«Сараєво для початківців»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не треба, прошу вас! Не треба, будь ласка, не треба…

ПРИРЕЧЕНІ НА ПРОВИНУ. Найлегше жити на Соколаці, обстрілювати місто й убивати людей. Тут немає жодної дилеми. Тільки питання: чи добре звірено координати? Унизу, в Сараєві, дилеми просто нестерпні. Хай що люди зроблять, наражаються на запитання без відповіді. Людина завжди когось уражає. Треба бути болісно обачними. Забагато ран послали нам згори; якщо самі образимо когось, це буде непростимим. До переліку таких непростимих помилок можна долучити й твердження, ніби тут ніхто не боїться смерті, тільки інвалідності. У людей, які залишилися інвалідами, відбирають надію. Чи мають вони право на надію? У подвір’ї бавляться діти. Галас звичний, а от їхня енергія — ні. Її значно більше, ніж може витримати подвір’я. Це тому, що вони рідко виходять, і акумульована вітальність із часом виливається у фрустрацію. Перед під’їздом в інвалідному візку сидить хлопчик і дивиться, як вони бавляться. Він серед них найкрасивіший. Такими були всі сараєвські діти до війни. Усім своїм єством він бере участь у їхній грі. Захоплений щонайменше так само, як ті, хто бавляться. Різниця лише в тому, що вони бігають, а він сидить і ніколи вже не побіжить, він приречений на це обмеження. Пройти повз нього, не відчувши провини, майже неможливо. Кожен, хто має обидві ноги і не почувається винним поруч із ним, даремно провів у Сараєві час війни.

БУДЕННА РОЗМОВА. Життя розгортається в паузі між двома снарядами. Коли в одній із таких пауз я набирав у каністри воду, до мене підійшов десятирічний хлопчик Діно. З їжею сутужно, тож на зріст він — як добре розвинений семиліток. Худенький, згорблений, у чуприні перші сиві волосини. Питаю, чи всі в нього живі-здорові? Каже: «Так, тільки мама померла, бабуся загинула, тата позавчора поранили в ногу, а сестра в лікарні, у неї жовтяниця».

ЛИМОНКА. У моєму будинку один хлопчик дістав прізвисько Лимонка лише за те, що не зміг точно визначити на слух калібр снаряда, який п’ять хвилин тому влетів у подвір’я. Він сказав, що то була ручна граната — «лимонка», а то був снаряд вісімдесят п’ятого калібру.

Так тепер у Сараєві з’являються прізвиська.

Так нині в Сараєві ростуть діти. Кожна дівчинка пройшла більше вогневих хрещень, аніж Рембо. Тому, переглядаючи фільми, вони з підозрою спостерігають за сценами, що не доросли до їхньої реальності. Вулицею йдуть двоє хлопчаків:

— Ти за кого вболіваєш?

— У війні чи у футболі?

КОРОЛЯ ТОМІСЛАВА

ТРИПАЛІ ЛЮДИ. Вона живе в кварталі Брека і щодня ходить на роботу. Сходить в місто вулицею Короля Томіслава. Єдина проблема цієї вулиці — уздовж вона цілковито відкрита до Требевича. На Требевичі — сербський снайпер. Він сидить у своєму гнізді, дивиться в оптичний приціл і переслідує жертву. Вулиця Короля Томіслава рясніє людьми, і він обирає прискіпливо. У фіналі вирішальною стає деталь. Вона це добре знає і прагне усунути все, що може його роздратувати. Не носить сережок. Не користується рум’янами. Помаду можна, уже коли прийде на роботу. Якщо нафарбувати губи перед виходом, можна стати помітною. Куртка в неї сіра, тут без проблем. На жаль, цього замало, і вона це добре знає. Не досить усунути дрібниці, які можуть його розізлити, треба знайти щось, щоб задобрити його та примусити вбити когось іншого, може, навіть її коханого, з яким вони разом щодня сходять у місто. Аби не її.

