Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То й що? Ти й сам говорив подібне у їдальні кілька днів тому, — Рат виявив, що захищає Торнова. Але, зрештою, Ґреф не міг знати, який тягар носить із собою кандидат в інспектори.

— Можливо. Таке буває, коли злишся, що декому злочини сходять з рук. Або не можеш арештувати злочинця, навіть якщо знаєш, що він злочинець. Як у випадку з нашим Ґольдштайном: минулого тижня він був у нас, як на долоні. А тепер, коли ми маємо щось на цього гангстера, він зник.

— Звичайно, це дратує. Але до цього доводиться звикати протягом всього свого трудового життя на поліцейській службі. Без закону й порядку нічого не працює.

— Тоді я боюся, що Торнову ще багато чого треба навчитися, — сказав Ґреф.

— Ти збираєшся очорнити колегу, чи як це розуміти?

— Вибач, Гереоне. Але ти сам мене запитав.

— Гаразд. Ти маєш рацію, — Рат сумно глянув у свій келих з пивом. — Я просто поцікавився. Мені здалося, що ви добре ладнаєте останні кілька днів.

— Так і було. Поки він не почав ставити ті дивні запитання.

— Які питання?

— Про те, що я думаю про таку кількість злочинців, які опиняються на волі.

— Це питання ставлять собі всі молоді поліцейські. А також ветерани. Добре, коли кандидат в інспектори ставить питання. Це означає, що він хоче навчитися.

— Можливо. Але в цьому випадку мені більше здалося, ніби він хотів мене перевірити. Це наче була спроба дізнатися, чи поділяю я його погляди.

Рат запитально подивився на колегу.

— Одне його запитання видалося мені особливо дивним, — продовжив Ґреф. — Він запитав мене: «Як ви думаєте, чи повинен хороший поліцейський уміти вбивати?»

Коли недільні парафіяни почали виходити на вулицю після меси, він насправді відчув щось на зразок докорів сумління, що не виконав своїх недільних обов’язків. Він майже ніколи не ходив до церкви з того часу, коли цинізм став єдиним віровченням, якого він усе ще дотримувався, і зазвичай він про це не замислювався. Але ці люди перед церквою, які думали інакше, ніж він, які все ще могли вірити у щось інше, ніж у велике ніщо, вони в рівній мірі викликали у нього заздрість та презирство. Він зневажав їх за їхню наївність та заздрив їхній вірі. Тому що віра, як відомо, робить людину сильною, а він почувався того ранку зовсім інакше, майже хитався на ногах. Рат припаркував свій «Б’юїк» на своїй новій постійній стоянці: навпроти похоронної фірми, навскоси від фасаду церкви Святого Норберта. Сьогодні він не зміг отримати «Опель» з автопарку, принаймні не викликаючи ніяких підозр. Він міг вільно робити те, що він тут робив, він робив це з власної ініціативи, більше нікого в «замку» це не стосувалося, тому було б недоцільно, щоб його підпис із сьогоднішньою датою опинився у книгах автопарку. Рат глянув на годинник. Недільна меса закінчилася вчасно. Він дивився на кожного, хто виходив із церкви, але Йозефа Флегенгаймера серед них не було. Звичайно, що ні. Він не відвідував свою церкву, тому що симпатизував католицизму.

У голові Рата все ще трохи гуділо. Як завжди, Шорш дав йому на один келих пива забагато. Йому довелося згадати вчорашній зіпсований вечір. Власне кажучи, суперечка із Шарлі зараз його цілком влаштовувала. Сьогодні у нього були інші справи, окрім приємної недільної прогулянки з собакою та дів­чиною. Кірі також доведеться обходитися без нього, вона знову проведе день під опікою родини Леннарц. Рат не хотів, щоб собака просиділа цілий день у машині. Він і сам не хотів там сидіти, але іноді доводилося стискати зуби. Коли він почув з вулиці слово «яблуко», то згадав про свій похідний провіант, дістав з кошика для пікніка перше яблуко і надкусив його. Поглянувши на годинник, він зрозумів, що зайняв свій спостережний пост всього п’ять хвилин тому.

Навіть за годину, годину, яка здалася йому трьома і за яку він уже з’їв більшу частину своїх запасів, Йозеф Флегенгаймер так і не з’явився, і більше нічого підозрілого не відбулося. Рат подивився на свої запаси, що сильно скоротилися. Залишився тільки один бутерброд і одне круто зварене яйце. Нудьга робить людей голодними. І, мабуть, також товстими.

