Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шарлі знизала плечима.

— Що я можу ще сказати?

— Наприклад, де ми можемо знайти Александру Райнгольд.

— Якби я це знала, то вже була б там, можете бути в цьому впевнені.

Процесія знову вийшла на вулицю, і тепер першими у ній йшли ті, хто ніс труну. Нарешті! Якоб Ґольдштайн лежав у простій дерев’яній труні без прикрас, яку чоловіки дбайливо поставили собі на плечі. Родина йшла слідом, і Ейб мимоволі відсахнувся, побачивши свого чорнобородого двоюрідного брата, схилив голову і відвернувся, не занадто швидко, щоб не привертати уваги. Він не зайшов до похоронного залу, який і так був переповнений. Здавалося, його дідусь був відомою фігурою у суспільстві.

Вони стояли біля залу на території великого могильника. Поки він чекав разом з іншими людьми на кінець церемонії у траурній залі, Ейб подивився на простий кам’яний кенотаф{99} і прочитав висічений на білому камені напис: «Вашим синам, які загинули у Світовій війні. Єврейська громада Берліна». Клята війна! Вона скрізь залишила свій слід. Ейб думав про ту ворожість, з якою зіткнулися його батьки, переважно з боку ірландців та янкі, задовго до того, як Сполучені Штати вступили у війну. І це тільки тому, що вони говорили на ідиші, а дурні ірландці змішали їх з німцями, бо не вміли розрізняти мови.

Дерева тут, на цвинтарі «Вайсензеє», були посаджені досить щільно, але Ейб придушив бажання знайти там сховок. Якби він сховався за стовбурами дерев чи за кущами, рано чи пізно хтось би його помітив; тому найкращим місцем для сховку був натовп, навіть зараз, коли похоронна процесія повільно рухалася кладовищем. Він тримався осторонь, подалі від своєї родини, поруч із чоловіками свого віку, серед яких він був найменш помітний. Людей у каптанах і з довгими бородами було дуже мало, родина його тітки Леї, здавалося, була винятком.

Похоронна процесія постійно зупинялася, Ейбу не подобався цей єврейський звичай, що слугував символом того, як важко скорботним було дійти до могили. Він ненавидів усе, що затягувало горе. Він був прихильником швидких прощань.

Тож минула ціла вічність, перш ніж похоронна процесія дійшла до могили, виритої для Якоба Ґольдштайна. Ейб відмітив про себе, що це місце сподобалося б його дідові: воно було трохи осторонь, подалі від головної алеї, у тіні стіни. Поминальна промова була дуже короткою, дідусеві теж це сподобалося б, потім кантор заспівав псалом, і труну повільно опустили під землю. Першою до могили підійшла родина, кожен з родичів кинув на труну по три жмені землі. Ейб впізнав людей, яких бачив у палаті хворого, своїх тітоньок та їхні родини. У них усіх на знак скорботи були надірвані комірці, не лише у родини «чорних капелюхів». Ейб теж завжди ненавидів цей звичай. Він відмовився робити це для своєї матері та й для свого батька, чий похорон він радше зірвав, аніж прийшов туди, щоб вшанувати його пам’ять. Десь дюжина чоловіків піді­йшли до незакопаної могили, включно з його двоюрідним братом в чорному капелюсі. Ейб знав, що буде далі, і приготувався до цього. Поки чоловіки все ще гуртувалися навколо могили, він зійшов зі стежки і опинився за одним із великих сімейних надгробків у тіні дерев. Йому не потрібні були глядачі для того, що він збирався зробити; він не хотів мати жодних глядачів і, що було ще головніше, жодних слухачів. Він став так, щоб добре бачити чоловіків біля могили свого діда, і коли вони почали свою молитву, стародавню молитву, яка тисячоліттями передавалася з вуст у вуста, він тихо промовляв її разом з ними. Івритські та арамейські слова лилися з його вуст так плавно, без жодної запинки, наче він тільки вчора вивчив їх напам’ять, хоча це сталося майже двадцять років тому. Ейб промовляв ці слова доволі тихо, щоб ніхто не помітив, але достатньо голосно, щоб Бог, якщо він існував, їх почув. І його дід, якщо його душа тепер перебуває на шляху з одного світу в інший. Тож він стояв там і навіть не почувався в той момент дурником, застигши за єврейським надгробком і бурмотячи кадіш, наче якийсь сором’язливий «чорний капелюх». Він виконав останнє бажання старого. Обидва.