Але складно придумати таку деталь.

Та немає нічого неможливого, коли йдеться про життя.

Однієї ночі, уві сні, вона нарешті придумала.

Опиняючись у верхній частині вулиці Короля Томіслава, вона кладе руку на груди, при цьому випростує великий, вказівний і середній пальці, а безіменний і мізинець згинає. Православні хрестяться трьома пальцями, і в цій війні перетворили свій жест на символ. Розпізнавальний знак. На це вона й розраховує, складаючи їхній знак на грудях. А що звати її Алма і що за суттю вона ідеально підходить снайперу, не має значення. Ні в кого на лобі не написано, якого він віросповідання, і цим варто скористатися.

ЕМІНА. Еміна живе у Швеції. Вона біженка із Сараєва, поїхала 1992 року. Було тяжко, довкола вибухали снаряди. Голод, холод, безвихідь. Одну сестру поранено, другу вбито у Зворнику. Треба було мати зв’язки та перетнути аеродром у ті холодні грудневі дні. Вона мала. Зробила б що завгодно, аби тільки вирватися з приреченого міста. Його називали містом без майбутнього. І вона втекла. Тепер — у Стокгольмі, вже два роки працює продавчинею, клієнти її цінують, і на перший погляд усе добре. А поза тим першим поглядом, якщо трохи зазирнути їй у душу, там зяє порожнеча. Вона гине за Сараєвом. Її туга така якісна, що не дає їй зібратися й почати нове життя. Вона постійно розривається між планами, пов’язаними зі Стокгольмом, і спогадами, пов’язаними із Сараєвом. Думає про все, крім повернення, бо вдома, усі їй кажуть, просто нестерпно. Коли й туга її стає нестерпною, вона вирішує: ще один-єдиний раз поїде в рідне місто. План розумний: вона туди поїде, гарантовано розчарується, поквитається з минулим життям і тоді, позбувшись тягаря, нарешті почне все спочатку в Стокгольмі. Тільки так і можна вирушати в нове життя. Майбутнє сміливо зустрічають лише ті, хто належно зведе рахунки з минулим. І саме тому в Сараєві вона пережила тотальне жахіття. Коли приїхала й побачила, що люди живуть тяжко, проте сміються, на відміну від Швеції, де життя легке й печальне, вона нічого не розуміла. Була вражена, зрозумівши, що в Сараєві на кожному розі є те, чого вона безуспішно шукає: у цьому місті є все, чого немає в Стокгольмі. Повернулася нещасна, роздерта суперечностями ще сильніше, ніж до від’їзду. Хто забуває рідний край, каже Карачич, той має готуватися до поразки, бо рідний край знайде спосіб нагадати про себе. Ті запахи й барви ніколи не помирають, і людині треба мати великий талант, щоби вдало зректися рідного міста. Еміна була не такою, вона була просто нещасною, і тому для неї немає зцілення. Вона ніколи не повернеться туди, де їй місце, і ніколи не проросте під тим небом, яке над нею тепер. Її крик чутно аж у Сараєві, заглушити його можуть хіба вибухи снарядів. Звуки — це те, що руйнує наші ілюзії.

ІВАНА. Івана живе в Канаді. Туди вона приїхала цілковито підготовленою — досконало знала англійську й усе про комп’ютери. Одразу одержала трикімнатну квартиру й роботу, одразу купила машину, її дитина одразу яскраво відзначилася в школі. Сараєвські діти скрізь, хоч куди поїдуть, першого ж року демонструють свої переваги. Вона боялася тільки одного: ранку, коли прокинеться і збагне, що все було тільки сном, що вона й далі живе на Добрині, у будинку номер п’ять, зусібіч стріляють, а малого вона побачить невідь-коли. А коли розуміє, що Канада — не сон, що вона таки там, а дитина з нею, — її накриває. Бере телефон і годинами намагається додзвонитися на свій колишній номер. Коли нарешті пробивається в Сараєво, крізь ридання питає людей, які живуть у її квартирі: якого кольору кошичок для хліба і чи стоїть він іще на кухонному столі? Усе її безмірне щастя розбивається об цю деталь. Наступного ранку не може збагнути, чому це коїться, чому вона так стрімко втрачає контроль над собою. Потім упродовж багатьох днів вона спокійна та стабільна, так звана «щаслива», допоки знову накотить і рука несвідомо потягнеться до телефона.

