Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цей чоловік отримав притулок у церкві. І доки я тут пастор, його не передадуть під світську юрисдикцію.

Рат міг би засміятися, якби ситуація не була такою серйозною.

— Хто це сказав?

— Я, — сказав пастор. — Йоганнес Варшавський.

— Ми вже не живемо в Середньовіччі!

— Ecclesia iure asyli gaudet ita ut rei, qui ad illam confugerint, inde non sint extrahendi, nisi necessitas urgeat, sine assensu Ordinarii, vel saltem rectoris ecclesiae, — з гідністю проголосив отець Варшавський.

Це значно перевищувало знання Рата з латини.

— Вибачте? — запитав він.

— Це з Кодексу канонічного права{107}. Це означає, що нікого, хто шукає притулку в моїй церкві, не витягнуть звідси такі люди, як ви. Принаймні не без того, щоб спочатку зіткнутися зі мною.

— В Канонічному праві також сказано, що ви можете бити поліцейських кадильницями?

— Ви поліцейський? — Варшавський не виражав розкаяння. — Але ви поводитеся не як поліцейський.

— Але він справді один із них, — сказав Ґольдштайн, який тим часом вже сів на лаву.

Рат міг би обійтися без підтримки з цього боку. Він проігнорував слова американця.

— Цей чоловік — убивця, — сказав він пастору й підвівся. — Він зарізав людину ножем у Гумбольдтгайні і, як кажуть, застрелив двох злочинців.

— Він не вбивця, — сказав пастор, — його лише розшукують за вбивство. Він мені вже все розповів. Про те, що ви та ваші колеги неправомірно переслідуєте його.

— І ви йому вірите?

— Я йому вірю. Так. — Як не дивно, це наївне речення з вуст пастора прозвучало зовсім не наївно. Можливо тому, що Рат відчував те саме. Але крім цього, Ґольдштайн все ще був найманим вбивцею, який вбивав для американського злочинного синдикату. Принаймні так стверджували американські колеги.

— Йозеф Флегенгаймер поручився за цього чоловіка, — продовжував пастор, — цього мені достатньо.

— Звідки католицький священник може знати ортодоксального єврея?

Варшавський знизав плечима.

— Я давній друг Йозефа, — сказав він. — З ним можна зустрітися і посперечатися про різні питання віри.

— З євреєм завжди можна посперечатися, — засміявся Ґольдштайн.

— І не кажіть, — сказав Рат, тримаючись за голову.

— Та досить вам! Ви теж не стримували свої удари! А ота ґуля... — Він показав на голову Рата. — ...пастор гарно вас приклав.

— Не ображайтеся, — сказав Варшавський, — але ви самі це на себе накликали. У всякому разі є дві речі, які я не бажаю терпіти в моїй церкві: щоб когось, хто шукав захисту у Святої Церкви, передали до рук судових приставів... — Це було адресовано Рату. — І щоб у цій церкві проливали чиюсь кров, — а це вже він звертався до Ґольдштайна.

Рат і Ґольдштайн кивнули, як двоє добре вихованих послушників.

— Де Маріон? — запитав Рат.

— Давно пішла. Ця церква також має чорний вхід, — усміхнувся Ґольдштайн. — Вам треба було приїхати в іншій машині, детективе. Маріон впізнала ваш «Б’юїк».

— Вам слід було втекти разом з нею.

— Я й гадки не мав, що ви тут нишпорите, — засміявся він. — Окрім того, я думаю, що нам час поговорити спокійно, подалі від ваших колег та зайвих очей.