Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ці слова збентежили старшин. Гродзіцький мовчав, тільки Конєцпольський відповів по хвилині:

— Шкода часу. Хлопство ніколи не відважиться підступити під наші мури.

Марко вертався без відповіді. Проходячи до брами, він бачив німецьку залогу, що, зручно розташована, стояла з мушкетами і запаленими льонтами; на бастіонах чатували добірні стрільці, що свої цільні стріли карбували ножами на ложах мушкетів. Шляхта голосно відгрожувалася Нестеренкові: у пишних строях вистоювала на командних постах, з погордою вичікуючи розгрому козацьких відділів.

Ледве Марко добіг до своїх та переповів перебіг розмов, Нестеренко без слова дав знак пірначем. Марко скочив до своєї сотні. З лісу висипалися лави козацтва. Ішли шахівницею, сотня за сотнею Й нестримно наближалися до мурів фортеці.

Гук великих гармат струсонув повітрям, а з тим почувся свист важких куль і вибухи гранат. Сотні з місця розсипалися на рої, що малими скоками бігли вперед. Польська артилерія у такій ситуації не чинила ніякої шкоди. Хвилину пізніше козацькі відділи появилися уже під самими мурами і над дніпровим обривом. Почалася рушнична пальба. Сотні зручно обстрілювали твердиню, а заразом окупувалися глибокими захисними ровами.

Вночі Марко відтяв воду до фортеці і розбудував цілу систему апрошів і підлазних ровів. На другий день почалася сльота.

Гродзіцький ходив від вікна до вікна і споглядав на козацькі земляні споруди.

— Готовляться до наступу і до довготривалої облоги, — сказав.

Приявні офіцери мовчали. В кімнаті було нудно до невиносимості. На дворі сік дощ з вітром, вояки збирали дощівку у свої металеві шоломи, над твердинею висіло марево голоду. Грали в карти і в кості, нерадо і мляво. Полковник Лончинський довго глядів на козацькі апроші, врешті промовив:

— І звідки це хлопство знає обложну війну!

Ніхто не відповів на ці слова, тільки згодом відізвався Гродзіцький:

— Чому питаєте, полковнику? Адже вам добре відомо, що їх вишколюють…

— Але до цього потрібно офіцерів, справних воїнів.

— І мають їх. Мало шляхти на Низу?

— Якщо Нестеренко рішиться на штурм, до полудня ми всі є на лоні Авраама.

— Хто б того сподівався! Як наша корона могла допустити, щоби хлопство так злостиво вибивалося з належного нам послушенства!

Шляхтичі у бойових бляхах слухали пильно і тривожно. Бо, врешті, як їм встояти серед моря ворогів, коли головні війська Речі Посполитої були розбиті на полях України. І власне не було великого розуму гинути у цій кам’яній домовині безслідно і безславно.

Нагла пальба кинула старшин до своїх відділів. Козаки рушили цілою силою і перші відділи досягали веж мурів. Марко зі своєю сотнею підійшов до самої кованої хвіртки.

— Висадити в повітря! — дав наказ, і вже два вправлені у підривах козаки підкопували браму.

В той час парламентар Нестеренка вкинув списом останній визов залозі:

— Піддатися негайно, інакше знесемо і знищимо pro Gloria et triumpho![2]

До кімнати Гродзіцького увігналися офіцери:

— Вашмосці, оборона безвиглядна! Краще піддатися!

— На ласку і неласку ворога!

— На рицарських умовах!

— Жадати вільного виходу при зброї!

— З бубнами і хоругвами!

— Жадати вільного пропуску до ойчизни!

Гродзіцький здвигнув плечем:

— Мосці панове. Жадати можемо, але Нестеренко не дотримає умови. Ми самі ламали усякі умови миру. Обіцювали вольності, а коли козацтво піддавалося, просто вирізували.

[2] На славу і тріумф.