ВЕЗІРА. Везіра лишилася в Сараєві. Живе тяжко, настільки тяжко, що в ній давно померла навіть думка про усмішку. Нелегко витримати три роки в місті, яке позбавили майбутнього. Везіра гасне і має одне тільки бажання — кудись утекти. Аби ж їй поїхати кудись далеко, у Канаду, у Швецію, назавжди забути про це місто й останні три роки — не було б у світі нікого щасливішого за неї. Вона точно знає, де відшукати щастя. Щастя там, де не летять гранати, де водогони наповнені водою, а більшість людей не знають, навіщо потрібні каністри, де неонові реклами цілу ніч блимають в очі, де в газетах пишуть про здібності сараєвських дітей. Це те, чого вона хоче, і більше нічого в житті їй не було би треба. Вона мало вимагає, навчилася терпіти. Єдине, чого терпіти не може, — ностальгійний лемент людей, які вже відстрілялись із Сараєва і не розуміють, як їм пощастило.

УПЕРШЕ БЕЗ БАТЬКА В МЕЧЕТЬ. Коли сказав їй, що наступного ранку йде на Іґман[32], вона вже знала, що більше його не побачить. Коли по обіді вони із сином валялися, і малий ходив йому по спині — це називали масажем, — вона відчувала нездоланну потребу взяти ножиці й відрізати пасмо його волосся. На згадку. Не наважилася, щоб не виказати свого передчуття. Уранці, коли він ішов, удала, ніби спить. Коли нахилився, щоб її поцілувати, і далі прикидалася. Коли вийшов, заплакала під ковдрою. Сльози душили її. Коли ввечері їй повідомили, що його рознесло гранатою при спробі заскочити в шанець, вона продемонструвала свою силу. Залишилася спокійною. Серце її розривалося, та ще на початку війни вона пообіцяла йому не плакати, якщо з ним щось трапиться, лишатися сильною та берегти малого. Тепер дотримання обітниці стало її найважливішою справою. Вона з острахом увійшла в дитячу. Потрібна величезна сила, щоби повідомити дитині про смерть батька. Та ліпше сама скаже синові, ніж він дізнається у дворі від інших дітей. І навіть те, що здається милосерднішим рішенням, болить, коли треба його озвучити. Вона ледве вимовила ті кілька слів. Себе взагалі не чула, то був чужий голос, що долинав іздаля, дуже скоро заглушений дитячим криком. Малий заходився криком, кликав батька. Крихітне дитяче тільце тремтіло від болю. Тепер у нього попереду пришвидшене дорослішання. Усі довкола стояли розгублені, ніхто не знав, що робити. Малий просто кликав тата. Вона — та, що вважала себе сильною, — не витримала. Вибухнула тяжкими риданнями. Тоді відбулося геть неочікуване: хлопчик узяв її за руку й сказав, щоб не плакала, адже вона обіцяла татові, що буде сильною, і мусить дотримати обіцянки. Відтоді їй щоразу вдавалося стриматись, навіть сім метри над рівнем моря, одна з локацій зимової Олімпіади 1984 року. 1993 року тут точилися жорстокі бої між боснійськими та сербськими військами. днів по тому, коли малий після хатми[33] простягнув їй згорточок. «Це дав мені тато, коли йшов, і сказав, щоб ти тримала це між фотографіями». У згорточку було пасмо його волосся.

