушили на ці згуки, щоб виконати наказ і заняти першими Полтаву.

Довго йдемо шляхом, що тягнеться по верхах горбів, і нарешті перед нами відкривається ціла панорама бою.

Залізничий шлях віл Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже. зручно маневруючи по ньому шляху, курять гри російські панцирні потяги — між ними і «Заамурець» і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка огневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги.

Для німців ситуація ускладнюється тим, що високі горби, по яких проходить шлях, дуже повільно спускаються до води і не дають зручних позицій для гармат, яких москалі мають таки чимало. Ось і тепер німецька батерія стоїть майже на відкритій позиції і то ледви досягає до панцирників, а її обстрілюють якісь польові гармати, що ледви виблискують своїми стрілами за хуторами того берега.

Ну, маємо ще час. Спиняємось у якихсь то хуторах при шляху, висилаємо стежі в сторону правого німецького крила і спокійнесенько росташовуємося на відпочинок; хай собі німці на здоровлячко б'ються, ми зберемо сили на рішучий мент, тим більше, що ми знаємо, що друга бриґада німецької кінноти теж затримана поганими шляхами та переправами і нині до Полтави не дійде.

Вже під вечір перейшли нарешті німці через потік, і підняли на прощання велику стрілянину російські панцирники. За цей час до полку підійшов і наш старий знайомий "Партизан", який, довідавшись, що ми проходимо Решетилівку, вивантажився та приїхав собі до нас, де несподівано знайшов базу в нашім автовідділі. Щойно німці подали коноводів, ми були вже коло переправи на греблі недалеко спаленої стації та почали переходити через неї, зустрічаючись з німецькими кінними відділами, які переходили назад на західний беріг річки, залишаючи на східньому березі своїх наколесників. Тактичне правило, що для кінноти: «Ін дер нахт кайне шляхт» (в ночі ніякого бою), тут дотримувалось, тому до нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли — «у Полтаву». — «Але там ворожа піхота»… — «Проженемо»! Очевидячки, він вирішив, що ми просто переходимо на сторону ворога, бо за нами пішла на пристойній віддалі німецька стежа на гарних конях.

Перейшовши німецькі сторожі та виславши свої стежі вперед, посуваємось у западаючій темряві далі, поки у п'яти кільометрах від Абазівки наші стежі не спинив крісовий вогонь.

Пробує уговкати його та пропустити нас далі «Партизан», але з ним починають балакати скоростріли, а тому і він відходить.

Зимно. Із хмар, що закривають майже ціле небо, починає політати сніжок. Шукаємо захисту у повнім бойовім поготівлю в якихсь хуторах, широко роскинених попри шлях. На самому шляху притулився до близчого хутора «Партизан», а недалечко від нього штаб. Німецька стежа, побачивши, що ми почали з ворогом бій, зголосила про це в штабі для зв'язку.

Місяць, що ще час до часу виринав із-за густих хмар, тепер зник зовсім, а до того сніжок став політувати рясніше. Наші стежі кінно та пішо почали шукати якоїсь щілинки у ворожій сторожі, щоби проскочити на зади, і тому постріли тріскали безнастанно по одному, по два. а то й цілими рійками. Наш телефонічний відділ починає шукати зв'язку, залучуючись до дротів, які йдуть попри шлях. Дзвінок апарату слабо тріщить у хаті та за кілька хвилин телефоніст каже: «Маємо з кимсь сполучення, батьку, — але голос жіночий».

Беру трубку і чую заспаний жіночий голосок: «Хто це нарешті?»… Балакає з пересердя по українськи, мабуть, що й наша. — «Хто говорить?» — Полтава-центральна, а Ви хто?»… А ну спробую: «Козак з Лугу». — «Хто?» — «Козак з Лугу»; залучився випадково у ваш дріт в степу». Коротка павза, а по тім радісно хоч і стиха: — «Невже наше військо?» «Так, панночко, справжнє українське, завтра будемо вже в Полтаві — «Почекайте, подивлюся, як наш дурень»… довга павза, а потім знову той же голос: «Тут у нас москаль вартовий, дякуючи Богу хропить. Вони все вивозять за Ворсклу, дуже поспішають, міст на шляху нафтою политий і соломи поклали і цей ще на залізниці зірвати мусять. У нас тутки в Полтаві є і свої червоні козаки, може, хочете когось з них до телефону покличу»… — «А це безпечно, панночко»? — «Та свої ж люди!» — «Ну то кличте». Чекаємо при телефоні, але скорше чим прийшли від червоних козаків, почав хтось балакати в осередній (централі) російською мовою. Цей грубий голос командним тоном рішучими виразами, приправленими «гарними словечками», наказував комусь то; відповідь ледви було чути: «Прискорити евакуацію майна, яке мається, вантажити у потяги лише за Ворсклою, підготовити гарматні позиції за Ворсклою, щоби прикрити спалення та висадження мостів, не давати воякам вештатись по місті, припинити бешкети та піятику. А наприкінці вже цілком гостро і загрожуючи карами наказував червоному козачому полкові обов'язково та негайно вивезти його майно за Ворсклу та пам'ятати, що вони є бойова частина, а не міліція, яка має лишень забезпечувати спокій мешканців.

