Читать книгу «Сараєво для початківців» онлайн.

— Ваші тексти сповнені сексу й крові.

— Але я більше не пишу про секс.

— Отже, залишилася тільки кров.

ДИЯВОЛ ХОВАЄТЬСЯ В ДЕТАЛЯХ. Правила пристойності вимагають, щоб той, хто їсть сандвіч, запропонував іншому. Правила пристойності поширюються й на того іншого: йому годиться відмовитись від пропонованого. У такий спосіб форми дотримано, а суті не зашкоджено. Сандвіч до останнього шматочка належить своєму власнику. Можна було обійтися без формальної пропозиції, адже відмова, на яку розраховують зі старту, дає той самий результат, що й непропонування взагалі. Але форма є форма, тут важить не сенс, а церемонія.

— Хочеш трохи?

— Мені не можна, дякую.

Отже, у мирний час усе зводиться до осмислення форми. Війна — зовсім інша річ. Війна — це деструкція. Коли розв’язується боротьба за виживання, форма страждає передусім. Коли починають стріляти, власник сандвіча вже не пропонує його довколишнім, бо ж війна і не час для церемоній, натомість довколишні просять у нього самі, бо ж війна, і ніхто не переймається манерами. Тому він їм відмовляє — бо ж війна, не час для принципів. І все знову так само, як у мирні часи, сандвіч лишається тільки йому. Ось воєнна версія наведеного вище діалогу:

— Дай трохи.

— Не дам.

НАШЕ НЕЩАСНЕ ЖИТТЯ. Що означає бути приреченим на нещастя? Це коли людина восени 1991 року, передчуваючи нависле над Боснією лихо, зі стурбованим лицем злітає із сараєвського аеропорту, з літака востаннє кидає погляд на рідне місто, а за сорок вісім годин, щаслива, осяяна небаченою веселістю, приземляється в аеропорту Кігалі[30].

А ЯКИМИ Ж МИ БУЛИ СТРАТЕГАМИ. Ліпше бути дурним, коли треба, ніж розумним, коли не треба. На дверях однієї крамнички досі написано: «ЗАРАЗ ПРИЙДУ». Усе було би гаразд із цим повідомленням, якби його не було написано тоді, коли було написано, — шостого квітня 1992 року.

КАРАДЖИЧ

Я — МУСУЛЬМАНИН, ТИ — СЕРБКА. Зустріч із Біляною Д. Вона художниця. Ми не бачилися від початку війни. Колись годинами розмовляли про Пікассо, про митців-гедоністів і митців-аскетів, про спорт і художню літературу. Безтурботність отих розмов із мирного часу нині здається збоченням. Між цією та попередньою зустріччю ми пережили пекло: тисячі снарядів, убиті поодинці та масово розстріляні, згорілі пошта, пологовий… Історія Сараєва — це історія великих нещасть, які навідували місто: чума, пожежі, війни, Караджич… Тепер нам обом зрозуміло, що розмова не може продовжитися з того місця, на якому припинилася під час минулої зустрічі. Нинішня зустріч просто волає про потребу у визначеннях. Спершу сказала вона: мовляв, гидує всім, що вкладається в межі назви «Югославія», що більше ніколи туди не поїде, що вона — духовно зламана людина, вигнанка. Тоді вже я сказав, що ніколи не буду ненавидіти когось тільки тому, що цей хтось — серб, що в неї немає причин просити в мене вибачення, бо вона жодною своєю думкою не долучилася до вбивств дітей на вулицях Сараєва, що я ненавиджу тільки Караджича, Колєвича й оту її тезку[31], та й навіть тут не певен, ідеться про ненависть чи зневагу. Тільки отак визначивши речі, ми змогли розмовляти далі.

ХТО СТРІЛЯЄ? Кожне місто, навіть не усвідомлюючи цього, у своїх нутрощах плекає малого Караджича. Тому поетів слід тримати під посиленим наглядом. Щойно котрийсь відростить волосся та почне римувати «міста» й «глиста» — ось і він.

