І враз раптова ясність огорнула його душу. Це ж місце його дитячих забав, — потічок з хрустальною водою і дрібними круглими камінчиками! Там на горбку стояла колись хатина. Туди бігав він малим хлопчиком, а ось цією дорогою подався назавжди в далеку мандрівку в козацькі землі!
Марко розглядався, зачудований і збентежений своїм відкриттям. Наче Макбет, що з очима, спущеними вниз, шукав порохів родителів своїх, так і він шукав кожного місяця, яке нагадувало б йому предківську землю, з якої вийшов.
Чому стоїть він тут другий раз у житті? Дивний круг існування? Початок і кінець? Замкнене коло?
Ні, ні, це не другий раз! Це ж і є поле, на яке вийшов після трагічної стрічі з Микулихою. Докладно пізнав стіну лісу і місце; де стрінув свого коня. Закрив очі, зачудований і трохи занепокоєний своїм відкриттям, Стемніло. Настала ніч.
Життя іншої людини
Ранком хлопці попрощали свого сотенного і рушили за своїм призначенням.
— В разі чого, — сказав їм Марко уривчастими словами, — знайте, зброя закопана тут!
Пішли.
Марко довго глядів за ними. З задуми збудили Його голоси, йшли від побойовища. Скочив у позицію. Це йшла московська розстрільна з галасом і криком прочісувати околицю. Йшли юрбою, сотня за сотнею, з готовою до стрілу зброєю.
Марко націлився з важкого скоростріла і натиснув язичок. Водив цівкою по шерегах ворога певною рукою старого вояка.
Лави завертали і знову наступали. Коли в лісі втихли стріли, рушили вперед. Шукали пильно за повстанцем, який ставив їм опір. Не знайшли нікого. Тільки на краю лісу лежав важкий кулемет, порожні ленти біля нього і ні одного набою.
Коли людина вмирає, кажуть старі люди, янгол смерті кружляє над домом. Його існування відчувають ті, що залишаються на цьому світі і ті, що з нього відходять.
Тут сумного янгола не було. Не було теж ні дому смутку, ні жодної живої людини.
Колись, може в якійсь щасливішій добі, Марко появиться знову. Стрінеться з новими, тугішими земляками. Новими, а все ж таки в душі такими самими, як ми.