Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.
АЛЕ ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ. Хто думав, що на цьому кінець, той, одразу видно, не бував на війні. Є дещо, що передує плопу і що, відповідно до невблаганної хронології міни, є зловіснішим за всі подальші звуки. Сирена — це первинний досвід. Вона перша серед низки звуків анонсує цілковите жахіття.
Хто потерпає від креативної зацікавленості та хто не боїться жахіття, нехай вийде на вулицю, коли завивають сирени. Побачить неймовірні картини. Побачить, як вулиці порожніють. Побачить хлопця, який біжить із капцями в руці, побачить жінку, яка біжить із заснулою дитиною на руках, побачить сполоханих голубів і знавіснілих псів. Побачить навіть картину, що сюди не вписується: дівчину й хлопця, які йдуть спокійно, вона обіймає його, він усміхається. Побачить первісно чистий відчай. Глядача охопить несусвітня туга. Люди, які біжать, не заслужили на це. Краса туги в її невимовності. Туга виривається з визначень.
Туга, яка накочується, коли завивають сирени, — єдина туга, що надається до опису. У ній — жага визначення.
Коли вулиця збезлюдніє, коли та пара заверне за ріг, треба добре запам’ятати цю картину. Таким буде світ, коли одного прекрасного дня настане День опісля. Немає нічого безглуздішого, нічого печальнішого за пусті вулиці. Порожнє місто — це щось таке, що остаточно втратило сенс. Руїни Мостара не безсенсові, бо в них є люди. Безсенсовість вийшла на вулиці Сараєва після завивання сирен.
ПРО ТЕ, ЯК РЕАГУВАТИ НА РІЗНІ ЗВУКИ. Коли зачуєте сирену, спокійно йдіть далі. Не робіть зайвих рухів. Сирени ніколи не завивали коли треба. У Сараєві п’ятого лютого 1994 року сирени завили о першій дня. У хронології снаряда сирена на першому місці. Там, у житті, завжди приходить останньою, коли вже пізно.
Коли чуєте отой плоп — максимальна обачність. Учіться у тварин. Кицька, очікуючи нападу, вмить смикається, напинається всім тілом і зачаюється. Так реагуйте і ви, почувши плоп. Отже, без паніки, тільки зачаїться та наслухайте наступний звук.
Наступний звук — свист. Тоді ви вже не маєте вибору. Коли чуєте свист, це означає, що за дві чи три секунди буде вибух. У ці миті шукайте найближчого сховку: під’їзд, дерево, яку-небудь діру.
Пошуки сховку наздоганяє наступний звук.
Наступний звук — вибух. Тут є лише два варіанти. Або вас поцілило, або повз вас пролетіло. Якщо вас поцілило, то ви взагалі не читаєте цього тексту й ніколи не читатимете. А якщо повз вас пролетіло, може, і справді придасться. Отже, якщо повз вас пролетіло, у вас уже немає часу на роздуми, вагання та пошуки під’їзду, який вам найбільше сподобається. Тоді ви маєте кинутися на землю.
Усе це триває щонайдовше кілька секунд.
ЗАЛЯГАННЯ. Уже 1992 року усталилася чітка класифікація залягання. Є три способи: сараєвський, соколацький і лондонський. Сараєвський найелегантніший і найефективніший: без роздумів кинутися на землю. Не дивитися, куди падаєш, не розмірковувати, чи це падіння завдасть більше травм, ніж маленький осколочок. Ті маленькі осколочки вбили багато людей. Соколацький спосіб практикували ті сараєвці, які від початку війни мали прямий контакт із Пале. Вони наперед знали, коли буде обстріл, і точно в призначений час, а іноді навіть раніше, ніж долине той плоп, залягали на землю. Звісно, таких мало. Більшість із них — у Пале, і саме вони є причиною нашого залягання. Лондонський спосіб практикували піжони: спершу знімуть плащ, розстелять його, щоб не забруднитися, і тільки потім акуратно вкладаються. Елегантний, проте вкрай небезпечний спосіб.
Навіщо взагалі залягати? Бо ще ніколи так не було, щоб випустили тільки один снаряд. Перша міна завжди була тільки увертюрою до другої. Друга прилітає так швидко, що в людини не лишається часу й на соколацький, що вже казати про лондонський спосіб залягання.
Тільки сараєвський.
ТА МІНА ТІЛЬКИ МОЯ. Один горезвісний вислів блукає поміж нас із перших воєнних днів, і почути його можна в усіх частинах міста, від Добриня до Вратника. «Не бійся, мене не поцілить, моєї ще не зробили». Оце «моя» стосується міни. Той, хто вимовляє цю фразу, демонструє свою впевненість, буцім іще не виготовлено снаряда, який судився йому. По трьох роках перехитровування сербського міномета я доходжу моторошного висновку: жоден із тих, від кого я чув цей вислів, згодом не уникнув своєї міни. Обложене місто не терпить самовпевненості. Хто у своїх монологах уживає форми майбутнього часу, а не каже «якщо Бог дасть», наражається на смертельну небезпеку. Ми не в тій ситуації, щоби будь-що стверджувати. Нічого не залежить від нас. Усе, чого ми забажаємо, якщо забажаємо необачно, завиграшки може обернутися на протилежність. Той, хто каже, що його снаряда ще не виготовили, хто стверджує це без релігійної смиренності, той насправді прикликає свій снаряд.
