Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щойно хотів я їхати далі, як знову пригнав післанець від німців: чому перестали стріляти наші гарматники від інституту…

Іду туди, а назустріч мені темною довгою велетенською гадиною вповзує до Полтави, тулячись попід будинки в сторону Ворскли, німецька кінна бригада.

У Алмазова погром: ворожі гармати намацали позиції наших гарматок, навалилися на сад, вивернули пару дерев, поторощили пліт і приневолили наших міняти позиції, звідки і перерва вогню.

Німецькі команданти довго орієнтуються та ведуть розвідку, а вся кінна маса стоїть спішена, витягнувшись вздовж вулиць попід будинки, які криють від ворожих стрілів.

Знову переконуюсь, що тактика наскоку не є, очевидячки, ознакою німецької кінноти після війни та вся та психольогічна праця, шо проробили їх письменники, щоби цю тактику припинити, очевидячки, пішла на марно.

Нарешті виїздять дві їх батерії та приєднуються до голосу гайдамацьких гарматок, що давно вже почали стріляти з нової позиції. Густі спішені розстрільні заповнюють весь беріг Ворскли, а одночасно наша піхота вже підійшла до залізничого мосту на північ від міста, та її гармати припинили ворогові можливість відходити на північ. Це вирішило справу, і стрілянина з Полтави-Харківської змовкла.

Бій скінчився. Добича дуже велика — щось коло 1500 возів, повних майна, багато майна на стації. На самій стації та коло неї біля 150 вбитих і важко ранених, але і на цій стороні не обійшлось без втрат, зокрема дісталося німцям в останній мент, коли вони висунули під вогонь ворожих гармат і крісів свої густі розстрільні.

Львів. 1928.

Накладом видавничої кооперативи

«Червона калина».

Частина III

І. На постою я Полтаві. Співжиття з німцями. Розмова з ген. фон дер Ґольлом. Дальший похід вперед

Більшість полку розташувалась у Полтаві, в Кадетському Корпусі, лише гармаші Алмазівського дивізіону спробували залишитись в «Інституті благородних дівиць», але звілтам їх скоренько таки викурили, бо начальство Інституту підняло галас про неможливість сусідування інституток з гірськими гарматами та ще з гайдамацькими.

Ще не влаштувалися ми як треба, а вже нього дня почали заходитись коло дальшого впорядкування та головно обмундурування полку. Самі тільки шапки не були ще одностроям, а відсутність його шкодила нам під час ведення правильного бою, не даючи можливости відрізнити своїх у очах німців, які, звичайно, не могли зрозуміти, шо не однострій робить вояка вояком, а щось інше.

У Полтаві були величезні склали майна на «Шведських Могилах» (район бою з 1709 року), от туди ми й вислали наші вози, щоби дістати потрібні речі, поки ще не візьмуть їх «під охорону» німці. Умова умовою, але не дивлячись на те, що українська кіннота першою вскочила в Полтаву, перша вела бій за стадію «Полтава Харківська» та першою, переправившись у човнах, була на цій стації, нам не жотжть німці визнати навіть права взяти так потрібні нам сідла та набої для гірських гармат, а за дві справних гірських гарматки, які були на Абазівці, ледви не довелося з німцями битись.

Наш поспіх був виправданий і вечером підійшли наші вози повні темно-сірого сукна на чемерки, чорного на штани, зі всім приладдям для шиття, навіть з двома кравецькими машинами. а наша піхоті на Другий день мала таки мороку з німцями, які встигти віяти все під «надійну охорону».

Тому, шо ми не мали при полку ніяких засобів, щоби пошити однострої, довелося мобілізувати близчих кравців, я до того прийшов на допомогу Кадетський Корпус, поставивши до нашого вжитку свою майстерню.

Який саме шити однострій, довелося рішати самим, бо ми не знали, чи був якийсь відповідний однострій затверджений Центральною Радою, бо досі користувалися всі давним російським, лише з іншими відзнаками; Ось і вирішили полковою громадою шити трохи модернізований одяг реєстровиків кінця 17 та 18 віку — синій, легкий куцан, краями зі золотим гальоном, чорні штани типу «бриджі» — вузькі у коліні, широкі вище — як найблизчі до українського типу і зручні для їзди. Замість плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з таким же гальоном. Доволі гарно і практично. Лище гармаші виломились з полкового зразку та пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і захисні куцани, а замість чемерок зареквірували десь бурки, на які довелось таки видати реквізіційні посвідки.