Караджич каже, що ми самі себе обстрілюємо. Він належить до не знаної досі категорії терористів, які свої вчинки приписують власній жертві. Коли його поліція на підступах до міста заарештовує якогось автентичного сараєвця, з нього вибивають не інформацію, а зізнання — буцімто ми самі стріляли снарядами по ринку Маркале, по вулиці Васи Міскина, по Аліпашиному полю. Караджич — незріла особистість. Про його незрілість свідчить лють; він лютий, бо ніхто не вірить у його історію про місто, що саме обстрілює власні вулиці. Усе це може призвести до шизофренічної ситуації, коли він, аби довести, що таке можливо, одного прекрасного дня сам обстріляє Пале.

ВІРА — ЗАБАВКА ДЛЯ ДУРНІВ. У ті дні всі тільки й говорили про якесь перемир’я. Одного прекрасного дня війну в Боснії почнуть описувати як низку недотриманих перемир’їв. У розпал цієї історії, яка здавалася неймовірною (і саме тому ми так шалено в неї вірили, адже людина, утративши віру в можливе, починає вірити в неможливе), так от, у розпал цієї історії я зібрався з силами й увімкнув транзистор. Батарейки на останньому подиху, та коли й справді мир на порозі, я не шкодуватиму. У транзисторі — новини, а в новинах усміхнений, задоволений, самовпевнений лорд Оуен каже: «Цього разу Караджичу можна вірити». Доти Караджич не дотримав жодної обіцянки. Після того — так само. Я вимкнув транзистор. І тоді прилетіли дві гранати. Як завжди: приголомшливий, руйнівний досвід звуку, крові й болю. Спершу кричать діти. Потім вищать автомобільні шини. Хтось везе поранених до лікарні. По всьому чути тільки жіночий лемент.

Наступного дня на вулиці ніхто не лаяв Караджича. Від нього не очікували іншого. Усі лаяли Оуена. Його помилку неможливо було пробачити. Він запропонував можливість довіри до того, кому в жодному разі не можна вірити, і показав ілюзію надії людям, для яких жодної надії вже не було.

УСІ ПЕРЕМИР’Я ОДНАКОВІ. На Добринє з Лукавиці прилетіло три снаряди: дев’ятеро мертвих і тридцять шість поранених. Усе через те, що напередодні Караджич оголосив «олімпійське» перемир’я. Саме те античне перемир’я, що греки вигадали на час ігор. Караджич наслідує греків, навіть античних, але не наслідує перемир’я. Йому бракне сили цього дотриматися. Він наркоман, і дози в нього криваві. Там, у Пале, кожен такий обман святкують із нечуваним розмахом. Це тобі не абищо — стільки разів поспіль когось обдурити.

Підступною є тільки та людина, яка здатна обдурити наївного сто разів. Наївними є тільки ті люди, які й після сотого обману вірять підступному. Отак із Караджичем і сараєвцями. Наше прокляття в тому, що ми не мали вибору, мусили виходити надвір і тоді, коли міни сипались одна за одною. Двоє дівчаток утратили по нозі, одна — ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє — наче вони черевички загубили.

ДИКУНСЬКИЙ АКТ. Грудень 1993 року ми завжди пам’ятатимемо як час найжахливішого досвіду з мінами. Вони падали на місто звідусіль, без будь-якої логіки, без розкладу. Люди не мали жодного способу захиститися. Ті, хто не виходили, охоплені страхом, гинули вдома, зненацька, уражені осколками чи силою вибухової хвилі. Детонація — страхітливе явище, від якого гинуть так само потворно й так само боляче, як і від власне розриву міни.

Щодня на місто падало в середньому десять тисяч снарядів. Важка цифра, важкі часи. Тому завжди пам’ятатимемо, як невідь звідки, наче й справді нізвідки, у місті знайшлися три снаряди, і наші, безсилі від такої нерівності в озброєнні, люті від такої немочі, вистрілили ними по Грбавиці.

І тоді стався шок. Нас, звиклих до безперервного артобстрілу, до його постійної течії, шокував шок, що його спричинили ті три снаряди на сербському боці. Їм буквально заціпило. Виявилося, що вони не здатні були витерпіти й тисячної частки того лиха, якого завдавали іншим. А чого точно ніколи не забудемо — то це слів Ріста Джоґа на телебаченні Пале. Не приховуючи гніву, ненависті, страху, відрази, усього, що мав би приховати той, хто готує та начитує новини, Джоґо назвав цей ексцес із обстрілом Грбавиці, окупованого сербами сараєвського кварталу, так, що довіку не забудеться, — дикунським актом.