Якщо це звучить як забобон, то правда одна: хибним був наш минулий, наш довоєнний світ, у якому ми в таке не вірили, а не цей теперішній, у якому життя полягає в розпізнаванні й тлумаченні знаків.
Снаряди — наше прокляття. Ідучи вулицею, відчуваю тривогу, а джерела її не знаю. Урешті серед густих помідорів на котромусь балконі бачу голову хлопчика. Він стоїть і мавпує свист снаряда. Цілковито серйозний, майже набурмосений, стоїть у пралісі балконних помідорів і безжально імітує найгірший свист, який лишень можна уявити. Немає людського нутра, здатного спокійно дочекатися завершення цього звуку і не вивернутися від жаху, ним викликаного. Серйозність і наполегливість, із якою малий взявся за діло, дещо свідчить і про те, чому він це робить, і про його нудьгу, відчай і протест. Із реакцій людей довкола бачу, що ціла вулиця стривожена. Цю його діяльність можна було б визначити як конструктивне бентеження кварталу.
Хлопчик відіграє важливу роль у житті цих людей, бо жорстоко нагадує їм, у якому місті вони живуть.
П’ЯТЕ ЛЮТОГО 1994 РОКУ. Може, хтось і не повірить, але того дня розірвався тільки один снаряд. Епілог: 66 загиблих і 200 поранених. Телебачення називає їх безневинними жертвами, наче бувають і не безневинні.
Снаряд випустили серби з Лукавиці: снігопад припинився незадовго до полудня. День був мученицький. Та війна — найгірший період в історії Сараєва. Той день — найгірший у сараєвській війні. Година після вибуху снаряда — найгірша в тому дні. Чи здатен бодай хтось збагнути, скільки жаху було зосереджено в Сараєві між дванадцятою та першою дня п’ятого лютого 1994-го? Цього не можна забувати. Той день був найгіршим із найгірших. Він має ввійти в усну оповідну традицію. Спершу почекати, доки діти підростуть. Потім обережно розповісти їм, що день був спокійний, що півміста вийшло на вулиці, а друга половина була на ринку, що Сараєво було прекрасне, бо падав сніг, бо не було смогу, тому сніг був білий, що люди розслабилися від тієї краси, що вулиці дзвеніли голосами, вигуками, сміхом, типовими міськими звуками, і що потім, о 12:05, сталося це, і все за секунду змінилося, вулиці заціпеніли, і спершу почали літати легкові «гольфи», а коли вже й цього стало замало, пішли вантажівки, і що вони були перевантажені мертвими, пораненими, пошматованими, що вони везли руки й ноги, голови, і що Джоґо[21] глузував, Караджич зловтішався, і Колєвич[22]тріумфував, і що тут на вулицях люди плакали, а поліція розганяла людей, бо була небезпека нового обстрілу, бо перший снаряд ніколи не приходить сам, але ніхто не хотів сховатися вдома, і що на белградському телебаченні годинами розводилися про підкинуті манекени, що в ООН не знали, хто стріляв, а тут по вулицях ріками текла кров. О тринадцятій годині завили сирени, але знову ніхто не схотів утікати з вулиць.
Треба буде сказати дітям іще дещо: через п’ятсот днів ринок Маркале повторився.
УНОЧІ ШУКАЮ ВТІХИ. Колись я мав звичку трохи поміркувати перед сном. Тепер тільки прислухаюся. Спочатку вдалині, десь по-справжньому далеко, розрізняю ледве чутне плоп. Тоді минають дві секунди, коли не чути нічого. Потім долинає свист. Страхітливі звуки, шлунок рефлективно стискається. І тоді вибух. Укриваюся з головою, розуміючи, що ковдра не здатна захистити мене навіть від холоду, а від осколків тим паче. Потім чую дзенькіт скла, крики й поклики на допомогу. Далі знову настають дві секунди беззвучності.
Тоді знову — плоп.
МИ БІГЛИ ДО СУТІНКІВ
ПАДАЄ ПЕРШИЙ СНІГ. У грудні, коли випадає сніг, тиша стає домінантним звуком. Ані машин, ані трамваїв, жодного поруху. Зворотна еволюція, місто розчиняється до села. Спогади про довоєнне, урбаністичне Сараєво втрачають усякий сенс у рустикальній атмосфері, якою промениться вулиця. Зіткнулися два світи, однаково нереальні. Фата-моргана панує в цьому просторі. Вулицею іде чоловік із тачкою та дитиною. Не-співмірна пара, чоловік і його дитина. Він одягнений без будь-якого стилю: гумові чоботи, робочі штани, куртка цивільного захисту. Розпаровані рукавиці. Дитині щонайбільше три роки, і в цій сценці вона — цілковита протилежність чоловікові: живі, гармонійні кольори комбінезона та шапки з великим помпоном на маківці.
