Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Відмичка, — сказав він. — Ти вдерлася сюди?

— Мені довелося, адже тут нікого не було. Чи ви думаєте, що я змогла б пролізти крізь замкову щілину?

— Це ти влаштувала цей безлад?

— Я нічого не вкрала!

— А це що таке? — Рат показав їй конверт, з якого видобув добру дюжину купюр вартістю по десять марок.

— Я хотіла їх повернути. Я взяла гроші у борг. У вашої нареченої.

Рат недовірливо похитав головою.

— Якщо ви мені не вірите, подивіться всередину. У конверті є лист.

Рат проглянув лист:

Дякую за все. Мені шкода через гроші. Я знайшла їх випадково і позичила, тому що вони були мені потрібні. Я сподіваюся, що цього буде достатньо, щоб спокутувати провину. Пробачте.

— Кажеш, взяла у борг, — сказав Рат.

— Головне, щоб я повернула свій борг. Все одно ці гроші вам не належать. Будь ласка, покладіть їх назад у конверт і віддайте мені мою сумку.

У неї був довгий язик, жодних сумнівів. І певним чином вона мала рацію. Рат поклав конверт із грошима в сумочку й повернув її дівчині.

— А тепер спокійно розкажи мені, що тут сталося.

— Звідки я знаю? Я сама тут всього кілька хвилин. І коли я зайшла, все виглядало так, як зараз, — вона замислилася. — Можливо, ті чоловіки мають до цього якесь відношення.

Рат відчув, як десь усередині нього пролунав тривожний дзвінок, але він намагався зберігати спокій.

— Які чоловіки? — запитав він.

— Ваша дівчина пішла з парою чоловіків, це все, що я знаю, — знизала плечима Алекс. — Запитайте ту жінку. Вашу сусідку. Вона їх бачила.

— Пані Бреттшнайдер?

— Я не знаю, як її звати. Та, що живе навпроти.

— Пані Бреттшнайдер, — зітхнув Рат. — Що саме вона бачила?

— Вона щойно сказала, що фройляйн Ріттер пішла з дому декілька хвилин тому. У супроводі кількох чоловіків. Це все, що вона мені розповіла.

Тривожний дзвінок лунав усе голосніше, але Рат нічого не сказав. Свої підозри він тримав при собі. Підозри, що він сам, Гереон Рат, винен у тому, що Шарлотта Ріттер тепер потрапила в біду.

Він вибіг з квартири, став на килимок квартири навпроти і натиснув на дзвінок, під яким було вказано: Ірмгард Бретт­шнайдер. Він ніколи б не подумав, що колись це зробить. Він подзвонив знову, але в квартирі ніхто не заворушився.

— Можна довго дзвонити, її немає вдома, — він обернувся. Алекс стояла позаду нього з сумочкою на плечі. — Вона щойно вийшла з дому. Здається, вона пішла на недільну прогулянку чи щось таке.

Рат кивнув. Він знову поволі заспокоївся. Можливо, цьому було якесь цілком нормальне пояснення.

— Куди ти зібралася? — запитав він дівчину, яка стояла напоготові.

— Ви не проти, якщо я вже піду?

Рат похитав головою. Вона вже була на сходах, коли він гукнув їй навздогін:

— Те, що я заплющу очі і відпущу тебе зараз, не означає, що я схвалюю пограбування універмагів.