ТИСЯЧА Й ОДНА НІЧ. Шостого квітня їй виповнилося шістдесят три роки. Швидко минули ті літа, наче в одні двері ввійшли, а в інші вийшли. Діти розлетілися світом, онуки — разом із ними. Вона живе спогадами про них і тяжкою працею. Встає о шостій. Розвиднюється аж о сьомій, але їй це запізно. Сутенітиме о п’ятій, день закороткий для всього, що треба зробити.

Отакий розпорядок дня: за п’ять до шостої підсвідомість надсилає їй сигнал, що час прокидатись. Якщо підсвідомість запізниться, то четники — ніколи. Щоранку точно о шостій, так точно, що годинники звіряти можна, вони вистрілюють першим снарядом. О 6:05 вона питиме чай. М’яти назбирала влітку, насушила восени, а питиме цілу зиму.

О 6:20 вона готова виходити. Потрібно: притягти дров, сходити в муніципалітет по гуманітарку, піти до ADRA[34] (аби тільки переконатися, що для неї нічого немає), піти на ринок (аби тільки переконатися, що нічого не може купити), потім натягати води, помити посуд, наладнати олійний світильник на вечір…

Якщо обійде всі гранати й уникне всіх снайперів, знову вдома має опинитися близько третьої. О 15:05 сяде писати: «Дорогі мої діти, у нас тут усе гаразд. Якось жити можна. Найбільше переймаємося за вас. Як ви там? Чи маєте їсти, чи ніхто не кривдить?» О 15:50 розкладе ліжко, поки ще видно. О 16:00 ніч перейде в рішучий контрнаступ. О 16:05 вона покладе два поліна в піч — рівно стільки, щоб дихнуло теплом у кімнату. О 16:20 поправить у світильнику ґнотик, доллє олії та запалить вогник. О 16:30 вогонь у печі напевно погасне. О 16:40 світильник відмовиться слухатись. О 16:41 вона загорнеться в ковдру й стане біля вікна. Надворі нічого не видно. Тільки чути. Чути відлуння війни. Хтось удалині стріляв. Хтось поблизу плакав. Щойно почався чийсь похорон. О 16:50 вона поїсть, перший і єдиний раз за день. Надворі останні недобитки дня капітулюють перед темрявою. Ніч нападає всіма доступними засобами. Зуміла захопити стратегічні позиції: передпокій, кімнату, вікно. Десь удалині бахнула стоп’ятдесятп’ятка. На горі працює артилерійська установка.

О 16:62 вона повернеться і вкладеться в ліжко. О 17:00 увімкне транзистор. Батарейки ледь-ледь дихають. Тоді вона знову встане, пройдеться кімнатою. Темно, але вона знає все напам’ять. Та й це їй набридне, повернеться в ліжко. Час тече тоненькою цівкою. Потім розірветься остання того дня граната. Рівно 19:00. Вона засинатиме, читаючи суру Аль-Аср[35], щоб Аллах зласкавився, дав її дітям їжі, і щоб їх ніхто не кривдив. Прохання залишається висловленим наполовину. Сон зі знайомих укріплених позицій вдирається в її молитву.

ХУДОЖНИК

СЕКРЕТ У ПРИСТРАСТІ. Він мій родич. Те, що раніше люди його не зауважували, не визначали як гідну уваги особистість, — їхня проблема. Це свідчить лише про те, як у них погано зі сприйняттям світу: щодня було безліч доказів його винятковості. Але я вже казав, люди сліпі. Мусило статися все те, що з нами сталося, і він мусив творити чудеса, аби вони зрозуміли, що він і до війни був непростий.

