Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знаю вашу країну.

Ґольдштайн нічого не сказав і затягнувся цигаркою. Рат був роздратований. Його постійно провокували на заяви, які не стосуються американця. Він витягнув зі свого портсигару цигарку «Оверштольц».

— Цікавий бренд, — сказав Ґольдштайн. — Можна мені одну?

Рат завагався.

— Ну, будь ласка! Якщо я щось візьму у вас, я не вважаю, що це буде хабар. Крім того, ви вчора спробували «Кемел».

— Пригощайтеся.

Чоловіки якусь мить мовчки курили й пили каву.

— Я досі не розумію, — сказав Ґольдштайн, — що я таке накоїв, щоб ви так поводилися зі мною.

— Ви використовуєте неправильний час. Справа не в тому, що ви вже зробили, а в тому, що ви можете зробити.

— Дивний принцип роботи у німецької поліції. Отже, я нічого не можу зробити, щоб позбутися вас?

— Ні. Хоча можете знову спробувати втекти.

— Знаєте, що? Я маю кращу ідею. Я просто почекаю, поки ваше начальство відкличе вас, щойно зрозуміє, наскільки це все безглуздо.

Алекс стояла на Бюшингштрасе і оцінювала ситуацію. Вона не знала точного часу, її кишеньковий годинник був нагорі разом з іншими речами в квартирі «Б», але зараз, певно, було близько пів на першу. З вікон доносився запах цибулі, капусти та ковбасок. Час обіду. Тільки перед чоловічим гуртожитком Армії порятунку стояло кілька обдертих фігур, які, мабуть, хотіли отримати ще трохи залишків з обіднього столу, а так Бюшинг­штрасе була майже безлюдною.

І, як сподівалася Алекс, таким був і внутрішній двір квартири «Б».

Алекс на свої останні гроші пригостила Вікі кавою на оптовому ринку, пригостила себе шістьма пачками цигарок «Юно», а потім доїхала на 66-му до Бюшингплац. Вона не хотіла втрачати таку можливість; обід був найкращим часом, якщо вона хотіла уникнути зустрічі з доглядачем та старою каргою Карсунке, вони з Бенні вже користалися цим раніше. Ні пізно ввечері, ні опівдні, а саме зараз був найкращий час, якщо вам не хочеться відповідати на дурні запитання. Як того разу, коли доглядач справді запитав її, куди вона йде. Вона дала відповідь, яку їй втовкмачив Бенні: до Грюнбергів у квартиру на задньому дворі. Прізвище вони прочитали на поштових скриньках.

Але це пояснення вже не спрацювало б тепер, коли доглядач запам’ятав її завдяки старій Карсунке. Отже: зайти туди востаннє, забрати свої речі, а тоді назавжди попрощатися з квартирою «Б». І нехай доглядач скільки завгодно перевертає заради неї горище хоч догори дриґом.

Алекс стояла навпроти будівлі, дивлячись на під’їзну доріжку. Її речі були там, у задній частині будівлі, прямо під дахом. Не тільки спальний мішок, а й особистий мотлох у маленькій консервній банці. І картина Бенні, яку він так цінував. Все подвір’я виглядало безлюдним, не було видно ані душі, навіть дітей, які ще кілька хвилин тому бавилися під рамою для вибивання килимів, уже не було. Час настав, черга перед будинком Армії порятунку вже скоротилася до трьох чоловіків, нагадуючи їй, що обід не триває вічно. Алекс глибоко вдихнула, побажала доглядачеві та його добровільній шпигунці смачного й перейшла вулицю. Вона тільки-но дійшла до арки, як двері сусіднього будинку відчинилися, і хтось вийшов.

Це був поліцай.

Алекс витріщилася на його синій мундир, наче у кошмарі. І тоді вона впізнала його обличчя. Прокляття, що він тут робить? «КаДеВе» розташоване у західній частині Берліна, а це був Фрідріхсгайн{31}.

Квартиру «Б» спалили, тепер це було зрозуміло. Алекс ще не була впевнена, чи поліцейський її також впізнав, вона швидко змінила напрямок, вдала, що виходить з двору, різко повернула й опинилася до нього спиною, намагаючись іти далі вулицею спокійно й ненав’язливо. Якого біса він тут вештається? Це була зовсім не його територія!

— Гей, дівчино, зачекай!

Алекс зупинилася, обернувшись настільки, щоб він не міг побачити її обличчя.

— Це ви мені?— запитала вона.

— Ти щойно вийшла з того будинку, чи не так? У мене є до тебе кілька запитань.

Вона не могла повернутись до нього обличчям. Незважаючи на те, що він бачив її в хлопчачому одязі лише три дні тому, він повинен був її одразу впізнати!

— Вибачте, але я поспішаю, — сказала вона і пішла далі. — Мій начальник страшенно лає мене щоразу, коли я спізнююся.

— Зачекайте, фройляйн!

Алекс почула, що поліцай наближається до неї, вона прискорила свій крок, більше не обертаючись, вона не наважувалася бігти, і перш ніж вирішила це зробити, вона відчула його руку на своєму плечі. Її пальці інстинктивно схопилися за ніж в кишені пальта.

— Мені просто потрібна термінова інформація, — сказав поліцейський, — це не забере багато часу. Мова йде про хлопця з цього кварталу. Насправді про двох хлопців.

Алекс повернулася, у неї не було іншого виходу. Але вона дивилася вниз, наче була втіленням сором’язливої сільської невинності.