Як не спішили ми з одягом, але все-таки до дальшого походу з Полтави всіх одягнути не вспіли та лише під Карлівкою були вже всі в одностроях, які привезено з Полтави.

За ті три дні, що були ми в Полтаві, звичайно, було важко розібратися в настроях тамошнього громадянства, але треба зазначити, що громадське життя Полтави не було так знищене та порушене, як інших міст. Цивільна влада не припиняла своєї діяльности, а тому, не дивлячись на приявність великої кількості своїх та чужих військ, порядок внутрі міста підтримувався місцевою міліцією.

Місцеве самоврядування поставило навіть вимогу, щоби всі реквізіційні посвідки були ним стверджувані.

Не знаю, як інші частини, але ми охоче підпорядкувались цій вимозі, бо вона знимала з нас частину відповідальности у недоцільності чи перебільшенні вимог.

Дуже цікаво було порівняти відношення населення до нас тут, у Полтаві, з тим, що бачили ми в Києві, Лубнах і Хоролі.

Цей «Кадетський Корпус», який, докладаючи до нього мірило Києва, мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лиш відчинив нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише українською мовою, але й про українське визволення та про українську самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків навчилися розуміти ріжницю між пснхольогією російського та українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього, бо дійсно т. зв. «червоне козацтво» було головно тим чинником, що вдержував лад у місті, а ті з большевиків, які признавалися до українства, були більш терпимими щодо місцевого населення. Цікаво, що «Кадетського Корпусу», де був чималий відсоток шляхетських дітей і тому числився гніздом контрреволюції, не займав ніхто, а тому юнаки, яких жовтнева революція захопила в мурах корпусу, не лише залишилися в корпусі для продовжування навчання, але й виховувались попередніми наставниками на старшин.

Але якої армії? Це питання для мене особисто залишилося досі невирішеним.

Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполет), які також зняла із них революція, юрбами бігали коло гайдамацтва слухаючи із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима дивлячись на суворі обличча та на голені з оселедцями голови. (Мода на оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацьюго Коша в Полтаві, стала вже такою міцною, що перетворилася майже в традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цієї моди раніше кепкував).

Цікаво, скільки було тих 10 до 17 літних хлопців, яким їх переживання так запали в душу, що штурхнули їх на шлях чи то «жовто-блакитної контрреволюції», чи то «большевизму другого розряду», чи то «мазепинщіни і сепаратизму», чи то «Шумскізму» та «шовіністичних ухилів» як звуть цей шлях його вороги, — ріжних напрямків, приноровлюючи ці назви до ріжних груп суспільства.

Поза межами «Кадетського Корпусу», з яким, річ ясна, ми найбільше мали стичносте, можна теж було помітити загально прихильніше відношення, як у Києві, що у великій мірі залежало від самої поведінки українських військ. Свідоме українське громадянство зустрічало нас щиро, із бажанням допомогти нам, але зараз же ховалося в закутки, коли почуло від українського вояка — російську мову; або спостерігало прикмети давнього російського офіцерства. Навпаки деякі верстви російського чи «малоросійського» населення Полтави просто розцвітали, чуючи з уст українського вояка «общепонятну» мову; вони змінювали похмурий вигляд обличча на радісний та починало розмову про «спасєніє атєчества» від «большевікоф» чн навіть «соціялістоф».

Щодо робітничих верств населення Полтави, то їх відношення до нас було різноманітне, залежно від національних та соціальних моментів; деякі з них помагали нам в праці при оборудованні переправ, готовили одяги, тільки нарікли, шо в українських військах ще доволі багато всякої «офіцерні», і це були ті, що розбалакували по українськи; інші лише позирали на нас похмуро, а з їхніх випадкових уривчастих речень почувалося прадиву ненависть, і це були москалі.

Українці, що їх закликано до пошиття одностроїв для полку, спершу налякались, але побувши з нами та побалакавши, заспокоїлися і почали ділитися своїми сумнівами та вражіннями. Ці дрібні ремісники були найбільш зацікавлені можливістю заробітків по нових українських установах, тішилися тим, що нова українська армія потрібуватиме нових фасонів одягу, що з українською владою прийдуть певно і нові фасони одностроїв для урядовців і будуть заробітки.