Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ідете у великі степи, — казав коронний гетьман Конєцпольський, — щоб гордість хлопську і злосливий спротив їхній зламати. Ви маєте силою шабель ваших навчити їх, що вибиватися з належного послушенства принесе їм муки і смерть.

— Кодак, — мовив далі Конєцпольський, — стоїть на сторожі! Пам’ятайте, що нам грозить велика небезпека нікчемно втратити Україну. Ваше завдання валом костей своїх загородити ворогові шлях, щоби внутренностей Речі Посполитої не торгав!

Молоді шляхтичі слухали слів коронного гетьмана на військовій відправі, а опісля рушили зі своїми хоругвами до твердині. Їхні вояки, це були наймані драгуни чужоземного походження, свавільні люди без роду й осідку, ветерани, великої тридцятилітньої війни, що звикли з дитинства тягатись по різних землях; тепер тут, у далекій Полонії, шукали воєнного щастя. Там, у їхній батьківщині, в Прусах, у Саксонії і в чеській землі, усе було злуплене й ограблене. В повітрі відчувалося, що так далі бути не може, що мир внедовзі покінчить із кондотьєрським життям. Хитріші з них, свідомі цього, що до звичайного життя вони не здібні, рушили на заклик польської корони і найнялися в залогу кодацької фортеці. В складі цих військ були теж драгуни православної віри, що їх забирали з собою польські шляхтичі, теж для звичайної служби обозових чур і гайдуків.

З цього боку Дніпра степ стояв вище Кодаку, так що ледве з вежі військового цехгаузу було видно, що діється на безкраїх полях. Тому на малу милю від твердині залога вибудувала дерев’яну чатівню для сотні людей піших і десяти кінних; але й тут не відбувалося нічого цікавого. Козацькі і татарські загони пробігали далеко від Кодаку і тільки зрідка чути було гомін боїв, що йшли десь за обрієм у степу. Тоді чати трубили на сполох, готували зброю і ставали у поготівлі. Звичайно на цьому й кінчилося, що вояки наслухували тільки далекі постріли і крики. Десь там у незайманих Диких Полях може громили орду й відбивали ясир, а може і душогуби грабили заможних купців. Хто ж то може знати, які тайни криють у собі простори цієї вкритої кров’ю землі. Бувало, що комендант фортеці висилав туди збройний під’їзд. Комонні рідко коли натрапляли на сліди побоєвища. А втім залога Кодаку степовими подіями не цікавилася. Їхнім завданням було сторожити Січ, не допускати до воєнних приготувань і нищити в зародку всі познаки підозрілих військових рухів. На самій Січі сидів комісар Речі Посполитої, який на місці піклувався про законність усього, що чинилося на Запоріжжю. Життя в фортеці плило дуже одноманітно і сіро. Коронні сини грали в кості, а найманці будували землянки, скріпляли вали і частоколи.

— Кілька років тому, — розповідав Горностай, — молодий і бутний комісар Шлягоцький переправився з двома хоругвами драгунів через Дніпро і здуру напав на паланки, сплюндрував монастир, спалив церкву. Старі, немічні козаки, ченці й народ з довколишніх сіл стали до оборони, але неспосібні до бою і заскочені нападом, вигинули під мушкетним вогнем і шаблями поляків. Під вечір драгуни, навантажені золотом і церковними скарбами, рушили до Дніпра.

— Над берегом наскочили на них січовики. Ніхто з ляхів не врятувався, усі наложили головами. Ще й тепер, — вказав рукою Горностай, — стоїть ось там серед верболозів їхня могила.

— А дванадцять років тому, весною тисяча шістсот тридцять шостого року, Сулима обложив фортецю, за дві години здобув її, вирізав залогу і розорав вали. Того самого року ляхи наново відбудували твердиню, Кодак став ще могутніший, ще більш озброєний.

— А Сулима?

— Вже не цікавився твердинею. Його захопили інші буйні задуми, плани на велику міру, готування до великих діл. За те й наложив він головою на площі варшавського замку.

— Великий воїн, — думав Марко, слухаючи слів Горностая.

Згадав Сулиму, з яким був у поході на Чорне Море. Тоді козацькі чайки заскочили турецький корабель, звільнили невільників-гребців, а на їх місце прикували до весел турецьку залогу. Такий був Сулима, отаман січового війська.

Козаки бистро розглядали фортецю. Це були доволі нові споруди, забезпечені обсипаними в чотирикутник потужними валами. Твердиня мала сильні оборонні бастіони і була оточена глибокими ровами. Від заходу ляхи проклали понад глибоким яром звідний міст, від півночі була тільки мала хвіртка над спадистим берегом. Від Диких Піль фортеця була скріплена високим муром і ровом.

— В Чигирині говорять, що в минулих роках наш писар військовий Хмельницький оглядав цю фортецю зі старим Конєцпольським небіжчиком. Чи певне це не знати, Хмель нікому не каже, куди їздить і що задумує. Отож, коли коронний вихвалював потугу кодацьких укріплень, Хмель сказав:

— Рука людська збудувала, вона й знищити може!

Під’їхавши ближче, козаки завважили, що з частоколу стирчать гармати і важкі гаківниці. В той час із скрипотом спустився звідний міст, і з фортеці чвалом виїхала кінна ватага. Вона з місця звернула в сторону молодців.

— Бій? — спитав мляво один із них, сягаючи шаблі.

— Ні! — відповів Горностай. — Будуть тільки розпитувати. А втім…

Сотня драгунів під’їхала до козаків і їхній офіцер у залізній сорочці та в шоломі зі старими вицвілими перами спитав владно:

— Хто такі й куди?

Горностай пізнав самого коменданта твердині, славетного капітана і губернатора Криштофа Гродзіцького. Він високий ростом, худий і жилавий, лице мав наче зо шкіри, ствердле від негод і трудів. Через чоло і ніс проходила стара близна від шведського палашу, а одне око було закрите повікою. Він був старий уже, цілий довгий вік перебув у війнах в Європі і в Валенштайна, добув рангу полковника артилерії.

— Молодці чигиринського полку, — відповів Горностай, віддаючи військовий салют, — на виправі за кіньми. Ось папери за підписом пана Станіслава Кричевського, мості полковника чигиринського, козацьких військ його мості короля…

Гродзіцький узяв папір і читав:

— …за підписом сотника Хмельницького…

— Добре! — сказав, складаючи пропускний лист, — багато коней зловили?

— Тридцять, — відповів Горностай, — добрі коні, молоді, сильні.

Гродзіцький глянув по козаках. Його зір затримався на тугій вояцькій постаті Марка.

— Знаю тебе звідкись, козаче, — сказав Гродзіцький і додав по надумі:

— Чи не з прибічної хоругви сотника Хмельницького у Нідерландах?

Марко промовчав, його кінь почав басувати.

— Неможливо, — засміявся Горностай, — він молодий козак, не міг ще воювати у тридцятилітній війні.