Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пастор Варшавський все зрозумів. Він підвівся й відніс пом’яту кадильницю в задню частину ризниці.

Рат сів на лаву поруч із Ґольдштайном. Він не міг стриматися, чомусь він відчував симпатію до цього чоловіка, незважаючи на все, що він зробив чи міг зробити.

— Що ви хочете сказати мені без зайвих очей, чого не могли б сказати в кімнаті для допитів у штабі берлінської поліції?

— Багато всього. Сподіваюся, у вас є трохи часу.

Рат подивився на свій годинник.

— Не зовсім. У мене побачення. І я вже спізнююся.

— Тоді я скажу коротко, — сказав Ґольдштайн. — По-перше, я побив тих виродків у тому парку, це правда. Бо вони хотіли побити старого чоловіка. І я навіть вистрелив одному в ногу, так, це теж правда. Цілковита дурниця, той постріл пролунав випадково, — Ґольдштайн подивився на Рата, наче бажаючи перевірити, наскільки той йому вірить. — По-друге, — продов­жив він, — я нікого не вбивав. Ось так просто.

— То це була коротка версія?

— Так.

— Це тому ви приховали все, що накоїли в Нью-Йорку?

— Те, що я робив у Штатах, — не ваша справа, — спохмурнів Ґольдштайн. — Єдине, у чому ви можете мене звинуватити у вашій країні, це незаконне зберігання зброї. Але зараз ви й цього не зможете довести, — розсміявся гангстер. — Пастор Варшавський конфіскував пістолет. Це була його умова перед тим, як він прихистив мене.

Рат подивився на годинник. Насправді він давно мав бути у квартирі Шарлі. Він знав, як сильно вона ненавидить його непунктуальність. І навряд чи він зможе пояснити їй те, що він побився з Авраамом Ґольдштайном у церкві, а потім вони трохи побалакали без свідків.

— Ви знаєте, що той старий єврей, якому ви допомогли, — ваш єдиний свідок захисту?

Ґольдштайн знизав плечима.

— Відведіть мене до нього, — сказав Рат, — тоді, можливо, я зможу вам допомогти. Ви знаєте, де живе цей чоловік?

— Звичайно. Я все-таки провів його додому. Його ім’я Тайтельбаум, Сімон Тайтельбаум. Він нещодавно прибув у цю країну. Принаймні він так розповів.

— З якоїсь причини цей чоловік не захотів казати мені, хто він такий, — зауважив Рат. Тоді він знову подивився на годинник і підвівся. — Мені справді вже треба йти.

— А чому я маю повірити в те, що ви не створите для пастора Варшавського неприємностей і не дозволите вашим колегам взяти цю церкву в облогу?

Рат знизав плечима.

— Бо я католик.

— Як і ірландці в Брукліні. Але я їм не довіряю і п’яти пфенігів. І правильно роблю.

— Але ви довіряєте італійцям, якщо я правильно прочитав про це у вашому досьє. Вони теж католики.

— Довіра — це не питання релігійної приналежності.

— Тоді ми укладемо угоду, — запропонував Рат, — так це називають у Штатах?

Ґольдштайн виглядав здивованим.

— Я обіцяю залишити вас у спокої, доки ви не приведете мене до цього свідка, — продовжив Рат. — Якщо ви мені теж щось пообіцяєте.

— Що саме?

— Все просто: ви сядете на наступний корабель до Штатів.

— Якби це було так просто! — сказав Ґольдштайн і розсміявся. — Бачите, це одне з найскладніших питань, яке я хотів би з вами обговорити. Але, на жаль, у вас зараз немає на це часу.

Яка чудова неділя! Алекс вперше за довгий час почувалася добре, коли ступила на пішохідний міст, що перетинав Шпрее. Перший стерпний день після смерті Бенні, якщо подумати. Не тільки тому, що вчора ввечері все пройшло без інцидентів — за винятком тих клятих мішків, які, дощенту наповнені монетами, стали такими важкими, що вони з Вікі ледве змогли витягти їх у вікно. Ні, Алекс почувалася добре, тому що вона так довго лагодила все те, що потрібно було полагодити. Все знову так гарно складається, але найголовніше, що нарешті складається її життя. І життя Вікі.