Зараз відвідую його в лікарні. Лежить там із високою температурою, причина невідома. Температура 40,5. Від такого навіть коні дохнуть, а він сидить і запально просторікує. «Тільки мир гірший за війну!» — заявляє і дивиться на реакцію слухачів. Перш ніж усе це заварилося, він був художником. Малював чудесні картини, такі чудесні, що на його заробіток жила вся сім’я. На початку дев’яностих це було нелегко, це означало, що автор справді вартісний. Він самоук, але з картин цього не було видно. Був самоуком, бо не приставав на офіційні методи навчання. Вбачав у них щось глибинно образливе для свого шляхетного внутрішнього світу.

Війна перервала його на ходу, як і всіх успішних людей у цій країні. Не було нікого, хто тоді не розпочав би якоїсь справи і кого весна 1992-го не зупинила б у переможному поході до успіху. Ніхто навіть міркувати не наважується, якою була би Боснія, якби не війна. Швейцарія? Монако? Коли почалася війна, люди забрали творчий потенціал із собою: хто за кордон, а хто — у фронтові шанці. Він, організовуючи й утримуючи оборону найкривавішого, найтяжчого з усіх рубежів, унаочнив, на що здатен художник. Показав, якими можливостями наділено творчу людину. Він, хто створював на полотні нові світи, ідеально влаштовані, тепер дістав шанс перейти у цей, реальний світ і досконало облаш-тувати саме той його закуток, де ідеальний устрій у принципі неможливий. Але суспільство за те й шанує митців, що вони роблять неможливе. З нічого вміють створити щось. «З лайна зліпити кулю», — сказав би він сам, послуговуючись дещо брутальнішою лексикою, ніж годилося б. Ця його брутальність мала приховану функцію: за її допомогою він міг без надмірного самовихваляння продемонструвати власну надзвичайність. Нещасний, який цьому протистоїть, і гадки не має, в яку втрапляє пастку, викликаючи подальше виверження унікальних фактів, неймовірних тез і смаковитих образ.

Він зробив неможливе можливим, коли спромігся зі жменькою людей і купкою зброї захистити той рубіж. Один американський журналіст недарма писав: «Вони, може, і не найкращі солдати, проте, безсумнівно, найкращі бійці, яких я бачив». Досконале визначення. Він, художник, не зобов’язаний був знати все про порядок вітання чи стройовий крок. Але в процесі опанував головні знання. «Ми їх так були накрили, аж вони казали, буцім нас дві тисячі. А нас було восьмеро». Ця його історія стає звичайною для боснійської війни. Країну ще не захоплено остаточно завдяки людям, які вміють ніщо перетворювати на щось. Побачивши, якими непідготовленими входимо у війну, він закинув усі старі одержимості й віддався новій. Потім усе йшло легше, хоча бували і незрівнянно важчі ситуації. Такого досвіду не запропонує жодне мистецтво, його можна тільки здобути на війні. Важкість тієї чи іншої ситуації не вимірюється її складністю. Важкість будь-якої ситуації визначає обсяг пристрасті, у неї вкладеної. Він трансформував свою пристрасть художника в пристрасть воїна.

Живопис, хай якою глибокою обсесією він був, ніколи не надасть людині тієї одержимості, яку дає війна. Лише в боях він пережив найвищу пристрасть, якої прагнув як художник, і немає такого миру, що відтворив би цей його досвід.

ПЕРЕЛЮБ Я НАЗИВАЛА БИ ШЛЮБОМ

[32] Ігман — гора Динарського нагір’я на південному заході Сараєва, 1502

[33] Хатма — читання повного тексту Корану, від початку до кінця. Зазвичай це особливе богослужіння відбувається у вузькому колі та з особливої нагоди.

[34] ADRA (англ. Adventist Development and Relief Agency) — міжнародна неурядова гуманітарна організація. Заснована Християнською адвентистською церквою. Під час війни на Балканах ADRA, присутня в Хорватії з 1989 року, допомагала знедоленим гуманітарними пакетами.

[35] Сура-Аль-Аср («Надвечір’я») — сто третя сура Корану, мекканська, в якій мовиться про те, що всі люди зазнають згуби, крім благочестивих вірних, які прагнуть істини.