Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тіман показав на портрет Кушке.

— У нього був такий погляд, що будь-кому вселив би страх, — він ковтнув, ніби йому важко було вимовити наступне речення. — А ще я був дуже приголомшений тим, що сталося; я вже не розумів, де я опинився. Та й з вами... з вашими колегами, я маю на увазі...

Геннат з розумінням кивнув.

— Тоді чому ви не зв’язалися з нами пізніше? Я маю на увазі, коли ви були вже не таким приголомшеним.

— Можливо, я все ще приголомшений, — сказав Тіман. — У дитинстві, — продовжив він через деякий час, — у дитинстві я твердо затямив: поліцейські — це завжди хороші хлопці, а грабіжники — погані хлопці... Принаймні ми так гралися у дворі... — Він обвів присутніх підозрілим поглядом. — Але, можливо, щось змінилося з часів кайзера...

— Нічого не змінилося, — заявив Геннат. — Ми все ще хороші хлопці, — зітхнув він. — Такі винятки лише підтверджують правило.

Рат припаркувався майже на тому самому місці, що й напередодні. Церква Святого Норберта була однією з тих берлінських церков, які не стояли окремо, а радше вишиковувалися в один ряд з вуличними фасадами житлових будинків. Єдине, що відрізняло цю церкву від житлових будинків, які її оточували, — це два шпилі та висота гребня фронтонного фасаду, який виступав над п’ятиповерховими житловими будинками, що були характерними для Мюленштрасе. Вежа ліворуч була трохи вигнута, наче слідувала за поворотом вулиці, і межувала безпосередньо з сусідньою лікарнею Святого Норберта. Нижні поверхи з арковими входами (один із них вів у двір) були облицьовані грубо витесаним натуральним каменем, а у верхніх рядах вікон фасад ніби приховував цілу купу кімнат — можливо, там жив священник.

Для цієї поїздки Рат взяв з автопарку «Опель», а свій помітний «Б’юїк» залишив у штабі. Його вчорашній візит насторожив молодого Флегенгаймера, і був єдиною причиною, чому він пішов до церкви. Але навіщо? Рат ламав собі голову над цим цілий вечір, а потім ще половину ночі, і єдине, що здавалося йому правдоподібним у цьому випадку, — мертва поштова скринька. Десь у церкві Флегенгаймер залишив послання своєму кузену.

Йому довелося подумати про свій візит до Крістін Мьоллер. Головна атракція «Підвалу Венери» насправді виявилася тою людиною, хто зрадив Рудого Г’юго. Проте вона не знала, що посилає його на смерть, як вона неодноразово наголошувала. Рат ще не знав, вірити їй чи ні, але, ймовірно, вона отримала ці вказівки від поліції, а не від «Північних піратів». Однак вона не змогла ані назвати йому ім’я, ані дати особистий опис свого контакту, все робилося анонімно, переважно по телефону. Єдина зустріч віч-на-віч, про яку вона йому розповіла, була з Грегором Ланке, а тоді чоловік з відділу моралі організував для неї контакт із загадковим незнайомцем — тобто телефонним голосом. Ланке тиснув на неї, щоб вона зробила йому таку послугу, інакше він посадив би її на кілька років у в’язницю за зберігання наркотиків. Хтось, мабуть, сказав йому, що вона вживала кокаїн, принаймні одного разу він сидів на її килимі та знайшов її запаси. Один, без колег. І відтоді вона за це розплачується. Не стільки інформацією, скільки постійними послугами. Їй не потрібно було говорити точніше, Рат пам’ятав ті фотографії, які він знайшов у шухляді Ланке, такі самі, як і за участю Маріон Бозецькі.

А потім, після кількох місяців вимагання лише сексу в обмін на своє мовчання, він раптом захотів використати її, щоб шпигувати за бандитом.

— Він, мабуть, звідкись дізнався про мене та Г’юго, — сказала вона йому, — я була тоді з ним лише кілька тижнів.