Нарешті голос змовк, і щойно по довшому часі знову почувся знайомий жіночий: «Гальо! Гальо! Пугу! — Чули!..»…Дякувати, чув.» — «Це з їх штабу»…

Ще за деякий час тим же окликом «Пугу» викликає нас якийсь чоловічий голос, який зголошується як представник «Червоних Козаків» і довідавшись, що з другого боку командант Гордієнківських гайдамаків ставить низку запитань: «Чи справді є з німцями українські військ»? Чи роззброюють німці та чи відсилають на інтсрновання українські червоні відділи? Чи є влада Центральної Ради, чи її розігнали німш? Чи не починають німці протидемократичні реформи? Діставши відповіді на всі ті запитання такі, які ми могли дати, представник «Червоного Козацтва» сказав, що він усе передасть полкові та змовк, а ще через деякий час його заступив представник місцевої самоуправи, який дуже просив прискорити наше прибуття та запевняв, що «Червоні Козаки», якщо не перейдуть на наш бік, то у всякому разі не будуть йти проти нас, а тому просив здержатись від усяких ворожих виступів проти них, переказавши, що цілий полк має шапки чорні з червоними верхами.

Останнє звідомлення передано зараз по сотнях. Поки почалися ці балачки, наші стежі надармо намагалися перейти ворожу сторожу, але все ж таки виявили, що її ліве крило кінчається понад глибоким яром два кільометри на південь від шляху. Вже після півночі щось коло другої години привів гайдамака з правої стежі чотирьох вершників селян з села Мачухи, які їхали відшукувати українські війська, щоби допомогти їм обійти російську сторожу та провести ярами до Полтави. Селяни ці підтвердили те, що в Полтаві йде спішна евакуація, що «Червоні Козаки» не хочуть відходити та що деякі з них, щоби не бути примушеними до відступу, переховуються в Мачухах. Ця несподівана поміч дуже придалася, а тому полк негайно почав збиратись в похід.

Третя сотня з «Партизаном» залишилася на шляху, маючи за завдання увірватися в Полтаву попри двірець, вози і автомобіль мали лишитися в Абазівці. Третя сотня мала держати зв'язок з німцями, щоби вони не довідалися про наш маневр; їм ми пояснили наше перебування бажанням відійти зі шляху, по якому на ранок мають наступати німці з тим, щоби вчасно заняти вигідне вихідне становище. Коли наші провідники з Мачухів довідалися, що з нами підуть і гармати, вони похитали головами та сказали, що шлях провадить по таких крутоярах, що де-не-де і з коня злізти доведеться, а гармати не пройдуть головно тому, що місцями шлях ще завалений нерозставшнм снігом. На це ми їм відповіли, що гармати гірські, а тому пройдуть.

Ми рушили вузенькою польовою доріжкою серед все то більшої темряви, бо місяць зовсім закрив хмари, які, слухняні змінившому свій напрям вітрові, почали тягнути майже в той бік, як і ми, на південний захід.

Чую, як Андрієико відстав — іде коло сотень і щось говорить трохи нервовим тоном:

«…Брати Гайдамаки! Ось тут під Полтавою доведеться нам битись тут, де славний кошовий Кость Гордієнко, ім'я якого носимо, поразки та зневаги зазнав, де наших дідів Запорожських на прнказ лютого Петра катовано і мордовано. Помстити мусимо за все, почислитись мусимо з ворогами за поневолення Українського Народу».

Доріжка повертає поміж широко в безладі роскинсннмн хатами в долину до яру. Де-не-де великі плахти нсстоплсного сніп' вкривають яр і доріжку.

Злізають гайдамаки з коней, спускаються в долину, прив'язують коней та виходять знову на гору і на руках спускають гарматки, набойові скриньки і скоростріли.

Між тим селяни з Мачухів стукають до хат і швидко місцеві спішать з допомогою при спусканню гарматок. А вітер гуде і з плачем несеться яром, ніби стогін необчисленої юрби, яку жене кудись тяжка недоля; як відголос цих згуків чую, як співають притишену, півголосом пісню: «Облягає москаль січу, таборами стали»… Це не витримали скорострільні при тому кулеметі, де був Божко.

Йдемо деякий час низом яром, куди протікає потік, і, як почало сіріти, знову підходимо в гору, вилазимо з яру і провідник селянин каже: «Звідси вдень вже і Полтаву видко».

Полк підтягається, впорядковується, вперед йдуть нові стежі, а вітер збиває в чорну хмару всі хмари, що ніс із заходу, і ця хмара як непрозора завіса стоїть на східньому краї неба, не даючи змоги виглянути сонцю, яке лишень червонить окремі білі вже хмаринки, що ще не перелетіли через Ворсклу і поспішають над нашими головами, химерно граючи красками. «Далебі як привиди» — відзивається потихо десь коло мене Андрієнко. «На тому березі, певно, дощ із градом», — каже селянин з Мачухів.