Поки родина померлого стояла біля могили, і всі присутні висловлювали їй свої співчуття, Ейб спостерігав за двома чоловіками, які, здавалося, не вписувалися в цю картину. Люди у траурі могли побачити в них гоїв і тому кинули на них зацікавлені погляди, проте Ейб одразу впізнав у них поліцаїв. Вони не прислали комісара Рата чи ще когось, кого він вже знав. Мабуть, щоб він одразу їх не помітив. Але все сталося навпаки: це вони його ще не впізнали, бо ніколи його не бачили. Чорний траурний одяг, який придбав Ейб, зробив його майже непомітним у цьому натовпі. І оскільки більшість людей на похороні схиляли голови, вони також не змогли роздивитися його обличчя з-під крисів своїх капелюхів. Поки що ці двоє не виглядали особливо уважними, але тепер, коли похорон наближався до свого кінця, вони, здавалося, прокинулися; вони почали рухатися попереду траурної процесії. Ейбу потрібно бути обережним, щоб не привернути їхньої уваги.

Траурна процесія почала повертатися. Він знову тримався якомога далі від родини, цього разу йшов позаду. Тож вони повільно підійшли до вхідної будівлі, великого комплексу зі ще одним похоронним залом та іншими господарськими спорудами. І тоді він знову побачив двох слідчих, які вишикувалися біля колонади, що вела з цвинтаря, і ретельно оглядали кожного, хто виходив з території.

Ейб відійшов, щоб виграти час, подалі в натовп людей у траурі, які прикривали його, наче ходячий щит. Він не міг вийти звідси, не зараз. Навіть якщо ці поліцаї ніколи його не бачили, вони його одразу впізнають, щойно він опиниться перед ними. Через той проклятий портрет!

Спочатку Ейб стояв у черзі перед умивальниками, де учасники траурної процесії мили руки перед тим, як залишити кладовище. І поки він чекав своєї черги, не відводячи очей від виходу з двома сторожовими псами, він придумав, як непомітно вислизнути з натовпу, не привертаючи увагу.

Ґольдштайн був не єдиною людиною у траурі, яка вирушила до туалетів після довгого похорону, але він все-таки знайшов там вільну кабінку. Він зачинив засув, сів на сидіння унітаза і став чекати. Він знав, що йому буде потрібно багато терпіння, але воно у нього було. Спочатку там стояв неабиякий галас, але поступово шум слабшав, доки нарешті єдиним звуком у приміщенні не стало капання води з крана, яке відбивалося від кахельних стін.

Ейб просидів там деякий час, бажаючи переконатися, що двоє слідчих вирішили, що вони вже виконали свою роботу, і пішли геть. А якщо ні? Він намацав «Ремінгтон» у кишені свого піджака. Він знав, що не повинен був брати зброю на цвинтар, але вірив, що дідусь не буде його звинувачувати, що він зрозумів би складне становище свого онука, якби побачив його тут. Можливо, він вже так і зробив.

Прослухавши, як капає вода з крану, щонайменше п’ятнадцять хвилин, які здалися йому годинами, він нарешті підвівся. Він сподівався, що йому не доведеться стріляти, не на кладовищі, але він зробить це, якщо йому не дадуть вибору. Його ноги вже затерпли від довгого сидіння. Він трохи почекав, доки знову відчув у них життя, потім відчинив двері й вийшов із кабінки.

Начебто все йшло добре, але коли він попростував до умивальників, то до смерті перелякався.

Він зовсім не чув його кроків, певно, він ходив так само тихо, як привид.

Чоловік із чорною бородою й у чорному капелюсі, який щойно відчинив двері, глянув на нього здивовано, але не вороже. З цікавістю. Майже як кілька днів тому на вулиці біля лікарні. Він нічого не сказав, але Ейб все побачив, його очі розповіли усе: Йозеф Флегенгаймер точно знав, на кого він дивиться.

— Вибачте, що так пізно вас турбую... — Насправді чоловік біля її дверей не намагався вибачитися, він лише прикидався, що йому незручно. Він би подзвонив і пізніше, якби було потрібно.

— Ще раз прийміть, будь ласка, мої вибачення, — сказав він, — але я заходив до вас кілька разів цього тижня, і нікого не було вдома.

— Все гаразд, пане Мальтріце, — Шарлі посміхнулася домоправителю, хоча їй і не хотілося. — Це не ваша вина, що у мене так багато справ у місті.

— Ще раз прийміть, будь ласка, мої вибачення.

— Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хтось має збирати орендну плату.

Доглядач будинку кивнув.

— Так воно і є. Тоді, якщо можна, з вас дванадцять п’ятдесят, будь ласка. Квитанція, як завжди, вже готова.

— Будь ласка, зачекайте хвилинку. Я зараз повернуся.

Шарлі зникла у своїй квартирі. Зазвичай вона віддавала орендну плату в понеділок, якщо ж ні, то завжди тримала напоготові гроші, щоб зробити цю щотижневу процедуру якомога швидшою. Але з усім хаосом, який захопив цей тиждень, вона навіть не думала про такі банальності, як орендна плата. У понеділок вона прийняла спеціальне завдання від Ланге й Генната, дала обіцянку Гейману і зустрілася з Гереоном. В наступні дні вона була не менш зайнятою.

Шарлі пішла на кухню і відкрила шафу. Але коли дістала з шафи глиняний глечик, то одразу завмерла.

Порожній.