У будь-якому разі, на добре чи на гірше, вона втрутилася. Інструкції, які вона отримала по телефону, були доволі точними, тож вона змогла ініціювати контакт, проте Ленц не міг зв’язати її з ними. Рудий Г’юго, напевно, двічі зустрічався зі своїм майбутнім убивцею, а їхня третя зустріч закінчилася фатально. Крістін ніколи не бачила цього чоловіка, але запам’ятала номер, на який телефонувала. Рат заглянув у свій блокнот: Штефан 1701. Він спробував зателефонувати на нього з будки, що стояла неподалік від «Опеля», але ніхто не відповів. Що ж, принаймні тепер у нього була зачіпка.

Таксофон стояв на головній вулиці району Шенеберг, що знаходилася на кілька метрів нижче від Мюленштрасе. Рат глянув на годинник і подумав, чи варто йому спробувати ще раз. Він спостерігав за церквою вже більше години, і нічого не відбувалося. Ніхто не з’явився, ані Йозеф Флегенгаймер, ані Авраам Ґольдштайн. Усе було без змін.

Переконавшись, що на вулиці немає знайомих, він ви­йшов з машини. Йдучи по Мюленштрасе, він зазирнув у вікно похоронного бюро, у якому відбивався фасад церкви. З телефонної будки Рат міг бачити церкву Святого Норберта, лише якщо відчинив би двері й ступив назовні хоча б один крок. Проте він вирішив утриматися від таких па, хоча телефонного кабелю для цього б цілком вистачило, просто у нього було відчуття, що він і так марнує тут свій час. Знайоме відчуття під час спостереження. Він попросив з’єднати його зі «Штефаном 1701» і довго чекав на відповідь. Ніхто не відповів. Нікого не було вдома. Тож за цим номером не ховався поліцейський відділок.

Коли Рат повернувся до зеленого «Опеля» і подивився на фасад церкви, йому зовсім не хотілося повертатися в задимлене авто. Він запалив цигарку й став біля вікна похоронного бюро, дивлячись на труни й розмірковуючи, чи не було б гарною ідеєю колись кинути палити. Навіть коли він загасив сигарету, перспектива викурити наступну в тісному авто не стала більш спокусливою. Якщо пророк не йде до гори, то гора повинна...

Менш ніж через три хвилини він знову стояв перед дверима квартири Флегенгаймерів, вирішуючи вдруге потурбувати їхнє горе. Цього разу двері були замкнені. Рат подзвонив у дзвінок, і минув деякий час, перш ніж він почув кроки. Двері відчинила жінка, якої він ніколи раніше не бачив.

— Е-е, я до Флегенгаймерів, — сказав він трохи роздратованим тоном.

Жінка оглянула його з ніг до голови.

— Так, — сказала вона.

— Я хотів би, щоб Йозеф Флегенгаймер...

— Його тут немає, — сказала жінка, перш ніж Рат закінчив своє речення.

— Хто там, Рівко? — почув Рат знайомий голос. Отже, Лея Флегенгаймер була вдома. Через дві секунди вона вже стояла біля дверей, дивлячись на Рата, як на настирливу комаху.

— Хіба ви вже мало нас потурбували?

— Я хотів би поговорити з вашим сином, пані Флеген­гаймер.

— Ви обрали для цього не той день.

— Перепрошую?

— Шабат, — сказала Лея Флегенгаймер, — чоловіки в синагозі. А я тут готую разом з Рівкою нашу шабатну трапезу.

— Як це? Я завжди думав, що шабат буває лише в суботу.

— У вас немає друзів-євреїв, пане комісаре, чи не так? — запитала Лея Флегенгаймер, і поки Рат ще розмірковував, чи може він називати друзями Манфреда Оппенберга та Магнуса Шварца і чи були в нього взагалі друзі, навіть якщо вони були євреями, католиками, протестантами чи хоча б атеїстами, вона вже дала відповідь на своє питання. — Очевидно, що ні, інакше ви б знали, що наш день починається із заходом сонця.

— Дякую за урок, — сказав Рат. Він знав, що найкращий спосіб дратувати таких людей, як Лея Флегенгаймер, — залишатися непохитно доброзичливим. — Чи не могли б ви сказати мені, у якій синагозі я можу знайти вашого сина?