Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго з'ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія, що все зло від неї, а потім починає роспитувати мене про справу творення українського війська, про український рух і т. інше. Цікаві для пояснення дальших подій ці запити поважного та впливового тоді генерала. Він щиро говорив, що тоді, коли в німецьких таборах полонених почали творити українські війська, він числив цю акцію шкідливою з двох причин: по-перше, це протимонархічність цеї акції, бо, на його думку, можна боротись проти держави, а не проти форм її устрою, зокрема спираючись на «деструкційні» групи; по-друге, він уважав український сепаратизм військово-полонених лише східними хитрощами, щоби покращати свій матеріяльний стан, тому він і цікавий знати, чим викликано українське відокремлювання в російській армії, чи не є і воно з царини східних хитрощів. Так і здавалось, що він поставить справу руба та спитає: чи не стали ви українцями, щоби ми вас просто не завоювали, а прийшли ніби то покликані.

Дуже уважно роспитував про ті угруповання російських старшин на Кавказі, про які лишень ходили чутки, та які німецькому командуванню і симпатичні як групи, що стремлять до привернення правного ладу, і несимпатичні, як ті групи, які є представниками протннімснької акції з боку Франції, а головно тої проклятої Англії, Бог би її покарав. Чи не вважаємо ми, українські команданти, доцільним якось переконати і ці групи, щоби вони пішли виконувати евої «святі завдання» за допомогою німців, а не рсспубликанської Франції чи зрадливого англійця.

Важко було щось довести інакше цьому воякові, який вирішив згори, що все порядне в Росії, а також на Україні, і проти революції, та що уся між цими групами ріжниця є лишень в тому, з якою зовнішньою силою вони думають привернути «лад», з німецькою чи англьо-французькою.

Мої пояснення ріжнинь у соціяльній структурі народів українського та російського, з'ясування справжніх перводжерел українського незалежництва, не находять розуміння, та генерал кличе на допомогу двох штабовців, які беруть мене вже на формальний допит, аж записники повиймали. Страшно стає від цих спільників, які добачують в Україні та розуміють її лише як територіяльно-економічну цілість, а в Росії тільки простір, що затроєний «революційною анархією», у відповідях українського старшини шукають шляхів, як цю «отрую» витравити, і дещо тому здивовані, що цей старшина уважає революцію закономірним процесом та намагається переконати їх, що німцям цього процесу краще не зачіпати, бо лад на українській території заведеться сам від себе, якщо сили народніх мас будуть розв'язані від чужонаціональних впливів. Даремно навожу свій полк як приклад витвору цих сил. Відповідь одна: Ви старшина ген. штабу і лише Вам завдячує він своє обличча, не дивлячись на це, який його склад, хоча б в дійсності так, як ви кажете, він складався з революційних елементів. «Історія кінноти, це історія її вождів» — висловлює генерал фон дер Ґольц погляд, відомий ще з часів найманої ляндскнехтчини та вербункових військ. Ну, як йому доведеш, що коли б не було чудового матеріалу захоплених революційним запалом французьких рубак та горячих польських патріотів, то не було би ані геніяльного Мурата, хоча і мало тямущого, ані Самосієри.

Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї є і племінник творця «Фольк ім Ваффен» — фон дер Ґольц молодший.

Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору — пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: «Гей на горі там женці жнуть». Слова ніби теж українські, але щось невиразні.

«Підемо, подивимось, як молодь веселиться», — каже фон дер Ґольц… Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором.

«А дивись, батьку, як українізуємо німців!» — каже Григоріїв, посміхаючись. «Покинь, Олексо, шкода пісні!» «Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт — нох айнмаль!..» «Кей! толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!»…

Олекса люто лається, поправляє, і хор починає так-сяк вирівнюватись, а фон дер Ґольц, із веселою посмішкою старшого, дивиться, молодь веселиться.

Прошу отамана Натіїва відпустити мене. Треба їхать до своїх, на той беріг Ворскли, щоби хоч трохи поспати перед вимаршем. Та куди там! Навіть чути не хоче. Мовляв, незручно, коли німецькі старшини ще тут. Це вже така стара військова традиція. Що ж діяти! А німці попивають собі лікери та веселими очима дивляться, як гуляє молодь.

Вже стало сіріти, коли по полтавських порожних вулицях ішов дивний відділ. Попереду декілька старшин гайдамаків, а за ними дещо похитуючись німці. Перед німцями висока постать Олекси…

Дзвінко відбивається від стін, ніби мертвих будинків: «Кей! толіною, кей, целєно-о-о-ю коцакі ітуть».

Пригадується ота пісня, як то було в Києві, коли під час боротьби подавали ми нею гасло, що йдуть свої.

Погано чогось стає. І чого Олекса вигадав цю дурницю. Похмурі обличча гайдамацькі, ніби теж таке думають…

Та ось вже і долина Ворскли, повита туманом-мрякою — пофоркують гайдамацькі коні та здригаються, ніби тонуть. Німці кричать «гох» і залишаються з Олексою Григоріївом у Полтаві. Григоріїв мав покінчити з Корніяшем — господарем, всілякі термінові та безтермінові і позатермінові справоздання. яких вимагає штаб дивізії, та якнайскорше має надігнати нас з набором решти одностроїв.

Ось і наш перевіз через Ворсклу під охороною наших пішаків, ось і хати, села, де по клунях чути, як жують та похрупують коні, де ходять по вулицях гайдамацькі вартові, побрязкуючи зброєю і де на невеличкому майдані стоять візки та гармати під охороною.