Рат відчинив двері машини. Час для першої прогулянки вниз до головної вулиці району. На вулиці було достатньо тепло, дув легкий вітерець, просто чудова неділя. І він по черзі проводив цей прекрасний день то в машині, то в телефонній будці. Чудові перспективи!

Він зітхнув, але в нього не було іншого вибору, він мав виконати доручення Марлоу, якщо не хотів сьогодні ввечері потрапити в халепу. Хоча після розмови з інформаторкою Ланке він зробив невеликий крок уперед, він насправді не мав наміру кидати сьогодні ввечері бідолашну Крістін Мьоллер на поталу босу злочинного світу. Він, безумовно, хотів отримати можливість показати Марлоу конкретну ниточку, що веде до справжнього винуватця у вбивстві Г’юго. Якби тільки у нього вона була, у крайньому випадку він міг би доставити Марлоу Ланке, але Рат теж мав певні сумніви щодо нього. Цей хлопець, можливо, й мудак, але він також не заслуговує на те, щоб потрапити в лапи доктора Мабузе. Рат не хотів бути відповідальним за ще дві смерті, не хотів створювати нових демонів, які будуть переслідувати його ночами.

Йому потрібна була конкретна зачіпка, але він мав лише номер телефону, який дала йому Крістін. Скільки разів він вже пробував туди додзвонитися. Проте цього загадкового номера не було в жодній телефонній книзі.

Щоб рибку з’їсти, треба в воду лізти. Так завжди казала його мати, і приблизно так виглядав його план на цей день: спостерігати й телефонувати.

У скляній жерстяній хатинці стояла задуха, як у теплиці. Рат щойно взяв слухавку й поклав монетку, коли помітив на тротуарі головної вулиці одне знайоме обличчя, яке він давно не бачив, і це підтвердило, що він чинить правильно, ховаючись в своєму спостережному пункті. Тим часом у слухавці йому відповіла пані з телефонного комутатора. Рат машинально назвав номер, який тепер знав напам’ять: «З’єднайте зі Штефаном, додатковий номер сімнадцять нуль один, будь ласка!», а тоді поглянув услід гарненькій жінці, яка зараз повертала на Мюленштрасе. Мабуть, вона щойно вийшла з трамвая. Це не могло бути випадковістю, що саме вона з усіх людей гуляла тут. Його погляд стежив за нею, поки вона не зникла з поля зору, тоді йому довелося відчинити двері телефонної будки, щоб побачити її знову. Щойно він впіймав її поглядом, коли вона прямувала до церкви, як на його дзвінок відповів трохи подряпаний голос.

— На зв’язку.

Рат був трохи здивований, він не очікував, що зможе так швидко зв’язатися з кимось за цим номером після усіх своїх невдалих спроб учора й позавчора. Він повернувся в будку й зачинив двері, щоб йому не заважав шум з вулиці.

— З ким я розмовляю? — запитав він. Ця дурна погана звичка відповідати на телефонні дзвінки, не повідомляючи своє ім’я! Прямо як Шарлі!

— А з ким я розмовляю?

Чоловік на тому кінці дроту не розгубився. Прокляття, Рат не був до цього готовий, він сподівався, що цей хтось представиться йому своїм ім’ям, і тоді він зможе дізнатися про цю людину більше, звернувшись до реєстру жителів міста. Або зможе знайти це ім’я в особових справах берлінської поліції.

— Я вважаю, що це надзвичайно неввічливо не повідомляти своє ім’я по телефону, — сказав Рат. Зараз він не міг придумати нічого розумнішого.

— Гереоне? — запитав голос на іншому кінці дроту, і Рат відчув щось на зразок удару електричним струмом, що пройшов від його потилиці до спинного мозку. Не випадково цей голос з першої миті здався йому знайомим. — Це ти? — почув він далі, але не зміг більше нічого сказати й поклав слухавку. Думки крутилися в його голові, але не знаходили опори. Що це означало? Рат знову взяв слухавку й дочекався, доки знову під’єднається комутатор.

— Фройляйн, — запитав він. — Чи не були б ви такі люб’язні знову назвати мені той номер, з яким ви мене щойно з’єднали? Я не зовсім впевнений, чи був він правильним, чи я випадково дав вам неправильний номер.