ГЕНОЦИД

БУТИ БАТЬКОМ. Цілу весну 1992 року ми дивувалися. Невже існує в цьому світі хтось, здатний стріляти в дітей? Багато малюків постраждало, доки Сараєво збагнуло: так, існує. Квітень у цьому сенсі був найнебезпечнішим. Гадалося, що обстріли міста — лише тимчасове непорозуміння, і то тільки питання часу, коли все залагодиться. Аж тоді, одного тяжкого вечора, вечірні новини розпочалися сюжетом про дівчинку, яку сербський снайпер підстрелив, коли та бавилася в парку. Саме так: війна нависла над Боснією, небачено жорстока, а діти все ще бавилися в парках.

Камера показувала дівчинку, яку везли в операційну. Її великі очі, наляканий погляд неможливо забути. Вона озиралася на батька, який стояв у коридорі геть розгублений. Коли вона зникла за дверима, до чоловіка підійшов телерепортер. Запитав, що сталося. Батько від матері відрізняється тим, що завжди раціоналізує ситуацію, не віддається на поталу емоціям, навіть коли життя його дитини під загрозою. Охоплений горем, батько дівчинки промовляє на камеру найсуперечливішу фразу цієї війни:

— Я не знаю, що то за людина може стріляти в дитину. Не можу цього зрозуміти. Я хотів би з ним якось на каву піти, аби збагнути, що ж він собі думає…

Відтоді минуло багато років. У Сараєві не вщухає полеміка щодо того вислову. Він хотів би піти на каву з чоловіком, який підстрелив його доньку. Одні вважають його ідіотом, інші впевнені, що всю велич поняття «людина» зосереджено в його фразі. Перші називають її монструозною, другі — чудесною. У цій полеміці немає переможців, що підтверджує: цей вислів, хай оцінений негативно чи сприйнятий поблажливо, є сутністю Боснії. Тієї Боснії, яку щодня нищать. Згодом повідомили, що в лавах Армії БІГ загинув батько дівчинки, і ніхто вже не переймається. Смерть стала рутиною. Рутина завжди нудна, тож після звістки про його загибель більше нікого не цікавить, що буде з дівчинкою. А батько її існує тільки в дискусіях, із яких йому не вільно піти.

ПОСЕРЕД САРАЄВА, ПОСЕРЕД ЗИМИ. У грудні смеркає між 16:00 та 16:30. Струм незворотно зник іще в червні. Останні надії ми облишили в липні. А якби минулого січня хтось нам сказав, що 1992-й так закінчиться, ми не повірили б.

Вибір видів активності в пітьмі неопалюваного приміщення зведено до мінімуму. Лягти, загорнутися в ковдру й слухати звуки ззовні. Ані руху, ані думки. Надворі життя, повнокровне, насичене, небезпечне. Якщо не падають гранати, там панують звуки, що їх видають діти.

На одному закритому, від снайпера закритому, подвір’ї діти бавляться в геноцид. Важко збагнути механізм їхньої гри. Уся фішка в переконливості. Гра має сенс тільки тоді, коли є переконливою настільки, аж актори в ній забувають про гру, сягають того рівня ентузіазму та відданості, на якому розчиняється межа між реальністю й вигадкою. У геноциді це означає, що жорстокість, притаманна хлопчикам, має бути справжньою, щоби страждання, призначені дівчаткам, теж були справжніми. Нагору, до темної кімнати не долинають звуки, що їх видає чоловіча команда в грі, натомість дуже добре чути такий відчайдушний, такий справжній, такий моторошний крик дівчинки, яка благає:

[30] Кігалі — столиця Руанди. 1994 року в Руанді уряд, сформований із представників народності хуту, влаштував геноцид руандійської етнічної меншини тутсі та поміркованих представників хуту.

[31] Біляна Плавшич (нар. 1930) — боснійська сербка, професорка біології. На початку 1990-х — одна з лідерів сербського націоналістичного руху на території БІГ. Президентка Республіки Сербської в БІГ у 1996–1998 роках, наступниця Караджича. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії засудив Плавшич до 11 років позбавлення волі. Вийшла з ув’язнення 2009 року.