Дома та самі! Як гарно…

II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином

Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна, та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху, який проходить низиною.

Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші зв'язкові. Вони же інжініри — уставили вже на ньому кулемет. Механік та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.

Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша піхота, та Конградським. де йшли поки що самі Гордієнківці, але обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для йот зібрані ешелони, Командір Гордітківського полку з пішаками, скільки умістилося на паротязі, та з відділом зв'язку мав виїхати на паротязі до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.

Кіннота вирушила раніше, а за нею запахкав небаром паротяг, весь увішаний пішаками, яких шлики як трехкутні прапорці мають від швидкого ходу по всіх боках паротягу.

Швидко зникають під паротягом рейки, що пробігають мимо телеграфних стовпів, далекі і близькі хати, дерева; проскакуємо крізь завісу весняного веселого дощику, що разом із швидко поспішаючою хмарою перебігає нам шлях, і перед нами стадія Селещина, яка вже лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а пропустивши її, знову лізти нагору до Конграду, обриваючись біля нього в річці Берестовій. Проти самої стації, відокремлений від неї залізничими торами, тягнеться трохи вгору високий пліт з колючим дротом поверху, який відгороджує низку деревляних сараїв з громозводами по дахах, у яких лежить оце дороге майно; широкі ворота зачиняють цей залізничий тор, що входить усередину ошроженого простору. Зменшуючи біг, проходить паротяг вхідні стрілки та спиняється проти стаційного будинку, скидаючи з себе гайдамаків, які швидко займають телефонічні і телеграфні апарати, викочують робочу дрезину та гонять її з вантажем порогів та ремонтного приладдя у бік Карлівки розбирати шлях та лаштувати барикаду на випадок відвідин ворожого бронепотягу. Паротяг став під воду, до нього несуть поповнення, а залізничий персонал стації здивовано дивиться на те, як хазяйнують у них, нікого і нічого не питаючись, ці мов з весняної хмари упавші люди у чимерках, у шапках з шликами, з голеними головами і оселедцями.

Склади дійсно стоять без охорони на ласку Божу. Посилаємо кликати селянських представників, щоби якось цю діру хоч тимчасом заткати.

Зв'язкові швидко налагоджують зв'язок зі штабом дивізії, якому доношу, що я вже на ст. Селещина з відділом пішаків, щоправда, в силі лише 15 багнетів і з одним кулеметом і що за три годині підійдуть кінні стежі, але весь полк наспіє щойно до ночі, бо дороги дуже болотнисті і погані. Звідти мені відповідають, що кожної хвилини чекають навантаження куріня Дорошенківців, який піде під мою оруду. Знову значить організаційна помилка об'єднання мішаного відділу під орудою командіра кінноти. За деякий час включається в умовлений зарані дріт Андрієнко і каже, що вони йдуть дуже помалу, неповних п'ять кільометрів на годину, бо шлях дуже важкий, то глинувато-камінис-тий то розмоклим чорнозем; друга сотня з власної ініціативи пробує прискорити похід, посуваючись залізничим насипом і сухішими стежками, та що тому вже виграла невеликий час і підійде першою.

Поки все це діється, поки веду пертрактації з селом, зв'язкові не відходять від телефонічних слухавок. «Батьку» — раптом каже один із них — «цікава розмова, послухайте». Балакають два голоси по російськи, один — очевидячки близчий, чути добре, другий погано: якесь бурмотіння та окремі речення. — «Що це?» — питаю. «Індукція, не виключили добре. Це Карлівка балакає з Конградом».

Прислухуюся: близчий голос нервово доводить, що не можна рушати на Селещину без панцирника, хоч вона і вільна, бо «кінський запас» з Карлівки утік і бунтує селян, так що не виключена їх ворожа акція, другий дальший, видко головно зі слів близчого, настоює на виправу, щось обіцюючи. А що буде, як цей Карлівський піде? Зі штабу дивізії міжтим передають, що наша піхота, що поїхала на Харківський напрямок, ввязалась у бій недалеко Валуйок, а тому нам належить не допустити ворога на праве крило.

Знову чути пертрактації Карлівки з Конградом, це вже лише умовляються обі сторони про деталі наступу.

Питаю своїх зв'язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те, що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити. В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. — «Готово»?… та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про рішучий наступ на Карлівку, щоби захопити її раніше, заки підійдуть німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ щодо бронепотягів, гармат і т. д. У перерві прислухуюся — мовчать, значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно.

Деякий час тиша в апараті, а за хвилину дуже занепокоєний голос кличе: «Константіноград — гальо — Константіноград» — павза — «здєсь камандір Карлофки і начальнік Карловскаво авангарда», а потім починає доповідати, страшенно нервуючись, що не можна не тільки наступати, але й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще за підтримкою німців. «Нє вєріте? Так нєт, нєт-же, правда! Гаваріл сам палковнік Пєтроф і атдал пріказанія! Я єво голос знаю єщо с фронта, слишал не раз і па телефону і на мітінгах! Нікакаво самнєнія, ето он і єво штаб уже в Селещіне! Надо атхадіть!» Довга павза, під час якої щось далеко і невиразно бурмотить і знову чуємо. «Панімаю, что нельзя атдать Константіноград, но прашу падкреллєнія, іначе атступаю!»