Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поздоровіть від мене пана полковника Кричевського і сотника Хмельницького. Бувайте!

Гродзіцький завернув коня, за ним від’їхав його почет. Коли б не сам Гродзіцький, може треба б було сягнути шаблі. Ці голодранці граблять не гірше татар!

— Кажуть, наш Хмель урятував Гродзіцькому життя…

— Старий рубака цей капітані Марко відізвався:

— Коли б до чого прийшло з цими німецькими найманцями, фрасунок був би по їхньому боці. Драби тугі, але ми теж знаємо наше діло!

Горностай затріпав чорним вусом і скривився: — Погано було б встрявати у бій. Хмель жадав, аби ми заховали зимну кров і оминали зачіпки та герців. А чому такий наказ, не наше діло.

Кодак зникав уже на обрії, і козаки готовилися до ночівлі. В той час Гродзіцький читав листи, які передали йому через Мальчевського — шляхтюру, званого «зеленим чортом». Це був тайний емісар, який постійно був у дорозі й перевозив тайні вістки від коронного Конєцпольського. Гродзіцький сидів тут серед степового моря, віддавна не мав ніяких вісток з Речі Посполитої і ніяких інструкцій від команди. А тимчасом непотверджені сплітки доходили до його слуху: про повстання на Поліссі, про тайні змови Хмельницького з ворогами Речі Посполитої, про емісарів, сліпих бандуристів і лірників, які бунтували народ в імені козацької ребелії. Вістки були просто неймовірні, чей же Січ, постійне джерело неспокоїв і бунту, дрімала спокійно під його сторожким оком.

Минув повний рік від часу, коли Марко повернувся до полку з виправи на дикі коні. Він повнив свою вояцьку службу без захоплення і вдоволення. Втрачений час — думав не раз — сидіти так бездільно і числити одноманітні й нецікаві дні, що невпинно кануть у минуле.

Ледве в останніх місяцях пішли наново слухи про неспокої й бунти. Хмельницький, якого шляхтич-розбишака наїздом викинув з його родового маєтку, кудись пропав і ніхто не знав, що сталося з полковим писарем. Шляхтич-розбишака Чаплинський зажив на дворі Хмеля та ще й далі відгрожувався, що вб’є сотника, як тільки він знову появиться.

Одного вечора Марка покликав до себе полковник Кричевський.

— Нема що багато говорити, — сказав до Марка, — вночі рушиш на чолі півсотні на Січ. Зголосишся до полковника Несторенка. Будь бачний, в степу тривога, ляхи нюшать, як гончі пси. Гродзіцький прислав мені звіт. Пише, що хтось ходить степами одинцем, хтось човном пливе по ночах, щось непевне висить у повітрі. Шильдвахи в ночах приносять вістки. Чують кінський тупіт, якісь нічні знаки і посвисти, і далекі гомони. Ляхи сторожкі, будь чуйний.

З пошаною глядів Марко на поважного, спокійного полковника. Його лице було лагідне і добротливе, і тільки з очей можна було пізнати, що полковник міг бути твердим і безоглядним. Жовте полум’я свічки золотило його щоки й надавало їм тінь мосяжу. Полковник був гладко виголений і тільки на голові виднів невеликий чуб.

Марко не питав багато. Догадувався, що грядуть якісь важні події, в яких і йому призначене мале незамітне місце.

Марко уже нічому не дивувався. Події захопили Його з собою, а були вони такі дивні, що Марко просто перестав думати над їх доцільністю. Якась розумна і передбачлива голова діяла тут наказами і дорученнями.

Десь по дорозі прилучився до них один і другий козацький відділ. А згодом, серед лісу, стояли вони всі перед обличчям Хмельницького. Темний на лиці, тугий, з проникливим поглядом чорних очей, заклав руки поза себе і бачно переглядав кінну сотню.

У коротких словах проголосив підготовку до повстання.

— Усі наші препараторія белліка, оці воєнні приготування, — говорив спокійним голосом, — треба родити тихо і незамітно. Польща, потенція велика, має добрих шпигунів, і так уже чую сіті довкола себе. Тільки нічого мені доказати не можуть. Ця війна, що гряде, панове молодці, йде за звільнення України. Це не те, що одну фортецю штурмом взяти!

Відчули, що йдуть часи величні, криваві.

В Крилові задержав їх комендант Пшеворський і попросив до себе на обід. Хмельницький взяв з собою сотника Бурлая і хорунжого Марка. Пшеворський привітав гостей з відкритими раменами, але не скривав своєї цікавості: куди вони їдуть і в якій справі.

Хмельницький широко розповів про заїзд шляхтюри Чаплинського та про доноси, нібито він, сотник Хмельницький, приготовляє повстання.

Бурлай скипів:

— І що ви, регіментарю, на таку безличність того скурчибика Чаплинського?

Пшеворський засміявся:

— Я стою на пості границь Речі Посполитої уже двадцять років і думаю, ребелія завжди є можлива.

Хмельницький відхилився на спинку крісла:

— Чи так робиться ребелію? За обідом і вином? Як ребіліянт, я власне повинен би повісити вас, полковнику, на першій яблуні!

Налили вина. Бурлай мовив:

— Це інфамія! Що тут робити? Я порадив Хмелеві, хай їде на Січ до комісара Гурського. Він стоїть там залогою, він знає, що діється.

— Хай посвідчить, — докинув Марко.

— Хай посвідчить, — підтвердив Бурлай.