Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Час від часу вдасться кодацькому під’їздові зловити якогось посланця або шпига. Вони мовчать на муках. Ось і вчора зловили одного. І що ж? Невинні листи, більш нічого.

Гродзіцький взяв зі столу зім’ятий папір і читав:

Гродзіцький зложив руки на грудях. Ще рік тому прибув до Кодаку пишний Ярема Вишневенький з трьома тисячами добірного війська, з гарматами і з шляхтою хвалькуватою і буйною. Ішов цілий час по той бік Дніпра, щоб подратувати Січ і показати свою силу. Були бенкети і бешкети, а коли Гродзіцький нагадував князеві про небезпеку, він тільки сміявся.

Нині уже на його землях встановлені нові порядки. Нове, буйне життя твориться тут, могутня сила свободи змела всі дотеперішні ієрархії. Гродзіцький відчував цю юну силу і в душі признавав їй велике майбутнє, хоч у Варшаві називали її руїнною і засилали мольби за повернення на Україну і за знищення ворохобників з окраїн.

Нагло Гродзіцький вп’ялив зір у малу рухому точку, що появилася і зникла в гущавинах зеленого простору. Скоро пізнав, що це від сторони чатівні гнав охляпом драгун. Він проскочив звідний міст і миттю зник серед забудувань фортеці. Хвилину пізніше Гродзіцький був уже на майдані.

З плавнів і від степу виступило козацьке військо. Сотні за сотнями. Грізний вид мовчазних справних лав, що досі сиділи в болотах і гнилих водах, а тепер рушили на Кодак.

Гродзіцький скочив на коня і кинувся до чатівні. Звідсіля він докладно бачив козацькі лави. Відразу догадався, що ворог готовиться до облоги. Сотні за сотнями уставлялися в полі, півколом окружували фортецю, згідно з усіма законами обложної війни, а деякі заходили ще аж над дніпровий берег.

Регіментар видав з місця бойові накази. Комендантові чатівні наказав негайно залогу чатівні виставити на фортечні мури. Сам залишився останнім. Глядів, як кінні погнали чвалом, а за ними рушили поспішним маршем озброєні мушкетери. За хвилину чатівня спорожніла. Тільки сліди спаленої трави і різні покидьки вказували на те, що перед хвилиною ще стояло тут військо.

Небо захмарилося і від Дніпра повіяв холодний вітер. Плавні посіріли і затягнулися млаковинням. Збиралося на сльоту.

Козацький поліс на очах залоги Кодаку окопувався, займав позиції, готовився спокійно і справно. Козаки копали окопи скоро й мовчазно. Тільки тут і там упав короткий наказ, час від часу прогомонів рубашний жарт і стриманий сміх.

Гродзіцький знав, що це полк Максима Несгоренка. Козацький полковник проїжджав конем вздовж своїх ліній в товаристві осаулів і приглядався роботі, цілком не зважаючи на Кодак. Крізь складану перспективу Гродзіцький відразу пізнав Нестеренка. Бачив його колись із Хмельницьким у великій цісарській війні, після стрічав у Чигирині серед реєстрових козаків. Рік тому Нестеренко пропав з Чигирина, і ніхто не знав, що з ним сталося. Але теж ніхто не сумнівався, що він пішов на Січ. Опісля регіментар розвідав від шпигів, що Нестеренко муштрує хлопство у лугах, та готові, вишколені відділи висилає Хмельницькому.

Сотні Несгоренка були слабо озброєні. По десять мушкетів на сотню і ні однієї гармати. Решта вояків ішла з шаблями, рогатинами й косами, насадженими на сторч. Це були здебільша юнаки з сіл, утікачі з-під паків, бурлаки, луговики і безхатники,

Несгоренка не зворушувала недостача зброї. Куди їм до гармат і гаківниць! А втім, це був хресний вогонь полку, а чим важча бойова проба, тим кращий полк на майбутнє. Під вечір Марко вийшов з шатра Нестеренка з листом у руці. Мав тепер завдання передати ультимат козацького війська комендантові Кодаку та розпочати переговори. Він під’їхав конем під фортецю. В руці тримав списа з білим посольським прапорчиком. За хвилину стояв перед Гродзіцьким.

Комендант розірвав листа. По хвилині сказав:

— Вимоги полковника важкі. Мушу скликати мою. воєнну раду. Він дав відповідні накази і знову звернувся до Марка.

— Заки зійдуться панове офіцери, можемо поговорити не як вороги. Ми, здається, знайомі з давніх часів.

Завжди, завжди те саме, подумав Марко. Цього роду розмови хвилювали його, тому нерадо перебував він в околицях, де його знали з «давніх років». Часом вдавалося йому заперечити знайомство, але не раз мусів пояснювати, обертати усе в жарт, або відвертати увагу від тієї неприємної для нього теми.

— Знайомі, — потвердив, — багато дечого змінилося від того часу, — Це правда, — відповів Гродзіцький, — але ви залишилися таким, як були. Не мав я нагоди досі подякувати вам за рятунок.

Він витягнув до Марка руку.

Марко кріпко віддав потиск руки цього визначного воїна і колишнього друга Хмельницького.

— На цьому ми закінчили нашу привату, — промовив Гродзіцький, — а тепер розглянемо наші воєнні справи.

До кімнати коменданта увійшли старшини фортеці.

— Панове, — промовив Гродзіцький, — перед нами посол пана полковника Несторенка, а ось і його лист.

Комендант почав читати вимоги козацького полковника. Несторенко вимагав, щоб Кодак, збудований на українській землі, «мирно і негайно віддати до диспозиції і на власність славному війську низовому».

Старшини порушилися.

— Як то? — не втерпів поручник Квятковський, — Нестеренко хоче викинути штандарт Речі Посполитої з наших рук?

— Бута хлопська! — затріпався Станіслав Конєцпольський і вхопив за шаблю.

— Коменданте! — схвильовано промовив полковник Лончинський. — Про здачу фортеці не може бути мови. Ударити на них з шістдесяти наших гармат. Це буде найкраща їм відповідь.

— А цього Араба, що зве себе послом, повісити на брамі! — загув Конєцпольський.

— До речі, — перебив Марко, — у вас немає стільки гармат. Якщо не помиляюся, артилерія Кодаку складається з тринадцяти гармат, шести бурячих і сімох залізних.