Малий жвавий, веселий, вулиця віддзвонює його сміхом. Зрештою йому вдається вмовити батька й залізти в тачку. Він пищить від радості, коли чоловік штовхає його поперед себе. З вікна будинку, що його минають, на них дивляться двоє дівчаток. Усміхаються хлопчикові, але усмішки в них сумні. Вони віддали б усе, аби й собі опинитися надворі.
Цій сценці до абсолютно сараєвської бракує тільки однієї деталі. По всьому ми пам’ятатимемо лише такі речі. Їй бракує снайпера; він з’явиться за півтори хвилини, коли батько із сином дійдуть до перехрестя, і без жодної емоції спустить курок.
Постріл скинув хлопчика з тачки і розніс йому голову. Батько заціпенів од шоку. Люди розбіглися, та це тільки перша реакція. Не мине й півхвилини, як усі повернуться. Один таксист підібрав малого і на шаленій швидкості зник у напрямку Кошева. Найзловісніша сараєвська картина — «гольф», гучно сигналячи, прокладає шлях до лікарні. Люди зійшлися до батька. Йому вже ніхто не здатен допомогти. Дивиться прямо перед собою й нічого не чує, не бачить нікого. Ще за якусь хвилину від усієї сценки залишається перекинута тачка й кров біля неї. Перш ніж устигне випасти новий сніг, цю кров лизатиме бездомний пекінес. Ще до смерку зникне й тачка. Тяжкі часи, завжди знайдеться той, хто крастиме при нагоді. Для таких на тому світі приготовано місце просто поруч зі снайперами, каже одна бабця. Їй ідеться про те, що байдужість людини, яка спустила курок, і людини, яка краде речі вбитих, має спільну природу. У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто було б за всяку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери.
НІКОЛИ НЕ НАМАГАЙСЯ ЗДАВАТИСЯ ВАЖЛИВІШИМ, НІЖ ТИ Є. У перші місяці всі ходили з акредитаціями: військові, журналісти, поліціанти, перекладачі, Червоний Півмісяць і Хрест. Акредитація не була статусним символом, як помилково здавалося спершу. Статусний символ — це те, без чого можна обійтися; акредитація на грудях сараєвця була екзистенційною потребою, тим, без чого в ті дні справді було ніяк. І тому акредитацій було багато. Містом навіть кружляв анекдот, мовляв, усе тепер так само, як під час зимових Олімпійських ігор: усі вивчають іноземні мови, чекають новин із гір і носять бейджики. Було щось невимовно викличне в цій манії. Маленьке заламіноване досьє з основними ідентифікаційними даними підтверджувало, що його носій дуже важливий для цього міста, що Сараєво не може без нього. Воно захищало від мобілізації, несподіваного вторгнення в квартиру, забезпечувало кожному, хто його мав, відчуття власної важливості, більшої, ніж є насправді.
У певний момент майже третина сараєвців носили ті акредитаційні бейджики. Стількох важливих людей місто не могло витримати. На бейджі йшли останні запаси пластику, а попит був такий, що на вуличних розкладках металеві прищіпки продавалися по п’ять марок за штуку. І народ купував, бо без акредитації можна було потонути в масі безликих, неважливих людей. На війні це може бути вкрай небезпечно. А коли пошесть сягнула піку та своєю всюдисущістю почала позбавляти сенсу саме явище, містом за одну ніч поширилася чутка, що снайпери найохочіше вибирають у натовпі людей із бейджами. Лише за добу чутка охопила простір від Добриня до Вратника, і цього було досить, щоб усі, буквально всі, зреклися своєї ідентичності, погодилися бути навіть менш важливими, ніж є насправді, або принаймні важливими рівно тієї мірою, як їм і належало.
НА МУШЦІ. Часом дивлюся на себе чужими очима. Це очі чоловіка, який тримає мене на мушці, поки перебігаю перехрестя. Мабуть, я кумедний, коли отак біжу. Мій страх смерті жалюгідний; у моєму бажанні уникнути уваги снайпера немає геть нічого вишуканого. Якщо чоловік у мене влучить, це буде цілковито моя провина. Це означатиме, що я не досить добре проаналізував ситуацію.
[21] Рісто Джоґо (1956–1994) — журналіст Сербського радіотелебачення (СРТ) під час війни у БІГ, офіційний голос окупаційних сил, «сербський Дмітрій Кісєльов».
[22] Нікола Колєвич (1936–1997) — боснійський серб, віце-президент Республіки Сербської у складі БІГ Один із найвідоміших югославських шекспірологів, викладач на філософському факультеті Сараєвського університету. Відіграв значну роль у формуванні сербської доктрини етнічних чисток. У серпні 1992 року віддав наказ про обстріл фосфорними бомбами Національної та університетської бібліотеки БІГ, також відомої як Вєчниця (муніципалітет), що призвело до пожежі, цілковитого знищення архівів і руйнування історичної будівлі.