— Іди, йди, Юрку, — сказав дід, — скажи дома, що скоро прийду.
Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими.
Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п’яніти світ.
— Кажеш, я похожий на твого Марка? — спитав знічев’я чужинець.
Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не по-людськи, а по-чортячому.
— Відьмак може… — подумав дід.
— Похожий кажеш? — настирливо питав Марко.
Він устав від столу і знову нахилився до Опанаса, А старий забув ураз, де він, забув довгі роки і часи, які минали. Він бачив тільки Марка, свого побратима, друга юних років, коли вони обоє були на Низу, разом ходили у походи і разом вернулися домів. Те саме лице і той самий чортячий усміх.
— Похожий! — вигукнув нагло дід і сам здивувався, чому його голос став такий твердий і самовпевнений.
І він потонув у далеких мрячних спогадах.
В тих давніх часах Марко залицявся до красуні Катерини. І коли вертався з побратимом Опанасом у рідні сторони, вийшли проти них з привітом і належними почестями старшина і ціле село. Хлібом і сіллю, чолом, козаки!
Зібрався народ, вітали молодців. Марко, ще на коні, очима шукав Катерини. Але дівчина і не глянула на нього, вона підбігла до Опанаса, Маркові потемніло в очах, і дика п’янь огорнула його істоту. Сам не знав, що з ним сталося. Зціпив зуби і досяг шаблю,
Люди зжахнулися. В повітрі зависла мовчанка обурення. Напружена тиша станула між ним і зібраними людьми.
— Не важся! — різко гукнув старшина.
Марко з люттю засунув шаблю у піхву. Усе те тривало одну тільки мить.
— Побратиме! — заговорив Опанас і з відкритими раменами підійшов до Марка. Але цей люто вискалив до нього зуби.
— Хай тобі біс і твоїй Катерині! — крикнув дико і завернув коня. Востаннє блиснули до сонця срібні держала пістоль. Марка не стало назавжди.
Цей спомин зворушив діда. Він на мить прочуняв.
— Марку, — промовив хрипко. Хвилювання не дало йому говорити. Бачить же Марка знову, таким, як він був колись, юним і жвавим, як перед шістдесяти роками.
Марко добряче кивнув головою:
— Що ж, Опанасе, не сподівався, правда?
Дід здеревів. Не міг перехреститися, щоб відігнати чари, руки відмовили послуху. Тільки в очах станули сльози радості з надмірного зворушення і несподіваної зустрічі.
— Марку, побратиме! — прошепотів.
Дід заплакав. А Марко огорнув його плече тугим раменом і всміхався радісно і щасливо. Це був-таки Марко, його друг у щастю і в горю, у боях і забавах. Дикий він був і твердий для інших, але Опанас знав, що у глибині Маркової душі існувала прихована за шорсткою вдачею дружня сердечність і щире серце. З Марком дружив він з молодих хлоп’ячих років. Поїхав Марко на Низ першим, а рік після нього вирушив Опанас. Кинув село, замаявши коня галузкою червоної калини. Не личить в’язати світ молодій дівчині, не зазнавши козацької слави, казали її батьки. На Січі розмов про жіноцтво не було, тож і не знав побратим Марко, що Катерина мріяла про іншого. Їхав додому з неоправданою надією на серце дівчини: і застав це, чого ніяк не сподівався. Так прийшло до цього, що він назавжди кинув своє село.
Дід пив далі, радувався надзвичайною пригодою зустрічі, реготався і розповідав.
— Ти завжди буйної вдачі був, невгамовна натуро ти, Марку! — говорив ні то до себе, ні то до побратима.
— Треба тобі було доставати шаблі? Треба було так поквапно гнатися у світ?
Нагло Опанас усвідомив собі на хвилину, що ця зустріч все-таки чудна. Він насторожився; глипнув на Марка проникливим зором і сказав:
— А все ж, Марку, це було шістдесят років тому!
Марко зауважив, що в душу Опанаса закрався глибокий сумнів. Він відповів байдужим голосом: