Життя іншої людини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це правда, — відповів Пшеворський, — але ви мусите мати папери. Стріне вас хто-небудь, що вас не знає і ви пропали!

— Папери маємо, — відповів Хмельницький і витягнув листа за підписом полковника Кричевського.

Пшеворський переглянув полкові листи до комісара на Січі й видимо заспокоївся.

За Криловом сотня Хмельницького завернула у степ. Козаки перепливли Тясмин і зникли в плавнях.

Розділ III

Гурський сидів у канцелярії свого трехтимирівського полку і думав. Мав три хоругви певних і бійких одчайдухів з Мазовша і Варшави. Поза тим полк непевних українських драгунів. Сидить, як на бочці пороху, серед лугів, заливів і боліт, під самим боком бунтарської Січі. Може надію мати тільки на поміч далеких полків Потоцького і коронних військ. Але де вони?

До кімнати звалився капітан Шліхтінг. Вернувся щойно з плавнів.

— Хмельницький на Січі! — сказав коротко. — Розіслав людей до луговиків і скликає їх на ребелію. З двома сотнями голодранців захопив запорозькі клейноди і скарбницю.

Гурський зірвався.

— А Пшепюрський?

— Із своєю сотнею боронив куреня. Не вийшла ні нога. Взагалі багато не знаємо. Два луговики, що верталися з порогів зізнали припечені вогнем, що Хмельницького вибрали кошовим.

Замовкли. По хвилині сказав тихим голосом Гурський:

— Коли залишимося тут до завтра, згинемо! Нема рації!

— Нема, — відповів Шліхтінг.

Увечері сотня зібрала усе своє майно і на чолі з Гурським погнала у ніч. Драгуни залишилися на місці. Другого дня вони поповнили ряди повстанського війська.

Комендант Кодаку сидів у світлиці на першому поверсі кам’яної вежі. Перед ним на грубо тесаному столі стояв циновий кухоль вина. Комендант поринув думками в минуле.

Блискавками пробігали перед його очима незлічимі картини воєн і боїв. Пруси, Шведи, Нідерланди, суматохи боїв, пожари і вогонь бойових згарищ усіх країн Європи. Там під Люцен, де згинув Густав Адольф, у гаморі барабанів стрінув бойові хоругви Хмельницького. Сиділи один проти одного два мужі, два друзі військові, згадували далеку Річ Посполиту й Україну, спивали забуте у бою лотарингське вино, червоне як кров, і ждали на світанок. Картина давніх років.

Плитка гребеняста каска Хмельницького виблискувала темним багром у променях вогнів і відблиски полум’я спадали на темне обличчя козацького сотника. Нерозгадані темні очі вкривалися гострими тінями від заломів худого лиця і густих чорних брів. Хмельницький обняв руками рукоять шаблі. На його пальці багрів рубін великого гербового персня.

Гродзіцький згадав битву. Було це рік, а може два пізніше. Запах димів, рев гранати і страшний біль у голові. Добре пам’ятає: шалений наскок козацької кінноти на плоских полях Нідерланди і крик козацького сотника:

— Гродзіцького рятуйте! Гродзіцького!

Не було б тоді козацького ватажка, загинув би марне на побоєвищі, обдертий на кінець мародерами, таборовою голотою кожного війська. І саме коли на хвилину відзискав свідомість, двох козаків нахилилося над ним. Один з них кремезним рам’ям огорнув його плече. Був певний, що це було те саме лине, той самий козак, якого пізнав серед молодців київського полку Кричевського.

Комендант кодацької фортеці регіментар Гродзіцький торкнув рукою надламану кість на чолі і запалину, глибоко прикриту повікою. Пам’ятка останнього бою тридцятилітньої війни.

Тепер від нього залежить Кодак, цей острів, скала серед моря бунту, без зв’язку з Річчю Посполитою. Стоїть і він, комендант, проти свого друга і добродія Хмельницького.

Річ Посполита далеко тепер, може десь за Львовом, за Замостям, а може й ще далі, під Краковом або Варшавою. Тут довкола розгубилися у вітрах бойові дими, заникли в безконечності днів відгомони жовтоводської битви, тут зростало нове життя, нова українська Річ Посполита. Тільки він, комендант Гродзіцький залишився у мурах фортеці, наче загублений кам’яний пам’ятник прогомонілої сили.

Гродзіцький і досі не розгадав, чому Хмельницький після Жовтих Вод і Корсуня не розорав Кодаку, а залишив його під самим ребром запорозького війська низового. Навіть усі його виправи по харчі, навіть далекі реконосанси проходили спокійно, без зачіпки і без боїв. Зате вдержати спокій і порядок серед залоги ставало чимраз трудніше. Німецькі рейтари хмурилися й воркотіли, два драбанти за бунт повисли вчора на гаках. Цілий тиждень висіли їхні тіла біля мурів фортеці на пострах усім ворохобникам. Зате драгуни, завербовані в українських землях, зникли однієї ночі безслідно.

Для регіментаря було цілком природним, що долею воїна є згинути на пості у чесному бою. Нічого дивного тут немає, що він не прикладає ніякої ваги до життєвих вигод. Шмат м’яса, скиба хліба і вино — що ж йому більше потрібно?

Ба, може колись усміхатимуться люди, коли почують, що їхні предки звалися бойовими мужами, що порядкували свої вчинки згідно з лицарськими законами, що гинули за віру, за честь, за вітчизну.

Гродзіцький витягнув ноги під стіл, аж залізні остроги вбилися у м’яку дошку підлоги. Глянув крізь вікно на безконечні плавні, що вкривали береги Дніпра. Болотяні простори, де рибу ловили списом, де не було ні доріг, ні стежок, стали тепер більш таємничі як будь-коли. Сірою зеленню майоріли вони спокійно й нерухомо, а все ж несамовиті були тим* що у цій вбивчій вологості, серед непроходимих хащів і трав, вкривалися цілі сотні повстанців Хмельницького.

Відколи старий Хмель закликав чернь на ребелію, щось діялося там, над Дніпром, у степу і в лугах. Ішли туди берегом Дніпра, тихо й незамітно оминаючи кодацьку фортецю, люди з міст і сіл, гультяї і шибайголови, шляхта і чорний народ. Знав про це і нічого не міг вдіяти. Був безсилий. Не мав тепер запілля, ні довозу зброї, ні вісток від короля. Був дуже самітний серед степу і плавнів і серед ватаг невидних, які мовчазними ночами проходили повз Кодак. Одні у баговиння для вишколу, інші на волості до Хмельницького.

Гродзіцький підійшов до вікна. Одиноким своїм оком проглянув безмежний обшир. Там, серед лісових мороків, в’юнких лоз і перелесних царин, курилися таборові дими. Лиховісний отаман Нестеренко вишколює там військо і відсилає його сотні за сотнями: а в очах їм мста і гордість, а не страх і покора. Сидять там по полях і лугах, і криються так твердо, що і птах їх не знає.